«Вони завжди тверді в законі»

Тибет — гірська країна, куди іноземцям багато століть в’їзд було заборонено. За легендою, там провів кілька юнацьких років Ісус Христос, і видатний художник та мандрівник Микола Реріх вів експедицію крізь Гімалаї у пошуках його слідів.

Чінгісхан мріяв завоювати Тибет, аби розжитися на еліксир безсмертя, а коли це йому не вдалося, то надіслав листа настоятелю монастиря Сачки з проханням завжди оберігати його своєю «святою силою». Та й ближчий до нас у часі Адольф Гітлер теж сподівався, підкоривши Європу й Азію, дістатися «великих учителів», які начебто бережуть знання, потрібні для світового панування.

Державний устрій Тибету — влада служителів культу на чолі з далай-ламою, які його мають за живого бога. Віра... А яка вона? Суперечки навколо цього питання не вщухають...

«Це буддизм, тільки спотворений до невпізнання», — кажуть одні дослідники. «Якщо це буддизм, то чому практика так суперечить його філософії? Звідки тяжіння до театральної обрядовості й еротизму? Звідки прагнення маєтності?» — сумніваються інші. З маєтності, мабуть, і почалося. У попередньому номері ми вже писали, що послідовники вчення Гаутами, в палких диспутах обстоюючи його чистоту, збирали навколо себе тисячі прочан, а ве-льможні особи, що брали на себе місію суддів, винагороджували переможців землями під забудову монастирів — разом із селянами, які ставали кріпаками. Вихований у розкоші царевич Сіддхартха задля пошуку істини відмовився від трону, а його прибічники словом завойовували собі невеличкі царства і не збиралися їх зрікатися. І врешті настав час, коли саме найповажнішим із них перспектива досягнення нірвани почала здаватися занадто непевною, а земне життя достатньо приємним, якщо не доводиться щодень боротися за хліб насущний. Вчення великого Будди проголошувалося абсолютною істиною. Та хіба треба заперечувати релігійну доктрину, щоб підітнути її під корінь? Достатньо довести до абсурду будь-який один її аспект.

Теоретиком тибетського варіанта буд-дизму, що його в наш час названо ламаїзмом, став Цзонкаба. Він народився 1357 року в бідній хижці у «Цибульовій долині» — нині там розмістився один із най-шанованіших монастирів. Звичайно ж, його появу на світ супроводжували різні знамення. Так, нахилившись до води, його мати побачила у ній юначе обличчя, облямоване довгими світлими кучерями, яке потім упізнала у власній дитині. Там, куди падало волосся Цзонкаби, коли його підрізали, виростали дивної краси дерева, на листках яких з’являвся образ Будди та його фрази. У двадцять п’ять років хлопцю, який став ченцем, належало вдягти червоний головний убір, але з вінка, якого він торкнувся рукою, осипалися всі квіти, окрім жовтих. І Цзонкаба віддав перевагу цьому кольору.

Цзонкаба був винятково таланови-тим. Він залишив по собі гори книжок, провадив широку проповідницьку ді-яль--ність і набудував багато монастирів та культових споруд. Йому не було рівних у мистецтві диспуту.

Що Цзонкаба зробив із буддизмом? Всього-навсього запропонував «новий шлях» порятунку від земних страждань: кожна людина повинна звільнятися від зла, помилок і омани, спираючись тільки на власні сили. А хто ж на таке спроможний? З «колеса життя» немає виходу... Але врятуватися можна, довірившись буддам і бодхісатвам, які відгукуються на звернену до них молитву через спілкування з різними духами, від волі й настрою яких залежать людські долі. Та головне — завдяки наставництву ченців (лам), яким належить віддано служити, бо, наділені вищою силою, вони є посередниками між світом людей і богів. Будда акцентував свободу волі, відповідальність за власні вчинки й думки. Життя — це страждання, породжене злом, але ж зла можна не чинити, помилки можна виправити, виробивши в собі благородний спосіб поведінки та мислення. А Цзонкаба відібрав у людини свободу волі: тільки надприродні сили можуть порятувати її від падіння в прірву страждань, але їхньої ласки треба добитися. У кінцевому під-сумку служіння ламі ототожнювалося зі служінням Будді. Ченці дістали нове завдання: не анахоретство задля власного спасіння, а активна суспільна позиція, що випливає з обов’язку вести підопічних по життю так, щоб вони в подальшому своєму народженні з’явилися на світ за сприятливих для порятунку обставин, у людській, а не тваринній подобі. Можна народитися божеством або ж духом, якщо докласти до цього певних зусиль. Монастирі стали організаціями з потуж-ним бюрократичним апаратом, нескінченні культові відправи, поставлені в центр суспільного життя, призвели до «вузької спеціалізації» лам на астрологів, ворожбитів, заклинателів духів, «коректорів карми», спроможних змінювати земну долю, медиків. Хоч це й дивно, але щось подібне нам пропонують по телебаченню цілительки, віщунки, ворожки, обставлені символами християнської віри. Лами відіграли велику роль у поневоленні країн Центральної Азії, що увійшли до складу Російської імперії; їхні привілеї підтверджено на державному рівні, а решта їх не цікавила.

Із запровадженням таких теорети-чних засад буддійської тези ототожнен-ня буття зі стражданнями стало не досить: було розроблено «популярне вчення» для неспроможних піднятися до високої мети. Словом, у невблаганне «колесо перероджень» ввели образи пекла та раю. Ламаїзм учить: смерті треба боятися тому, що «за тим порогом» починаються ще більші страждання, якщо ти їх заслужив. Демон Мангус цупко тримає у своїх кігтях людське життя, і «правильне мислення» починається з усвідомлення його кінечності. Кожний твій день у цьому світі — випадок, небезпечний своєю ілюзорністю, й ані на хвилину не можна відкладати усе, що належить зробити для спасіння. Інакше — ось вони, наслідки: картини страждань, які у всіх деталях множаться на мистецьких творах.

З пеклом проблем не виникло: сюжети для нього постачала практика загально-відомих азіатських тортур. Складніше було вписати образ раю в буддійський канон з його нірваною, уявити яку неможливо через брак подібного земного досвіду. Вчення про рай розвинулося до-сить пізно й пов’язане з образом Будди Амітаби, який має знищити основну енергію, що приводить у рух «колесо пере-роджень», — статеву насолоду. Незворушний і прекрасний, сидить він на квітці лотоса, й той, хто слухає його проповідь, робить останній крок до порятунку. Та чи потрібно? Бо в раю Сукаваді грунт — із стертого на порох коштовного каміння, золота й срібла, пил — як трояндова олія, а ночі й несприятливих природних явищ не існує. «Оскільки всі мають озна-ки чоловіків, то жінок там немає», — написано у творах ламаїстської літератури. А наприкінці додано: «Понад те, якщо є ба-жання, то мешканці того царства в кож-ному домі насолоджуються співом і танцями, які виконують 700 дів». Отже, райські втіхи теж спираються на чуттєві радощі, які проте в «істотах із чоловічими ознаками» «не викликають пристрастей, і вони завжди тверді в законі». За такої «цнотливості» ламаїзм повністю ввібрав у себе й навіть розвинув прадавні вірування в те, що природний статевий акт підсилює плодючість грунту й худоби. З цього приводу написано величезні трактати (тантри), розроблено складну обрядовість, де мовою жестів, музики, танцювальних рухів, що імітують еротичні сцени, належало вплинути на світ богів і духів. Первісний зміст універсальної мантри «ом мани падме хум», яку не перекладають на інші мови, означає єднання чоловіка й жінки, внаслідок чого народжується нова істота. Її щодень по багато разів повторюють благовірні. Численні божества супроводжують їхні «жіночі енер-гії», і від цих благословенних союзів народжуються милосердні бодхісатви.

Життя — ілюзія, яка засліплює очі необізнаних. Цю буддійську тезу засновано на тому, що Шакьямуні промовчав у відповідь на запитання, чи матиме світ кінець і де його межі. Акцентувавши цю догму, ламаїзм запропонував «світ реальний», що ввібрав увесь пантеон древніх язичницьких богів не лише тибетського, а й індійського походження. То їхня воля визначає напрям, у якому розвиваються земні явища, від них залежить, що станеться з людиною. Боги підпорядковані своєрідному «табелю про ранги»: п’ятий рівень — тільки жіночий. Це — дагині: різнобарвні й багатоформні «повітряні мандрівниці», які повелівають демонами і з’являються до тих, хто їх кличе. Дагині люблять вбиратися у вінок із людських черепів або ж носити їх у руках — видовище не для тих, у кого слабкі нерви... Але їм далеко до божеств шостого рангу — захисників віри, яких ще називають «катами, що наводять жах». Чого варта темно-синя Лхамо в намисті з людських кісток і черепів; вона скаче крізь криваві ріки на мулі, вкритому попоною зі шкіри, яку зідрала з власного сина за те, що він зрадив буддизм. Звісно ж, це не той буддизм, що закликає не вбивати й не завдавати страждань. І не той, що навчає заглиблюватися в себе, контролюючи свої вчинки й думки, шукаючи золотої середини поміж надмірною любов’ю до радощів цього світу й зневагою до них. І не той, що приймає до свого пантеону Ісуса Христа й усіх Учителів Людства.

Замість молитви — шаманство, замість внутрішнього закону — покладання на чужу волю, замість самовдоско-налення — сліпе схиляння перед авторитетами. І все-таки... Тибет і колись, і тепер вабить шукачів таємних знань, які, побувавши там, чимось доповнюють уявлення про світ і себе. А тому не будемо осуджувати того, чого до кінця не розуміємо. Згадаймо краще вислів великого фізика Нільса Бора про те, що за кожною істиною завжди прихована інша, яка начисто заперечує першу. А ми її ще не пізнали.