Не чіпайте чоботи Гоголя! Або чи був Тарас Бульба терористом

Чомусь ще зі шкільних років мене приваблювали рідкісні книги, стародавні тексти. І тепер я час від часу зазираю до старовинних текстів «Агади». Ця книга не видавалася впродовж усієї радянської епохи. Її створювали єврейські книжники і мудреці майже дві тисячі років. «Агада» складається з приповідок, притч та тлумачень на основі Талмуду і Мідрашів. Особисто мені припала до душі одна з безлічі притч. А саме — оповідь ребе Леві. Ребе Леві сказав таке: «Провідала Брехня про наказ Ноя привести до Ковчега всякої плоті. І захотіла й собі Брехня пролізти до Ковчега. Та Ной примітив її й каже: «До Ковчега приймається і всяка нечисть. Але тільки в парі. То йди та знайди собі пару!» І пішла Брехня засмучена. А назустріч їй Прокляття. Запитує Прокляття: «А звідки ти чапаєш?» Брехня йому й каже: «Та ходила до Ноя. А він каже: «Знайди собі спочатку пару!.. Слухай, а чи не погодишся ти побратися зі мною?» — «А чим ти мені віддячиш?» — спитало Прокляття. «А ось чим! Складемо угоду — щоб усе придбане мною, Брехнею, належало тобі, Прокляттю!» На тому вони й порішили. І з того часу все, що надбане брехнею, стає здобутком прокляття та погибелі.

Отож далі в нас йтиметься про шахрайство та спекуляцію в інтелектуальній царині, що теж є одним із видів брехні. І дуже прикро, що саме в наш час об’єктами брехні, шахрайства, спекуляцій і подібних маніпуляцій стають класич-ні літературні твори.

Геніальні тексти, які є надбанням всього людства, починають розшарпувати на якісь окремі клапті, дрібні фрагменти, навіть окремі речення. А далі ті друзки твору починають «оживляти», додаючи туди якоїсь своєї «ідеї», роздмухувати і, зрештою, видавати за суть всього твору. Починають безсоромно маніпулювати класичним твором. Оце і є різновид тієї брехні, про яку нам повідав достославний ребе Леві.

Гадаю, жодній людині, яка читає газети, слухає радіо та дивиться телевізор, не треба розповідати про знищення хмарочосів-близнюків у Нью-Йорку повітряними терористами. Це пройняло мільйони людей жахом. А особливо американських обивателів, які впродовж багатьох поколінь не знали воєнних дій на своїх теренах. Американці були абсолютно приголомшені. Й одразу ж усі, хто хоч трохи мав глузду, почали в ЗМІ пояснювати своїм співгромадянам, що таке тероризм. Одні мудреці говорили, що причиною тероризму є бідність арабів. Але як придивилися уважніше, то побачили, що ці ісламісти-терористи аж ніяк не з бід-них родин. Тоді з’ясувалося, що «хлопчики-авіатори» вчилися в престижних західних вищих навчальних закладах. А дехто з них мав навіть дві вищі освіти. І тоді знайшовся один такий собі інтелектуальний гуру, який відкрив «таємницю». Ним виявився Робер Каплан, журналіст і культуролог, який за останні 20 років об’їздив майже всі гарячі точки на планеті.

І ось він опублікував есе «Ейфорія ненависті — трагічні уроки гоголівської повісті». Тобто по-своєму препарував «Тараса Бульбу» і дещо сказав цікавого американському інтелектуальному читачеві. Бо в Америці немає інтелігентів, а є лише інтелектуали. Отож Робер Каплан сказав: коли вам захочеться зрозуміти божевільну жорстокість терористів — прочитайте «Тараса Бульбу» Гоголя. Там змальовано козацтво, так би мовити, справжня й досконала модель тероризму, вбивства заради вбивства.

Мені не відомо, як американська інтелектуальна публіка сприйняла такі тлумачення «Тараса Бульби». Але одразу ж радіостанція «Свобода», а саме її російська редакція, зробила передачу за есе Робера Каплана. Далі тему почали розкручувати.

Цвєтков, людина професійного високого рівня, автор багатьох прецікавих передач, сказав приблизно таке: видається, що козаки воювали за віру, православну віру. Та насправді для них, козаків, то фор-мальна річ. Адже вони лишень степові дикуни, орда, така собі, без справжньої, глибокої віри. Єдиним змістом їхнього так званого православія були лише пограбування і насилля. Потім Цвєтков почав розводитися про жорстокість під час воєн Богдана Хмельницького... До чого тут реальні битви Хмельниччини і «Тарас Бульба», літературний герой? Адже повість — це лише поетичний образ боротьби козаків за свою землю, віру і волю. Цвєтков каже: «Хоча війна Богдана Хмельницького була, нібито, за ідею визволення, проте головною ідеєю війни були пограбування і насильництво заради насильства і жорстокість заради жорстокості». Та й взагалі, для Бульби і його козаків це набіг, пограбування і... пиятика до чортиків! Ще й до всього, абсолютна віра козацької орди у свою винятковість, що все козацьке — то добре, а вся міська цивілізація поляків — то ніщо.

Цвєтков стверджує, що фанатизм лише до кінця шашки Тараса Бульби. Навіть у такій дрібниці самовпевнений Цвєтков виявляє свою необізнаність у козаччині. І це характерно для багатьох нинішніх журналістів. А саме, як казали старосвітські іспанці: «Сатана криється в дрібничках...» Бач, як воно, шановний читачу, — «свободівські» публіцисти геть не знають нашого минулого, його реалій, але як гарно повчають! На озброєнні запорожців шашок не було. Були шаблі з усіх земель, куди запливала козацька «чайка», чи доскакував вороний кінь.

Та полишимо про холодну зброю і послухаємо речника «Свободи» Цвєткова: «Я не знаю навіть, чи сьогодні цю жорстоку повість вчать у школі на уроках літератури»...

Відтак за якийсь час з’явилася детальніша півгодинна передача. Уявіть собі, скільки такий формат коштує! Тему наполегливо піарили. Передача називалася «Тарас Бульба и терористи». Передачу вели Олександр Гінес та Марина Єфімова. А також у ній брав участь Борис Парамонов — мудрець і златоуст російської редак-ції «Свободи». Починає Парамонов з того, що Бульбу характеризує нечуване жононенависництво. Справді, монстр той Тарас Бульба — відриває від рід-ної неньки синів, щоб вони не обабилися. І веде їх у Дике поле, щоб зробити з них грабіжників, нападників і безжальних вбивць. І тут же починаються у шляхетного пана Парамонова дивні «примочки». Знаєте, трапляється таке вряди-годи, коли людина починає використовувати мікрофон для озвучення не тільки своїх думок, а й якихось прихованих забаганок. Ось що прорік Борис Парамонов: «И, вообще, в Тарасе Бульбе сквозит скрытый гомоэротизм!..» Тобто Борис Парамонов вбачає в козакові Бульбі прихованого педераста! Взагалі, це не вперше і не востаннє, коли Бориса Парамонова так і тягне до теми педерастії. Наприклад, у передачі, присвяченій «Педагогічній поемі» Макаренка, Парамонов теж розводився про приховану педофілію та гомосексуалізм (прихований!) Макаренка. Для підкріплення своєї думки Парамонов повисмикував ті цитати, де Макаренко милується юними тілами комунарів...

Та повернімося до повісті Миколи Гоголя. Отож Борис Парамонов, знаменитий златоуст, закінчує свої роздуми про літературний шедевр такими словами: «А что касается «Тараса Бульбы», то книга эта очень неприятная!» І все те з багатими, справді артистичними модуляціями в голосі.

Ну, а далі Олександр Гінес продовжує цю «актуальну тему». Він наголошує на тому, що радянська школа взяла повість «Тарас Бульба» на озброєння з її найкровожернішими фрагментами. Бо, з’ясовується, Гоголь допомагав радянській владі виховувати агресивний патріотизм! І саме оті кровожерні місця, каже Олександр Гінес, викликали справжню відразу у західних і читачів, і критиків, тільки-но повість з’явилася на Заході. Першим, хто писав на Заході про Гоголя, був Проспер Меріме. Саме він з жахом говорив про Тараса Бульбу як про злодюгу і бандита. Але на тих далеких епохах Олександр Гінес не спиняється. Він цитує Набокова, який нібито найбільше посприяв відкриттю Гоголя на Заході. Олександр Гінес говорить, що повість ця була: «...частью того тошнотворного романтизма, которым пронизана вся ранняя гоголевская проза... Когда я хочу, чтобы мне приснился настоящий кошмар, я представляю себе Гоголя, строчащего на малороссийском том за томом «Диканьки» и «Миргорода» о призраках, которые бродят по берегу Днепра, о водевильных евреях и лихих казаках...».

Знаменита була передача російської редакції «Свободи». Добре постаралися автори, щоб із літературного фантома зробити «реального пращура сучасних асасінів «Аль-Каїди»!..

Ну, а я, коли якось перетравив цей літературознавчий вінегрет, то подумав: «Якщо наші далекі по глобусу сусіди чхнули (як колись, бувало, в Москві), то тут у нас й соплі пустити!..»

І справді — вигулькнула на газетних шпальтах Людмила Матвєєва. У щотижневику «2000» (гарний щотижневик — кольоровий, послідовний; завжди щось надрукує з душком, або, як кажуть чорноморці на Кубані про тухлу рибку — «з гар’ю»). Отож «2000» дав добрий формат Л.Матвєєвій для оприлюднення своїх думок. І заголовок гарний: «Может ли Тарас Бульба быть героєм для нашего времени?» І тут же поруч жирно набрано репліку редакції: «Наш автор считает — нет!» Тобто редакція опосередковано погоджується з думкою автора публікації. Починає Л.Матвєєва із заяви про те, що деякі літературні твори повертаються часом із небуття. От інші, навпаки, вже не відповідають вимогам часу. Дивна річ — претендуючи на незаангажованість і прогресивність, авторка абсолютно по-совковому ставить питання про те, чи відповідають літературні ше-дев-ри вимогам сьогодення! Справді, «Ромео та Джульєтта» не відповідають часу «сексуальної революції», яка вже вилилася у мільйони хворих на СНІД... Помилочку допустив Шекспір, не передбачив ось такого прогресу. Тож треба запхати того консервативного Шекспіра подалі на поличку! Це так, для найпростішого прикладу...

Л. Матвєєва пояснює нам, любителям класики: до творів, які не відповідають «прогресивному» часу, належить повість «Тарас Бульба». Звичайно, передусім за його (Гоголя) антисемітську лінію. Але не тільки тому. Автор стверджує, що Гоголь поділяв і підтримував (ви собі уявляєте?!) імперські ідеї, ідеї колоніалізму. А саме — виступав за жорстоке придушення такого прогресивного, такого революційного повстання поляків 1830 року. Гоголь, в подачі Л.Матвєєвої, так би мовити, виконував ідейне замовлення царату!

Друге — Гоголь, наголошує авторка, наполегливо пропагує реакційні ідеї православ’я та слов’янофільства. Оце вже вкрай цікаво читати в часописі, який, після «Кіевского телеграфа», чи не найчастіше друкує матеріали про благость Московського патріархату. «2000» постійно друкують авторів, які в різних варіаціях повторюють щось на кшталт «у нас общая вера», «мы все — единый русский народ», «у нас общая славянская судьба...» І раптом те саме в Гоголя, та ще й 170 років тому, виявляється, гріхом і обскурантизмом!.. Потім Матвєєва до гріхів Гоголю зараховує його намагання нав’язати читачеві ідею єдності православ’я та народності. І ще, з’ясовується, Гоголь наполягає на винятковості (на думку Матвєєвої, це найбільший гріх у повісті) козацького православного братства. Тим самим він, виявляється, знов-таки, відкидає можливість братерства поміж звичайними людьми. Взагалі, з подачі Л.Матвєєвої випливає, що козацтво — це якась бандитська кліка. Ніби якийсь чорний орден, що відкидає навіть саму думку про те, що інші, непосвячені, люди можуть брататися. Л.Матвєєва закидає Гоголю, що радянська влада підтримувала, заохочувала і пропагувала читання і вивчення його повісті «Тарас Бульба». Бо Гоголь стверджує цією жор-стокою повістю ідею насильства заради добра. Навіть Гоголь виправдовує вбивство рідного сина-відступника... Ну, тут, звичайно ж, маячить, як тінь Гамлетового батька, образ Павліка Морозова... Тільки ось чомусь його Л.Матвєєва не згадала. А треба було б.

Висновок з усього у Л.Матвєєвої просто прокурорський: «Привлечение в качестве учебного материала литературных произведений вроде повести Гоголя «Тарас Бульба» не только нарушает конституционные принципы (!), но и способствует возникновению взаимной неприязни и враждебности между украинскими гражданами, которые принадлежат к разным сторонам описываемого исторического конфликта».

Якщо розвинути побажання Л.Матвєєвої, а будь-яка ініціатива ідейного плану має тенденцію до розвитку, то під небажану літературу потраплять і «Дорогою ціною» Коцюбинського, і «Микола Джеря» Нечуя-Левицького, і «Гайдамаки» Шевченка...

Та облишмо всілякі припущення, щоб самим не стати посміховиськом. Повернімося до газетного тексту і спробуємо розібратися ось у цьому визначенні: «описываемого Гоголем исторического конфликта». Описував Гоголь «исторический конфликт» у Петербурзі в 1835—1836 pp. А сам «конфлікт» — віртуальний. Бо історичні конфлікти мають відповідати трьом вимірам: перше — час конфлікту, друге — місце, третє — сили, які брали участь у конфлікті? «Коли?» — у Гоголя дати немає. «Де?» — просто степ, просто Січ, умовний Київ і Варшава і неначе конкретне місто — Дубно. «Хто?» — ніякий Тарас Бульба не брав Дубно в облогу, літератур-ний герой — віртуальний фантом, хоча і яскравіший та переконливіший за багатьох історичних осіб. Але то вже заслуга геніального пера Гоголя. Тобто в своїх рекомендаціях Л.Ма-т-вєєва підмінює поняття. До тексту літературного твору висуває претензії і вимоги, як до хроніки реальних історичних подій.

Гоголь створив у «Тарасі Бульбі» універсальну модель, на всі часи боро-ть-би озброєного народу. Не гоже публіцистам, які хапаються за поли сюртука Гоголя, забувати, що література і загалом твори мистецтва є автономною реальністю зі своїми законами і правилами. І ось ті закони аж ніяк не придатні до матеріального буття, в якому ми з різним успіхом існуємо.

Я вже казав, що будь-яке явище має тенденцію до розвитку. Отож не сумнівався, що ще з’явиться публікація з бажанням щось там прокукурікати про великого чарівника Гоголя.

Чесно кажучи, чекав, що наступний крок зробить Лесь Бузина. Та ні! Активність жіночого дивізіону зростає просто на очах. У «Столичных новостях», №26 Леся Падалка втисла чимале есе «Великий мистификатор», де видає такі глибокі висновки: «Не будем обманываться — Гоголь никогда не стремился стать «певцом украинского народа». И, вероятно, не ценил этот самый народ более, чем просто самобытные характеры и любопытный материал». Влучно. Жив собі дрібний шляхтич Гоголь і «не ценил этот самый народ...» Жив собі «великий мистификатор», сам по собі, нібито без роду й племені, без кореня в рідній землі. Нагадаємо тим, хто прочитав есе пані Падалки й одразу повірив їй.

Микола Васильович Гоголь належав до кола тих дворян Російської імперії, які отримали дворянство як представники козацької старшини. А в цьому середовищі дуже добре пам’ятали і про своїх пращурів, і про їхні діяння. Немає можливості детально розповісти про славних предків Гоголя. І часи та звичаї дитинства Гоголя настільки відрізняються від наших часів безпам’ятства, що це зараз люди не можуть собі уявити. А вже такому вразливому і допитливому хлопчику, яким був Гоголь, діла давно минулих днів аж ніяк не були чужі та байдужі. Зрештою, коли настав час, його геніальне перо й розповіло всьому світові про той дивний світ, нащадком якого він і був.

Ну а далі пані Падалка таке видає: «Как ни приторно (?) было молодому амбициозному писателю литературное ремесленничество, но «Вечера на хуторе близ Диканьки» — это, по сути, удачно приготовленный литературный продукт из востребованных компонентов: поэтического слова, фольклора, экзотических характеров, полумистических сюжетов, народного юмора». Ото як глибоко копнула, одразу ж розгадала такий собі гоголівський рецепт «малороссийской окрошки». Чому б тепер самій пані Падалці не «сварганить»?

Та звернімося краще до Гоголя, до його неймовірної фантасмагорії «Вій». До слова, Гоголю було 26 років, коли надрукували цей твір. Пам’ятаєте, любий читачу, те місце, де в покинутій церкві філософ Хома Брут читає молитву над панночкою-відьмою? «Но в них, в тех же самых чертах, он видел что-то страшно пронзительное. Он чувствовал, что душа его начинала как-то болезненно ныть, как будто бы вдруг среди вихря веселья и закружившейся толпы запел кто-то песню об угнетенном народе». Мо-же, знавець гоголівських рецептів і таємниць Леся Падалка відає, про який «угнетенный народ» говорить Гоголь 1835 року в цій короткій, але такій сумній історії?.. Отож «Вій» — це історія не така вже й проста про гуляку Хому Брута. Це яскрава, вражаюча притча про те, як людина стає на хибний шлях. Коли людина, боячись сьогочасного чи то покарання, чи то біди, намагається малими поступками своїм гнобителям відвернути по-даль-шу біду. І коли сьогодні вона боїться втекти від біди, від небезпеки, то завтра вона вже приречена на невідворотну загибель... Ось де глибинний зміст «Вія», і це аж ніяк «просто самобытные характеры».

І ще про один твір — «Вечір на Івана Купала». Гоголю тоді минав 21 рік! Згадайте себе, шановні читачі, якими ви були в 21 рік. Згадали? Леся Падалка каже, що Україна і українці були для Гоголя «любопытным материалом». Тому хочу навести вам кілька речень з першої сторінки: — «Веретено жужжало; а мы, все дети, собравшись в кучку, слушали деда, не слезавшего от старости более пяти лет с печи. Но ни дивные речи про давнюю старину, про наезды запорожцев, про ляхов, про молодецкие дела Подковы, Полтора Кожуха и Сагайдачного не занимали нас так, как рассказы про какое-нибудь старинное чудное дело, от которых всегда дрожь проходила по телу и волосы ерошились на голове».

Цікаво було б запитати в тих, хто сьогодні так голосно репетує про неповторну історію України: «А хто такий Півтора Кожуха? Коли він жив і чим саме славний? І чого це про нього Гоголь згадує?» А вже в таких знавців «історичних конфліктів», як Л.Матвєєва, чи «дослідник» рецептів Гоголя Леся Падалка про таке годі й питати. Бо такі літератори лише ловлять вітер політичної моди. Тому й швиденько починають рекомендувати, кого із літературних героїв треба «скинути з корабля історії». Чи хоча б викинути зі шкільних програм. Такі собі бійці літературних зачисток.

Тут, як на мене, є дуже цікава річ. Ми останнім часом, коли почалася оця дуже «вільна» розмова в ЗМІ, особливо на телебаченні, зіткнулися, не усвідомлюючи самі того, з дуже прикрим явищем. Я назвав би його копролалією (від грецького «копра» — бруд, кал; «лалія» — мова). Що ж воно таке — «копролалія»? Це хвороблива, непогамовна пристрасть до лайки, образ. Часом і без причин. Ха-рак-терно при шизофренії, прогресивному паралічі, маніакальному стані. Всі можуть пригадати чудове телешоу з абсолютно клінічними проявами маніакальності в одного з його героїв. Це коли всюдисущий телеагент Савік Шустер запросив на передачу знаменитого сина юриста Володимира Вольфовича Жириновського. Гадаю, всі добре пам’ятають, як Володимир Вольфович лаявся й обзивав і країни, і нації. Що ж це як не чиста копролалія?

І серед писак теж є персонажі, схильні, тією чи іншою мірою, до копролалії. Ну от хоча б Каревін, який друкується в «Кіевском телеграфе». Пише нібито про історичні ніби події, про історичних діячів. У нього є вельми цікава стаття «Мовная сверблячка». Там йдеться про суперечку різних лінгвістичних шкіл у 20-х роках навколо питання правопису. І нібито всім українцям їхні філологічні чвари набридли. Та ото за діло взялися більшовики і навели лад. Ось так: «распространение украинского языка являлось частью схемы социалистического переустройства бывшей Малороссии. А «мовная сверблячка» уже начинала мешать украинизации. Большевики действовали в привычной манере. Особо буйных филологов репрессировали. Остальным приказали определиться с выбором слов. Эпидемия сразу пошла на убыль». Так ось, одним із способів «репрессий» був постріл у потилицю із дріб-нокаліберного пістолета Марголіна. Маленька свинцева куля завдає смерть і залишається в черепі. Хоч і живу в «час перемін», однак не можу не дивуватися — ну, чого так радіти мордуванню вигаданих ворогів? Може, я мало стежу за українською пресою. Але я не чув навіть від якогось пришелепкуватого націоналактивіста, щоб він радів розстрілу Гумільова чи Клюєва, жахливій божевільній кончині Осипа Мандельштама чи моральному і соціальному мордуванню Анни Ахматової та Михаїла Зощенкa. А ось Каревін — радіє.

Дозволю собі процитувати Григорія Кановича, з яким я цілком згодний: «Любовь может существовать без взаимности... Но ненависть всегда взаимна, и это влечет за собой страшные катастрофы. Ненависть невероятно заразительна — у нее ядерный потенциал. Самое страшное, что каждая ненавидящая сторона находит аргументы для своей ненависти». Гадаю, про ненависть і прагнення помсти краще Гоголя ніхто не написав, ніж він у «Страшной мести». Певно, саме тому багато дослідників творчості Гоголя кажуть, що він був великим містиком. Гадаю, вони вигадали це, бо Гоголь не підходив ні під які літературознавчі виміри. Ну, незручний він був, звідки на нього не глянь. То й повісили на нього оте багатозначне та туманне — «містик».

Тому якщо вже зайшлося про містику, то нагадаю читачам про дивні діла вже по багатьох роках після кончини геніального майстра. Про перепоховання Гоголя 1931 року. Це був цікавий час, коли багато людей просто збожеволіло на ідеї продовження наукою людського життя, на подоланні смерті. Це була якась ейфорія від реальних чи уявних досягнень тогочасної науки та техніки. Комісари ж, намагаючись прилучити до матеріалістичної науки широкі народні маси, виставляючи на широкий огляд препаровані мізки видатних людей, «виправляючи» природу — від мічурінських яблук до пересадки людям яєчок та яєчників від мавп. Доходило навіть до проекту (спільного із французами) запліднення спермою шимпанзе африканських жінок.

Про що так виразно написав екс-киянин М.Булгаков. І це вже ніяк не виплід його антибільшовицької фантазії. Такими справами займався учень геніального фізіолога І.Павлова — такий собі Ілля Іванович Іванов. Він заліз аж в африканські нетрі, щоб добути дублікати мавп’ячих яєчок для сексуально послаблених партноменклатурників. І була його експедиція за мавп’ячою силою 1926 року оплачена дзвінкою, твердою валютою.

І ось почали розкопувати могилу Гоголя. А чому? Бо Гоголь був похований у монастирі. Більшовики ченців повиганяли й вирішили там зробити колонію для малолітніх. На тому дійстві були Всеволод Іванов, Ю.Олеша, М.Свєтлов та інші тогочасні літературні знаменитості. Наші славні радянські письменники одразу кинулися до домовини! Лідін як сувенір відчикрижив собі клапоть жилета Гоголя. Малишкін захопив фольгу, якою було прикрито останки генія. А Іванов видер з домовини... ребро(!) Гоголя. Звичайно ж, там був і директор кладовища Аракчеєв. Відомо про нього тільки те, що партія кинула його на посилення ідейного керівництва у похоронній справі. От цей активіст-атеїст побачив, що в домовині добре збереглися чоботи Гоголя. Ну це вже був не сувенір, а трофей. Аракчеєв потяг чоботи додому.

Та далі все пішло зовсім не так, як думали собі щасливі володарі могильних сувенірів.

Малишкін, той, що поцупив фольгу, небавом нагло помер. Всеволод Іванов за якийсь час по цвинтарній акції поїхав до друзів у Ленінград. У внутрішню кишеню пальта він поклав загарбане ребро Гоголя, загорнене в газету. Коли Всеволод Іванов дістався до Ленінграда, він перевірив, чи не згубилось ребро. Ребро було в кишені. Коли прийшов до друзів і роздягся, ще раз перевірив — чи все в кишені. Ніяких змін. А коли добре «сдвинули стаканы» (як казав достославний мемуарист Юрій Нагібін) і геть розслабилися, почав Всеволод Іванов вихвалятися, що в нього є предивний сувенір. Друзі попрохали показати їм. Іванов виліз з-за столу — і в коридор. Руку сунув до кишені, а там пусто! Але найцікавіше сталося з Аракчеєвим. Тут вже ніби проти нього обидва класики змовилися — таке собі поєднання гоголівського «Носа» і пушкінського «Гробовщика». Аракчеєв лише поміряв чоботи. Вони йому якраз були по нозі. Та він не став їх носити, а поставив у куток. Бо вирішив, що тільки тоді взується в гоголівські чоботи, коли свої зовсім порвуться. І ось раптом уночі ті гоголівські чоботи почали оживати, крокувати до ліжка Аракчеєва і душити його. Звичайно ж, від жаху Аракчеєв прокидався. Але чоботи стояли собі сумирно в кутку. Так тривало щоночі. І тоді матеріаліст у паніці подзвонив Лідіну. Той порадив «гробовщику» хутко поховати чоботи Гоголя в новій могилі, що Аракчеєв і поспішив зробити. Більше чоботи Гоголя йому не снилися.

З усього цього мій єдиний висновок і порада — не чіпайте Гоголя. Особливо там, де він вам не потрібен своїм дивним словом, як розвага і розрада для вашої душі. Не приміряйте його чоботи!

Юрій Логвин
(«Молодь України»)