Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Рабам воля не потрібна

Думаю про те, що ми вже кільканадцять років живемо в новому тисячолітті, але не відчуваю, що йдеться на краще. Україна переступила поріг нового століття спустошеною. Руйнівні процеси не припиняються, життя стає дедалі важчим. Вже й не хочеться думати про наше відродження. Цивілізований світ сягнув таких вершин, що наші клопоти й проблеми здаються архаїчними.

Та наша занехаяність не бентежить нас. Звикли, змирилися, що й на багатій землі можна жити бідно, безрадісно. Точніше — не жити, а виживати. Стряхнімо сон духу, дошукаймося, чому ми так низько впали. Бог був милостивим, не трусили нас ні вулкани, ні буревії, але скрізь куди не глянеш — спустошення, занепад. Хто заподіяв нам таке лихо?

Сказати, що самі винні, — язик не повертається. Важкою працею гори добра надбали. Думали: стане навіки, а його — ніби корова язиком злизала. Тепер, отямившись, люди галасують: де наше добро поділося? Що їм сказати? Самому не віриться, що наші незміряні надбання змогли так спритно привласнити, розтрощити, розмести вщент. Здається, це не люди вчинили, а якісь озвірілі хижаки. Адже нормальна людина не вирубуватиме, не нищитиме сади, які плодоносять. Нормальна людина не вбиватиме, не моритиме голодом тварин, від яких має користь, не руйнуватиме дім, де живе. Не розбиратиме на брухт заводи, фабрики, трактори, комбайни, не перестане засівати поля, аби спокійно дивитися на бур’яни…

Картина розорення сумна, а за нею поховалися дияволи. Їх втішають наші страждання. Їм радісно бачити, як ми гнемося, як падаємо. Україна — це царство диявольської сили. На службі у неї з перших днів незалежності перебував Кравчук, обставивши себе американськими радниками на кшталт Бжезинського чи «благодійника» Сороса. Їм безвідмовно корився Кучма, роздавши народне добро заокеанським павукам. Дружить з нею і нинішній Президент. Жоден з них, як бачимо, не сперся на український народ, не прилучив його до розбудови держави, до праці на рідній землі.

Важко так жити. Віками мріяли про волю — тепер гудимо її. Видно, рабам воля не потрібна. Вона не зігріла ні серця, ні душі. І всі мовчать, не чути праведного, бунтарського голосу, аби пробудив нас. Ми байдужі, що нас катастрофічно меншає, а кіль-кість людей, мета яких душити й вигублювати, зростає. Відчуваю, не нам святкувати перемогу.

Загнавши нас у смертельні хащі, диявол почав нівечити душі. Тепер йому не потрібна сталінська гільйотина — досить одного телевізора, аби з людей зробити духовних виродків і калік, які не відають, задля чого живуть на світі.

Від телевізора йде пагубний, садистський сморід. Справжній хазяїн не зважився б показати своїм свиням, думаючи про їхню порядність, те, що нині бачать наші люди. Отой голлівудський або сусідський бруд, який ллється з екрана, паралізує сві-домість, волю, робить з людини жалюгідну істоту.

А дітей як шкода! Вони безневинні, їх потрібно рятувати, визволити з гнилої твані, в яку занурюється світ. У нас немає фізичних сил. Та що варта сила, коли дух закляк. Бог у гніві на єврейський народ слав погрози через пророка Амоса, примовляючи: «Я пошлю на землю голод — не голод хліба, не спрагу води, но спрагу духа святого…» Нас мучить духовна спрага. А джерел нема, аби напитися з них духовності. Люди погрузли у блуді, прагнуть насолоди, а не зцілення душі.

Душа, кажуть, розум тримає на віжках. Нині, як свідчать вчені, кількість дітей з розумовою відсталістю і психічно хворих збільшується. Перед цим лихом всі ми безпорадні. Якщо фізичну недугу можна вилікувати, то духовну — ніколи! У дитинстві вади не такі помітні. Дорослі ж мимоволі стають носіями вбивчої руйнівної енергетики. Дивишся на таких людей — і пронизує серце холод. Справжнє горе, коли такі пробираються на владний олімп… Темні їхні діла й помисли. Вони хочуть в Європу, але їм не болить, що нас завалили європейськими недоїдками та недоносками. Назвали себе «елітою», нато-мість, спокушені дияволом, не соромляться гребти, привласнювати народне добро. Зажерливість, яка не притаманна українцям, сьогодні стала нормою життя.

Тому народ вкрай зневірився, не вірить владі. Христос казав: «Не можна служити Богу і Мамоні». Бога вони не бачать, хоча часом і хрестяться. Бог їм заважає вершити темні справи. З Мамоною простіше: багатство, розкоші, користолюбство, і жодної відповідальності.

Ми відкриті, беззахисні. Люті вітри світу наскрізь пронизують Україну. Нині Верховна Рада — розсадник ворожості, люті, безладу й безглуздя. Змішайте все до купи — отримаєте страшний мікс! Ми сп’яніли, одуріли від цього напою диявола. А від приміщення, де роками пересиджують злочинці, струмує зловісна, руйнівна енергія, страшніша за радіацію.

Щоб приборкати сіячів зла, щоб легше нам дихнути, слід уже отих «народних» порозганяти. Хай протверезяться — на волі чи в неволі. Хай побачить, до чого довела Україну їхня діяльність, в яку кабалу загнали народ. А з самого приміщення вивітрити гнітючий содомський дух.

До сірого мороку, що огорнув нас, мовби туман, можна звикнути, можна повзати по землі, відшукуючи шматок хліба, забувши про сонце, про небо і волю. Таке життя набридає. Пітьма сліпить очі, не дає прозріти. Кожен з нас мусить стати паном своєї долі. І лине до нас, ніби з неба, голос розради — голос Димитрія Туптала: «И так, человек, не почивай, не будь беззаботен, но всегда бодр и бдителен. Тебе предстоит одно — или победить врага, или погибнуть. Иного выбора нет. Мира и покоя в настоящей жизни никогда не найдешь, не получишь тишины и успокоения, по этому пока жив, всегда будь готов на борьбу… И трудись, пока имеешь время…» Пророчі думки, ніби вирвані з контексту нашого життя. Чи настане час прозріння? Де наші поводирі? Грішне їхнє життя. Муром відгородилися від людей. Ліпше трішки побудьмо з Димитрієм Тупталом. Він доступний, він ближчий. Ніби поряд з нами. Здається, без нього й кроку не зробимо. «Неужели кто проспал время посева, потом, при жатве, станет собирать снопы…» Та в нас вийшло навпаки — багато насіяли добра, але пожнивували інші. Тепер бідкаємося, зітхаємо не знаходячи винних, гриземося між собою. А життя, мов те колесо — невідомо куди котиться. Душа мертва, а ми живемо. Важко живемо…

Іван Захарченко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com