«Лук’янівка»: історія хвороби та одужання

Пригадується, Оксана Забужко у своєму телевізійному інтерв’ю на запитання журналіста, чи слід нам найближчим часом очікувати на якісний прорив в українській літературі, відповіла, що спо-дівається чогось яскравого від Пашковського і Андруховича. (Запитання було з підтекстом на Нобелівську премію.)

Враховуючи, скільки людей в Україні пише, скільки пише українською і скільки з них пише пристойно, вже не кажу якісно, то з пані Забужко важко було не погодитися. Бо попри суб’єктивність в оцінці, смаках і підходах, окрім Пашковського та Андруховича та ще, може, (як на мій смак) самої пані Оксани, до цього списку, і то з великою натяжкою, можна додати ще дещицю сучасних українських письменників. Це можуть бути й колишні «дегенератівці» Процюк і Андрусяк, який, дякувати Богові, почав видавати книжки прози. Або Прохасько з Іздриком чи то Медвідь з Уляненком.

Не будемо говорити про Загребельного з Шевчуком, які все давно написали і черговим оприлюдненням своїм нових творів викликають в читацькій спільноті лише жаль і стару оскому, як то буває від недозрілого плоду. Не говоритимемо й про поезію, бо — уявляю який після цих слів почнеться галас — поезією нині важко щось утверджувати в літературних світах та європах.

Ну от, тепер, коли ми розставили уздовж траси червоні прапорці, можна спробувати дістати задоволення від швидкісного спуску.

Коли пані Забужко давала те інтерв’ю, ні вона, ні ми ще не знали, що в нашій літературі з’явився новий письменник потужного таланту, який на той час вже написав свою «Лук’янівку». Звати його Борис Гуменюк.

«Лук’янівка» — твір, якого давно чекали, появу якого давно передчували, але якого досі в нас не було.

Ми — унікальна нація, приблизно так колись писала Оксана Забужко, ми стільки всього пережили впродовж своєї недавньої історії, але так і не спромоглася належним чином нічого з цього відрефлексувати, як це зробили інші нації за посередництва своїх митців на сторінках художніх творів. А допоки цього не сталося, ми носитимемо це в собі — і Лук’янівку, і ГУЛАГ, і Голодомор, це ніколи не відійде в минуле, залишаючись фактом реального життя.

(У нашому випадку міг би зарадити звичайний психотерапевт, але ми так легковажно ставимося до власного здоров’я і відтягуємо лікувальний процес, що знову можемо дочекатися ампутації, розрізаних животів, словом опинитися зв’язаними під скальпелем хірурга).

І ось перша спроба. (Перша, бо на відповідному художньому рівні, не забувайте: нобелівський підтекст, і спроба, без перебільшень, вдала).

У зв’язку з цим показовим є факт настороженого мовчання українського літературного істеблішменту. Обминаючи увагою появу в новітньому літературному дискурсі твору такого масштабу, критики з обох літературних таборів — «грунтівці» і «космополіти» — не знають, як себе поводити. Звиклі мати справу з нічим, або в кращому разі з літературною попсою, вони виявилися неготовими до чогось серйознішого.

А тим часом цей твір, як піднятий перст перестороги, як її кам’яний антипод самотньо стовбичить посеред українського літературного світу.

Це роман про в’язницю.

Пригадуєте, кілька років тому в нашому суспільстві точилася доволі млява дискусія з приводу скасування смертної кари. Причиною такої пасивності гуманістичної науки й сус-пільства загалом було те, що кожен вважав, ніби його це не стосується, а якщо з кимось щось по-дібне трапиться, то вже точно не з ним.

І це справді так. Підсвідомо ми знаємо, що, незалежно від того, що ми скоїли, навіть якщо ми нічого не скоїли, вищої міри покарання не заслуговуємо. Але ці аргументи не можуть бути застосовані, коли йдеться про в’язницю, — переконує своїм твором Гуменюк.

Пам’ятаєте приказку: «Від тюрми і суми — не зарікайся.» Інакше опинитеся в ролі героя Солженіцина, який завше запитував: «За що?» — коли йому повідомляли про арешт.

А ні за що. А просто тому, що в країні така правоохоронна система (чи просто тому, що в країні такий політичний режим), просто тому, що у нас традиція така: просто тому, що вона — в’язниця, — висновуєш для себе, читаючи цей страшний документ. Гуменюк застерігає: вона жадає нас; ми її основний атрибут; ми наповнюємо її суть власною сутністю. Без нас вона мертва, тому ми повинні віддати їй свої життя, щоб за наш рахунок вона могла жити. Вона заковтує нас, як змія пташине яйце, щоб виплюнути назад порожню шкаралупу.

Як почувається людина, яка переживає межові стани, і як при цьому змінювалася її свідомість — ось що, поміж іншого, намагався з’ясувати автор.

У зв’язку з цим хтось пише про наркотики, які змінюють свідомість людини, хтось пише про гроші і політику, які можуть змі-нити не лише свідомість людини, а й саму її сутність на рівні ДНК, а Гуменюк написав про

в’язницю, бо переконаний: краще за будь-яке ЛСД свідомість може змінити тюрма, і відколи існує — вона змінює її у цілого українського суспільства.

А на другому кінці ланцюга причин, які, здається, спонукали його до роботи над цією темою, було елементарне бажання з’ясувати, чому упродовж такого тривалого часу в’язниця так гостинно відкривала двері назустріч людині, чому вона так охоче приймала в свої обійми українського поета, українську людину.

Умберто Еко писав, що свого часу журналісти запитували у нього, чому його Борхес такий поганий. На що той незмінно відповідав, що не писав про ніякого Борхеса. «Ну, як не писав, — казали ті, — сліпий бібліотекар — хочеш чи ні — Борхес».

 Коли Гуменюк каже, що писав про поета у в’язниці, то перше, що спадає на думку запитати у нього, чи не написав він, бува, роман про Василя Стуса. Але з тексту видно, що йдеться про зовсім недавні часи, коли молодого чоловіка кидають за грати за сфабрикованими звинуваченнями тільки для того, щоб перешкодити політичній кар’єрі його дружини. «А, та це ж історія Юлії Тимошенко!» — іноді так і хочеться вигукнути.

І тут стає сумно. Сумно, що будь-хто з нас, громадян посттоталітарних держав, може впізнати в персонажах, яких в художньому творі кидають за грати, абсолютно конкретних людей: своїх родичів, своїх знайомих чи знайомих своїх знайомих. Видається, що одним із завдань, які стоять перед твором і які (свідомо чи не свідомо) ставив перед собою автор, було з’ясувати цей феномен. Його завданням було створити концептуальний образ в’язниці, своєрідну матрицю, під яку підійшов би будь-який поет, будь-яка людина.

В’язницею в романі просякнуто все: кожна сторінка, кожен рядок, кожне слово, кожна літера. Бо тільки так можна було передати той стан, в якому опиняється людина і перебуває впродовж років, ту атмосферу.

Сюжетні колізії в романі розвиваються не за законами літературного жанру (яскравий зразок постмодерну), а за законами тюрми.

Думки, наче в’язні (вдала знахідка автора), заклавши за спину руки, ходять один за одним по колу. Твір гіпнотизує читача, присипляє його пильність, наче удав, щоб дати йому можливість опам’ятатися лише в останню страшну мить.

Відома Чеховська рушниця, ота, яка у першому акті висить на стіні, а в останньому повинна обов’язково вистрелити, тут не стріляє. Тут персонажі, які з’являються перед очі читача у першому розділі, більше ніде не зустрічаються. Бо наступна дія відбуватиметься не там, де хотів би автор, а куди відведе конвой.

Дій у романі мало, як мало її у в’язниці, тому місце дії заступають рефлексії та саморефлексії. Автор не пише про шлях, він пише про зупинки, — а що може бути триваліше за таку майже абсолютну зупинку, як тюрма? Хіба що зупинка серця.

Бо що таке в’язниця в суто людському вимірі? Це — зупинений час і нудь. Нудь, яка постійно супроводжує людину. А отже, нудь не просто має бути присутньою в тексті — вона мусить бути його головною особливістю.

(Але нудно написаний текст теж має бути цікавим, у нашому разі він таким є).

Власне, в творі є два персонажі — ЛЮДИНА І ТЮРМА, все інше покликане до життя задля їхнього розкриття та увиразнення.

 Тюрма тут має багато проявів, у тюрми безліч облич, а за певних обставин тюрмою може бути країна проживання, національна чи расова належність, родина, ба навіть стать, але найстрашніша з них та, яку людина збудувала в собі, — переконаний автор.

Ми живемо навколо в’язниць, які розташовані в центрі наших міст. Але й в’язниця може бути всередині нас самих. Найстрашніше те, що, обманюючи себе, людина вважає, наче збудувала зовсім іншу споруду.

Було б наївно сподіватися, що один письменник, одним твором зможе розхитати чи бодай хоч похитнути в’язницю, особливо ту, яка в нашій свідомості. Видається, що надзавданням Бориса Гуменюка було вказати на неї, показати, що вона є і з цим треба щось робити.

Борис Гуменюк своєю книжкою навертає нас до теми, яка не просто визріла, а вже давно перезріла, і якщо не вжити термінових заходів, то, наче отруйний плід, впаде нам на голови.

То що таке «Лук’янівка»? Це — тюрма. А що таке тюрма? Це те, де ми є, і кожен читач (і нечитач) може сформулювати для себе приблизно таку відповідь:

 «Лук’янівка» — це хвороба, якою хворе наше суспільство. Це ракова пухлина, яка в серці, в душі, в мозку кожного з нас пустила свої отруйні метастази. Це — вигрібна яма, але водночас це найвлучніша метафора до нинішньої України. Це квінтесенція нашої байдужості, мовчання й невтручання, нашого страху, вчинків і думок.

Це діагноз цілому суспільству і кожному його члену, але найбільше тим, хто вважає себе здоровим, бо саме вони найбільше хворі.

Це рецепт, виписаний усім, бо для того, «…щоб була зруйнована тюрма, спершу вона має бути розхитаною в нашій голові, в нашій свідомості».

В тексті ми знаходимо те, що вже наперед знали з власного досвіду, з власного життя, яке було і є лише лук’янівським контекстом.

Тут виникає запитання: навіщо читати те, що ми й так знаємо? Знаємо так, як знає свою камеру зек, знаємо так, як знає невільник власні кайдани? Відповідь проста: щоб ще раз побачити свою тюрму і в ній — себе.

З «Лук’янівкою» ми маємо той ефект, який допомагає нам зорієнтуватися. Де ми і хто ми?

«Лук’янівка» — назва симптоматична. З однаковим успіхом її можна було б назвати «Україна сьогодні», «Число звіра», або «Всі ми». І що жахливо, від цього справді нічого не змінилося б.

 «Лук’янівка», так само, як її невід’ємні складники — «Катеринівка», «Столи-пінка», «Брежнівка», «Кучмівка», — це породжений людиною монстр. І марно хтось сподівається, що йому вдасться від неї сховатися: «Ми завжди відчували на собі цей погляд, але нам здавалося, що це з неба спостерігає за нами бог, але, з’ясувалося, що це пильно стежила за нами Лук’янівка…».

А ще це історія кохання, яке на тлі тюремного існування проступає особливо виразно.

Врешті-решт, «Лук’янівка» — це історія перемоги і боротьби, особливо зараз, коли «для того, щоб бути людиною, треба стати надлюдиною».

Це заклик думати. І любити. Бо «тільки любов’ю може бути зруйнована Лук’янівка».

А інакше й не могло бути. Поза тюремною камерою, в’язничним побутом, допитами, самотністю, розлукою, болісними очікуваннями та втратами — поза, так би мовити, «чоловічою» «Лук’янівкою» існує інша, «жіноча», яка стократ страшніша.

«Лук’янівка» — твір не ідеологічний, йому не потрібні легіони піарщиків і пропагандистів, щоб донести його в розжованому вигляді до нас. І в цьому його перевага. За внутрішньою формою він співзвучний з «Одним днем Івана Денисовича» О.Солженіцина. Це некваплива розповідь, попри потужний емоційний заряд тексту, і «невротичне письмо» (що й не могло бути інакше, оскільки наратор сидить за гратами), але, вчитуючись, ми наче заглиблюємося під землю, сторінка за сторінкою, рядок за рядком, кожною клітиною відчуваючи за кожним новим поворотом лабіринту подих смерті.

Смерть і Лук’янівка — це те, що в нас, тому все, що буде після них, видається для нас привабливим.

Виплекані людиною монстри байдужості та страху, які звили собі кубло в її душі. Тут вони почувалися в безпеці впродовж багатьох років, нарешті мають бути витягнуті на світло.

У зв’язку з цим «Лук’янівка» — це ліки. Гіркі, з різким запахом, щоб їх випити, іноді доводиться затискати ніс, але, не випивши їх, у нас немає шансів на одужання.

Це скальпель, і марно сподіватися на наркоз. «Лук’янівка» — це не тільки детальна історія хвороби, а й переконаність у тому, що ми обов’язково видужаємо.

Вприскуючи рятівну вакцину в кожну душу, автор уважно стежить за тим, скількох вона ще врятує.

Майя Голодович