Зелений дзвін над Україною (Роздуми над сторінками книги Володимира Стадниченка «Лоно Дунаю»)

«Ліси мої, гаї мої священні! Пребудьте нам вовіки незнищенні!». Ліна Костенко

Геніальний син українського народу Григорій Сковорода один із своїх кращих творів образно назвав «Садом божественних пісень», поєднавши тим самим Небо й Землю в традиційних архетипах українців: Бог, сад, пісня. Природа для українця — прекрасне Боже творіння, яке сприймається як щедрий і безкорисливий дар Творця. Наш народ завжди жив у гармонії з Матінкою-Природою, сприймав її з пошаною та любов’ю, відзначався талантом дбайливої обробки і прикрашання землі.

Сприйняття природи як Божого раю на землі сфор-мувало ліричний, кордоцентричний психотип нації, яка у своїх найкращих піснях, у культурі та мистецтві увічнила свою любов до Бога й рідної землі.

Тонко й трепетно передав це почуття відомий християнин, єпископ Михаїл Тавричеський: «Варто мені з любов’ю, з цілісним почуттям і свідомістю, по-дитячому, по-Божому, не розбігаючись у всі сторони, а повністю віддаючись природі, вдивитися в неї, то кожний листок деревця, кожна крихітна квіточка, кожна билинка, травка рап-том засяють для мене такою променистою райською красою, овіють мене таким теплом і світлом життя, такою вишуканістю кожного вигину й тону, що мені відкривається зримий рай»…

 Немає ліку прикладам повного єднання людської святості і природи, всього живого на землі. Авва Феофан Єгипетський виходив ночами в пустелю, його довірливо оточували гурти звірів — буйволів, антилоп і диких віслюків. Він невтомно черпав воду із викопаної криниці й поїв звірів. Преподобні Сергій Радонезький і Серафим Саровський годували хлібом своїх друзів — ведмедів. Преподобний Герасим вилікував пораненого лева, здружився з ним, привчив до рослинної їжі. Коли пустельник помер, лев не переніс утрати людини-друга і від скор-боти помер на могилі Преподобного.

Середньовічний святий Франциск Ассизький відзначався особливою любов’ю до природи і тварин: лаштував гнізда горлицям, підбирав на дорозі черв’яків і відносив їх у траву, викуповував овечок, яких вели на забій, аби врятувати їм життя. Так Праведники виконували повеління Господа: «Проповідуйте Євангеліє усій тварі». Тоді у Царстві Небесному, за пророком Ісаїєю, вовк житиме поруч із ягням, барс лежатиме разом із козеням, теля і молодий лев будуть разом, а мале дитя водитиме їх.

Божественна краса природи відкривається не лише віруючому серцю, вона пом’якшує, очищає й серця, що сумніваються, шукають Бога в любові, правді, в природі. Тож прислухаймося до настанови славетного старця Сілуана: «Дух Божий вчить душу любити все живе, так що і зеленого листочка на дереві вона не хоче пошкодити і квітки польової не хоче потоптати». Так у поєднанні Божої заповіді з первинною любов’ю до природи, всього живого зароджується екологічна свідомість людини, народу, нації.

Українці споконвіку відзначалися особливо жалісним ставленням і до листочка на дереві, і до скром-ної польової квітки під ногою, і до будь-якої тваринки, усвідомлюючи, що Господь створив навколишній світ для служіння людині, тому людина має ставитися до Божого творіння з великою любов’ю і відповідальністю.

У славетній «Лілеї» Тарас Шевченко змалював феноменальний образ божественної і земної краси зламаної квітки лілеї та зламаної долі дівчини з тим самим ім’ям. Великий поет увічнив органічний зв’язок душі людини з природою в образі улюбленої квітки Богородиці — Лілеї. Шевченко подарував нам прекрасні взірці екосвідомості: «Оживуть степи, озера…», пророкував: «І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі.»

Глобальна екологічна криза у посттоталітарних країнах на початку ХХI століття примушує замислитись над її наслідками і активно, рішуче діяти. З’являється все більше книг, публікацій, присвячених екологічній загрозі, зокрема, в Україні. Криза духу людини породила кризу природи. Письменники, журналісти, науковці, прогресивна громадськість б’ють на сполох, прозираючи грядущі проблеми войовничої людини і Матінки-Природи. Серед них і В.Я. Стадниченко, відомий публіцист, унікальна людина, яка прийшла у цей світ із чарівної Полтавщини, сформувавшись як особистість на святій землі Григорія Сковороди (закінчив Чорнухинську середню школу імені Г. С. Сковороди). Журналістику студіював в Київському університеті імені Тараса Шевченка, його журналістська творчість яскраво проявилася в українській періодиці, зокрема, в «Робітничій газеті», в «Радянській Україні», нині «Демократичній Україні» тощо. В.Я. Стадниченко очолював Державний Комітет України по кінематографії, працював заступником міністра у справах преси та інформації, заступником голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Заслужений журналіст України В.Я. Стадниченко є автором низки книг: «Тайвань: крок у XXI вік», «Чиста земля», «Іду за Сковородою», «Лоно Дунаю». Він — лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди, істинний сковородинознавець, знаттєлюб, гуманіст і природолюб, який служить своїм талановитим пером вивищенню серця людини до рівня Богопізнання і Самопізнання.

Нова книга Володимира Яковича Стадниченка «Лоно Дунаю» (К., «Криниця», 2006) має дивовижну підназву: «Мовчання природи стає дедалі голоснішим». Ще красномовнішим є напис на останній сторінці обкладинки книги: «Видано на замовлення птахів і звірів, лісів і рік, морів і небес рідної України за Криничанською програмою «Українська книга». Наш доземний уклін видавцям цієї диво-книги — директору видавництва «Криниця»: Л.І. Андрієвському і Т.В. Майданович з колегами, бо це знакова подія нашого сокровенного життя, яке стоїть перед загрозою знищення.

Лауреат Нобелівської премії Альберт Швейцер вчив людство благоговінню перед життям. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Володимир Стадниченко вчить нас благоговінню перед життям в Україні, зокрема, в дорогоцінній перлині природи Дунайського біосферного заповідника. В.Я.Стадниченко змальовує зелений Господній храм природи і храм душі охоронців благодатної України. Він зачудовано й молитовно зупиняється перед Дунаєм, його плавнями, його дивовижним рослинним і тваринним світом, перед кожною квіткою. Він здійснює душевне тайнодійство перед природою, життям, шанобливо схиляється перед «землею, поцілованою Богом», при цьому поєднує строгу мову науки і поетичне замилування красою світу. Він передає підростаючим поколінням не лише свій дослідницький розум і милосердне серце, а й шляхетний осердечений розум патріота-християнина. Це особливо проявляється у розділі «Крило заповідної науки».

Книга «Лоно Дунаю» оберігає й захищає права Природи через доброчес-ні справи людини: перед читачем проходять чудові люди, які присвятили своє життя охороні природи у дельті Дунаю: директор заповідника Олександр Волошкевич, його сподвижники — головний єгер заповідника, заступник директора Василь Федоренко та його помічники Олександр Зубрицький і Віктор Стрельченко; три брати єгері — Анатолій, Василь і Олександр Силаріни, єгері Євген Лесик, Юрій Омельчук, берегиня Сасика Ірина Вихристюк, зарічанка Галина Лиса і багато інших.

Ці люди живуть законом і благодаттю, вони сповідують диктатуру любові і моральної сили, для них Україна — земля заповідна, а цілий світ — благословенний перед Богом. Вони творять новий заповіт — любити природу не для себе, а для неї в ім’я спасіння життя на планеті. Вони чітко відповідають на питання: бути чи не бути Природі? У часопросторі Дунаю, України вони благоговіють перед усім світом. Усі вони — лицарі Дунаю, які демонструють божественну злагоду людини і природи у наш час жорстких ринкових стосунків, економічних і соціальних «струсів мозку і душі», вони розпросторюють чаїні крила душі у синєнебій Україні, як інструмент в руках Божих.

Яку душу, яке серце, який розум повинен мати автор, письменник і журналіст, екофілософ і мрійник, який запитує у кожного з нас: ми обираємо Долю чи Доля обирає нас? В.Я. Стадниченко зберіг у душі «гени заповідності» — це християнські гени душі. Він бачить в Україні Ноєв Ковчег Спасіння, він прозирає спасительну місію в діях звичайних працівників та їхніх добровільних помічників. Його духовному зору відкрилася Матінка-Природа, яка мріє про вічну злагоду з людиною. Автор просить у Матері-Природи прощення, аби усі ми не втратили Віру, Надію, Любов.

Наші пращури і козаки колись співали чудову пісню «Їхав козак за Дунай», вони збудували там потужну Задунайську Січ, яку ми ще маємо відродити у первісній красі й силі, якщо нас не здолають сон розуму, параліч серця, атрофія совісті. Дельта Дунаю зберігає в собі найдавніші Трипільську, Гумельницьку культури; мужній князь Святослав мріяв жити у мальовничому Переяславці на Дунаї, відчувши тут велич і таємницю часопростору Дунаю.

Дунай завжди був сим-волом волі і роздолля для української душі. Його великі води виплекали великі серця не лише українців, а й багатьох народів Європи і світу. Дельта Дунаю під чарівним пером В.Я. Стадниченка виростає у фантазійну Планету Любові, яку яскраво й переконливо демонструють сотні ілюстрацій міжнародного фотомайстра Василя Климова — воістину фотолітописця Природи.

Дух Сковороди вивищив талант автора, як стража української заповідності та національної самоідентифікації. У животворному лоні великого Дунаю читачі книги набираються любові Григорія Сковороди до України і патріотичної енергії автора В.Я.Ста-д-ниченка, допомагаючи нам творити життєвий простір України XXI століття. Екофілософ і екожурналіст В.Я. Стадниченко пропонує нам синтез біоресурсів природи і нооресурсів людини примножити Божественною любов’ю. Автор виступає благородним адвокатом Природи із Всесвітнього Комітету порятунку життя на Землі.

Красне слово В.Я. Стадниченка наповнене магічною красою його думки і слова, образної системи: «Сонячна краплина Божого дощу впала на поціловану Богом землю і стала Дунаєм». Разом з автором мимоволі хочеться заговорити його мовою: «Забути цей дивний сон — ніколи… віддати ці неземні миттєвості — нікому…» Цю заповідну землю, поціловану Богом, йому подарувала Доля, і він невіддільно злитий з Дунаєм, з шовковими травами, хмарнокрильним птаством. Разом із автором ми мандруємо крізь «білосніжний лебединий рай», «філософствуємо у зеленому Храмі». Ми зачаровуємося небесними ризами слова в художньому образі: «А ліс цей стоїть на моєму серці …».

Автор підтримує й стверджує перспективний екологічний туризм як відповідальний туризм, який розвивається останнім часом в Україні. В.Я. Стадниченко роздумує над ознаками природного, зеленого, м’якого туризму, благословляючи нас на похід у Природу, як на зустріч з Батьком і Матір’ю. Осердям екофілософії автора є благородна ідея повернутися до своєї одвічної сутності — до Любові, до вінчання з Природою, до шлюбу з нею. Для нього і для нас Дунайський біосферний заповідник є крапелиною Божої роси в Україні, в Європі, у світі. Разом з автором хочеться поцілувати поріг рідної домівки, полинути у блакитний обшир Дунаю, «на воду», «в поле» — у Зелений Храм Божий.

Розчаровані серця людей прагнуть Віри, Надії, Любові, а наші змучені душі спрагли за гармонією з навколишнім світом. Книга В.Я. Стадниченка «Лоно Дунаю» закликає читача прислухатись і почути Зелений Дзвін, який тривожно гуде над Україною: збережіть для нас і нащадків чудодійну природу — первісну колиску всього живого на землі.

Галина Сагач,
доктор педагогічних наук,
директор Центру риторики «Златоуст»,
Єрусалимська паломниця