Видиво дивне нової пори

З підготовки до Нового року починається низка чарівних зимових свят, коли можна спустити туго нап’яту струну повсякденних клопотів й побачити у своїх супутниках по життю, створених за образом і подобою Божою істот, які черпають снагу з таємничого небесного джерела.

У святки (від Різдва до Водохрещів) — так називають цей час — належить ходити в гості й гостей приймати, веселитися, насолоджуватися любов’ю до всього сущого і, звичайно ж, робити одне одному дарунки. У святки щасливий дитячий сміх лине над цілою планетою, стаючи камертоном, на який дорослі налаштовують свій настрій.

А так було не завжди. У старовинних похованнях марно шукати іграшки: до дітей колись ставилися, як до дорослих, сприймаючи їхню наївність та безпорадність за хворобу росту, яку лікує час. Дитині належало щонайшвидше наздогнати дорослого, дорослий про своє дитинство забував.

Усе почало змінюватися після того, як, згідно з переказами, зимової ночі якийсь внутрішній поштовх вивів за двері теплої оселі трьох людей з різних кінців земної кулі. Перед ними тріпотіла небачена раніш зірка й ніби рухалась небом, кличучи за собою. І троє мудреців, що звикли у високості шукати ознаки прийдешнього, поклали до своїх дорожніх торбинок золоту пластинку — си-мвол земної влади, ладан — символ влади небесної й смирну — благовонія, без якого не обходиться погребіння. Той навіяний інтуїтивним пізнанням ребус розгадало життя впродовж наступних десятиліть...

Наймолодшого з тих людей звали Каспар — він народився семітом. Середу-льшого за віком — Валтасар, його чорна шкіра вилискувала під світлом, що лилося згори. А сині очі й напівсиве біляве волосся Мельхіора свідчили, що він походить з таємничої Скіфії.

Ми не знаємо, як вони знайшли одне одного, але це сталося. Ми не знаємо, як вони здолали шлях до Віфлієму, але вони таки поклали свої дари до ніг немовля-ти, якого народила Діва.

Світ переінакшився не одразу, але саме Каспар, Валтасар і Мельхіор заклали звичай під час святок ототожнювати кожну дитину з маленьким Ісусом Христом, образ якого оживає і в душах дорослих.

Тепер, коли над світом висить примара зіткнення цивілізацій, постає болюче питання: люди, що нам ділити? Колір шкіри, риси обличчя, звичаї, вподобання — це ж тільки одежа на тілі наших душ... Хіба Ісус Христос не випив води з рук самарянки? Хіба не Магомет учив мати за брата того, хто назве себе християнином?

Приблизно дві тисячі років тому троє різномовних, різновікових, різношкірих людей об’єдналися задля вищої місії — щоб світ став кращим. І вони досягли свого, ступивши туди, чому немає ані кінця, ані початку. В безсмертя.