Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Конспіративізм української політики

Більшість політичних подій не є тим, чим здаються на перший погляд, оскільки вони спрямовані на зовсім інші і зазвичай неочікувані для стороннього спостерігача результати. Йдеться про конспірологію, тобто теорію змови, яка в тому чи іншому вигляді набуває обрисів дії в українському політичному середовищі. Представники академічної науки відмежовуються від конспірологічних теорій. Однак ми спробуємо лише ледь-ледь торкнутися цього спір­ного питання на прикладі останніх політичних подій, використовуючи тільки логічні викладки та фактологічний матеріал.

Звісно, будь-які дії, навіть ретельно продумані, можуть мати неочікувані наслідки. Комбінаторна практика певних політичних сил може зіштовхнутися — і зіштовхується — з аналогічними зазіханнями інших і необов’язково протиборчих сил. Відтак їхня різновекторна і різна за силою взаємодія може дати неочікуваний результат.

Проте людській природі властивий потяг до інтриги зі складними комбінаціями, зокрема чимало дослідників вказує на наявність певного конспіративістського менталітету. Нині конспіративізм соціо­культурного і політичного простору — всеохоплююча і всепоглинаюча ознака українського політикуму. «Багатоходівки» смакують, немов приправа до політичної кухні, вони інтригують і захоплюють усіляких розумників. Однак коли ти «граєш» когось, то це зовсім не означає, що не «грають» тебе. Відповідно, здавалося б, прогнозований процес надто туманний.

Основна характерна риса сучасної політичної верхівки в Україні, як вже ми не раз наголошували, характеризується тим, що там тусуються і тасуються одній й ті самі, одна й та сама замусолена колода карт. Вони змінюють один одного на владному Олімпі, поринають вглиб опозиції, винирюють... і знову плазують до ночов. Ця публіка часто-густо не обтяжена волею, розумом і освітою, водночас конспіративістський менталітет тут у розквіті.

В історії зазвичай є дві головні дійові особи: народ і еліта. Можна бути апологетом егалітаризму, а можна обстоювати елітизм і творити по-донцовськи чинний націоналізм, визначаючи роль активної меншості в історії, «яка формує незрозумілу для «неусвідомленої» маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує «народ» для боротьби за цю ідею», проте стояти і залишатися на патріотичних позиціях — це державницький підхід. Констатуємо разом з Дмитром Донцовим: «Отже, при всякім стані суспільності, для утримання її при житті, для успішної оборони і всякої акції взагалі — неминучою умовою є існування активної, відважної, спрагненої влади меншості, цієї правдивої носительки великих ідей, найважливішого чинника історії». Інша позиція — діяти за так званою політичною доцільністю, що базується на політичній кон’юнктурі, свою неконсеквентність пояснювати якимось там консенсусом і йти на «політичні домовленості», які ні чим іншим як зрадою назвати не можна. І вони з цією, іншою, позицією вважають, що право на прийняття рішень належить тільки їм, оскільки народ зайнятий щоденною суєтою і до таких справ не придатний. Вони звертаються до народу лише за легітимацією своїх рішень і щоб використати за потреби як «гарматне м’ясо».

Останнім часом політологи й політтехнологи велику увагу приділяють німецькому філософу ХХ століття, юристу й ідеологу Карлу Шмітту (1888 — 1985). Головний лейтмотив праць Шмітта: сутністю політики є рішення. Логіка особистої ідейної еволюції зрештою призводить К.Шмітта до апології авторитаризму. Так, у своїй праці «Гарант конституції» він відстоює запровадження надзвичайного стану задля порятунку країни від хаосу, а згодом виступає апологетом фюрерського принципу у статті «Фюрер захищає право».

Отже, так звана інша позиція повністю перегукується з ідейною еволюцією німецького філософа націонал-соціаліста, відображеною у його працях. У своєму трактаті «Диктатура» Карл Шмітт стверджує, що найвищим правом волі народу, його суверенітетом є сильний диктатор, який значно ефективніше, ніж якийсь там парламент, який зазвичай втягнутий у безкінечні і безпідставні дискусії, може керувати державою і втілювати в життя бажання мас. Шмітт вибирає диктатуру як той суспільно-політичний порядок, де панує можливість особистого і суверенного рішення, що протистоїть загальному знеособленню і розпаду. Відтак так званій іншій позиції потрібно розхитати есхатологічний маятник, створити хаос і запропонувати диктатуру як єдиний вибір перед лицем Кінця, що невпинно насувається.

Водночас фундаментом демократії за Шміттом є конституція. На цьому вона, демократія, щоправда, і закінчувалася. Диктатура як легітимний авторитет заповнювала правові колізії і неврегульовані питання. Загалом концепція виключала народ зі структури ухвалення рішень, чим перекреслювала основоположний принцип демократії. Диктатор міг і мав приймати рішення, не вдаючись до дискусій, незалежно від того, чи знаходять ці рішення підтримку в більшості. Карл Шмітт говорив про диктатуру надзвичайного стану, що «взагалі уникає всілякого правового регулювання», про диктатуру комісарську, коли «революційна партія, посилаючись на волю народу, оволодіває державною владою, до того ж ця партія сама вирішує, коли цей стан наступив», і диктатуру суверенну, яка після революції, «коли попередній конституційний порядок порушено і нова конституція не набрала чинності, може здійснювати державну владу без обмежень».

Важливим моментом була популярність лідера. Згідно з Карлом Шміттом, бажано, аби він (лідер-диктатор) був улюбленцем народу. Словом, рейтинг його популярності становив основу легітимності прийнятих ним рішень, і він, попри радикальний во­люн­таризм, позиціонував би себе як конвенціональний демократичний лідер.

Дуже розпізнаваний типаж, змальований філософом націонал-соціалістом, нагадує образ «диктатора в спідниці», чи, з легкої руки одного з політиків, «фюрера в спідниці».

На жаль, спадкоємність самоідентифікації, коли особистість визначається у багатовимірному світі за принципом — це моя країна, це мій народ, тут мій родовід і тут близькі мені люди, яка повинна відбиватися у позиції державного служіння, перестала існувати. І її зруйнувала не ідеологічна навала совєтського тоталітарного режиму — це так еволюціонував той самий піднесений патріотизм революційних демократичних завоювань. Знищення усвідомленого почуття патріотизму, яке має бути закладене на генетичному рівні, стало нормою для владних структур. Нині зверхність невігластва панує на вищих щаблях влади, у боротьбі за своє виживання воно нищить усе розумне, інтелектуально і духовно вище. Стала нормою персональна безвідповідальність, коли ледь не кожен політик задля своїх владних політичних амбіцій приносить в жертву честь, гідність і, що найстрашніше, долю держави.

Пригляньтеся до нинішнього українського політикуму — чвари, зрада, бруд, інтриги, змови. У боротьбу за владу втягнуто всі державні інституції, зокрема СБУ, МВД, Генпрокуратура, судова система, навіть Конституційний Суд. Між Кабміном і Секретаріатом Президента панують інтриги. До того ж у кожній з цих ланок точиться своя, внутрішня, війна, де торжествує все той самий конспіративістський менталітет.

Конспіративізм української політики… Торік пер­шість за цією «номінацією», безумовно, належала Олександру Морозу — за висновками 2006 року за версією тижневика «Кореспондент» він здобув титул «Особистість року». Досить згадати, як 6 липня 2006 року його, несподівано для багатьох, було обрано спікером парламенту. Є дуже вагомі підстави вважати, що для Мороза це був не лише прагматичний вибір. Пригадаймо досить невиразну і незрозумілу роль Олександра Олександровича у «справі Гонгадзе», у грі «великого вуха» Мельниченка. За таких відправних точок навіть незалежний спостерігач замислиться: чи неспроста ще до офіційного повідомлення про смерть Туркменбаши на запрошення Рудьковського до Києва приїздять туркменські опозиціонери, чий візит ставить під питання дружні відносини з чинною владою Туркменистану. А про цілковите порозуміння цього соціаліста зі своїм лідером свідчить «шпаргалка» для прем’єра від Мороза зі скаргою останнього на міністра оборони Анатолія Гриценка, яку підніс такий собі «простакуватий», «щиросердий» Микола Рудьковський.

Американський вчений Річард Хофштадтер вважає, що коспіративістський мен­талітет — це ніщо інше як прояв «параноїдального стилю» мислення. Проте дозволимо собі з ним лише частково погодитися.

Задумаймося, що було б з Юлією Тимошенко, якби хтось «доброзичливо» не порадив Кабміну в особі представників Партії регіонів заплющити очі на беззастережне підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги місцевими владами. Яким козирем розмахувала б ця опозиціонерка?.. Сьогодні вона — месія, і будь-які закиди прикриває своєю боротьбою з розгнузданою владною верхівкою на місцях, водночас забуваючи сказати, що значну її частину становлять представники її рідного БЮТу. Тож як сталося, що полем для тарифної війни стала водночас уся країна? Який такий розумник підказав керівному складу Антикризової коаліції піти на політичну оборудку — голосування за імперативний мандат у місцевих радах в обмін на підтримку БЮТом закону про Кабмін?.. Ох, не тримала б зараз у своїх руках Юлія Володимирівна імперативний мандат як дубину для місцевих рад, а пожинали б результати запроданства — продажу місць у своєму списку. Сьогодні вона в авангарді — президента підломила, простелила собі шлях, аби нарешті розколоти НСНУ та деполітизовано деморалізованих, асимілювати їх до БЮТу. Задля чого усе це?.. На наш погляд, проблема не в питанні конституційних перетворень, не в загрозі дочасних виборів, не в роздмухуванні протистояння президента з Каб­міном та президента з парламентською коаліцією, а в штучному цілеспрямованому створенні хаосу на замовлення. А чи вдасться Юлії Володимирівні дістатися влади на тлі хаосу в державі — питання побічне, що добре розуміє і сама лідерка БЮТ.

До речі, пані Юлія активно експлуатує так зване питання труби. Відтак тяжко даються інші питання. «Прийшлий» Пинзеник хоч і добрий спеціаліст, проте лише з однієї теми, до того ж особистість, як кажуть, без фасцинативних ознак. Йосип Вінський ще й досі комплексів позбавитися не в змозі. Вельми розумний Григорій Немиря теж не всесильний. Хто ще там слугує дровами для пічки?.. Чужий вогонь підтримувати — і самому згоріти не довго. І хоч би що там стверджував Кирило Фролов про «політичний клімакс», політичної сили у леді Ю. досить, аби будь-кого через «коліно» кинути. Скількох перекидала — на пальцях не перелічити!.. Та й сама вона заявляє: «Неспроможність для чоловіків — це погана якість!» Отже, уподобитися беззастережно відданому Олександрові Турчинову навряд чи кому вдасться. Та й йому, довіреному, стратегеми Юлії Володимирівни, радше, до кінця невідомі…

З моменту голосування за імперативний мандат Юлія Володимирівна не просто перехопила ініціативу, а відтоді пресує і дресирує Партію регіонів — добре «кризова» (назвемо її так) група попрацювала. «Пастка для Януковича готова. До того ж її обставлено прапорцями <...>. Навколо неї вже всі прапорці виставлено», — кепкує Юлія Володимирівна. І хор голосів їй підспівує, щоправда, кожен на свій лад, хоча ніхто не розуміє: вполювати Януковича — не самоціль для Тимошенко, а ось затоптати — за радість!

Що ж до хаосу, то тут на підхваті «термінатор», який не збувся. З ким би він зараз чай пив та нові кримінальні справи генерував, себе вихваляючи, якби не виштовхали його втришия з МВД? Учора високими словами своє зрадництво прикривав, а сьогодні він знову революціонер, дурних шукає, чиїм коштом до влади дістатися.

Усе просто було б, якби кожен з тільки-но згаданих був вільним не так від своїх політичних амбіцій, як від коштів, потрібних для втілення цих самих амбіцій.

А далі вже ті, які не усвідомлюють… Проблема незапитуваності спонукає Миколу Катеринчука примоститися поряд Луценка, адже свого часу їх так зблизило порозуміння, коли перший закликав, що «Луценко повинен зараз виступити і заявити, чому він змінив свою позицію (відмовився від своїх слів полишити крісло глави МВС, якщо прем’єром стане Янукович. — Ред.)», з співчуттям додаючи, друга вигороджуючи, що «напевно, у нього були вагомі причини». Ну й що з того, що один одного «криють»: Тимошенко — Луценка, Кириленко — Тимошенко. Порозуміння з «політичної доцільності» — ось що важливо. Три тижні тому Кириленко називав Тимошенко «зрадником демократії», а президент наказав «шлюб оформлювати — і крапка». Отакої, «захищати демократію ніколи не пізно». А все ж свої права — хоч і як позашлюбне дитя від БЮТу (а вона, Тимошенко, його так не хотіла) — опосередковано через В’ячеслава Кири-лен-ка, Луценко спромігся здобути.

Погоджуючись з Джеффрі М.Бейком, автором праці «Конспірологія і таємна політика», про те, що «таємна політика часто не збігається з картинами конспірологів, і навіть суперечить їм», що «тут відсутня закономірність і інфернальність, виявляються помилки учасників, трапляються маса неузгоджених дій», що «таємну політику роблять десятки і сотні зовсім різних груп, дозволимо собі не сприйняти висновок про хаотичність цієї боротьби. Він, радше, помиляється, змішуючи усвідомлені дії з неусвідомленими. До того ж автор цих слів не враховує можливу наявність рівнів обізнаності. Він також, як і більшість критиків, спочатку абсолютизує конспірологію, а потім сам же розвінчує свої твердження безвідносно до ступеня узагальнення і деталізації. Проте в одному він має рацію: за будь-яких умов існує «єдина думка наступних історичних вироків».

 Валентин Лисенко,
Віктор Вірний

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com