Доля України у світлі законів Ойкумени

Продовження. Початок у минулому номері.

Знайоме нашим читачам явище, яке 1994 року дістало назву «кворум сенсинг», неминуче дасть потужний поштовх соціології, бо хоч і відкрите на бактеріях, проте стосується всіх рівнів організації живого світу, і людство тут не виняток. Суть «чуття кворуму» полягає в тому, що популяція, сягнувши деякої порогової чисельності, починає діяти як єдине ціле, як надорганізм, де воля окремих складників підпорядковується чомусь невідворотному, й воно формує спільну стратегію поведінки. Як засвідчує історичний досвід, у повітрі, що ним дихає соціум, то спалахують безглузді війни на кшталт хрестових походів чи колотнечі між протестантами й католиками, то зависає «бацила фашизму», то бродить «привид комунізму» з неодмінним переходом у тоталітаризм, то здійснюються «кольорові революції»...

З бактеріями легше. Однак навіть на цьому рівні виявлення «сигнальних молекул», контрольованих генами, які, своєю чергою, активують фактори довкілля, і близько не дає повної картини про канали внутрішньої комунікації, які впорядковують наш світ. Відтак все-таки спробуймо пошукати чинники, які визначають незворушність і внутрішню силу скандинава, безпосередність італійця, філософічність, емоційність та дитинну довірливість українця, організованість німця. Чому в межах однієї нації існують групи, що різняться між собою вдачею та культурою, як ось наші гуцули та бойки? Чому саме серед гірських народів часто спалахують війни? Чого нас вчить поведінка «чорнобильських самоселів?» Що таке ностальгія і чому від неї вмирають?

 Аби відповісти на ці запитання та багато інших, треба зрозуміти, який чинник об’єднує в єдине ціле розмаїття життєвих виявів. «Космічне випромінювання, що йде від усіх небесних тіл, охоплює всю біо-сферу, проймає її і все в ній. Біосферу не можна осягти в явищах, які на ній відбуваються, якщо буде упущено цей її зв’язок з будовою цілого космічного механіму, що виступає різко», — писав Володимир Вернадський. Сучасна наука дає багато підстав вважати, що інформація в нашому світі передається за допомогою слабкоенергетичних електромагнітних випромінювань. Утворюються вони скрізь, зокрема й біля поверхні нашої планети, зумовлені процесами взаємодії різних факторів. Насамперед з магнітосферною плазмою. Таємницю формування національного обличчя слід шукати в характері географічного рельєфу, що най-очевидніше відбивається в ритміці народного танку. Вітер на березі моря, серед гір, голих чи порослих лісом, вітер у степу — цей «шепіт небесних тіл, перекладений на мову географії» — визначили неповторний малюнок сиртакі, гопака чи фанданго. Це найпростіший спосіб самовираження нації, що постійно перебуває в стані самоорганізації. Проблема власної території — проблема самозбереження нації, тому на боротьбу за неї народ піднімався й тоді, коли його зраджував уряд.

Принагідно зауважимо: частотні характеристики електромагнітних полів, що в природі є носіями інформації, близькі до ритмічних характеристик музичних творів, а отже, митці неусвідомлено керуються ритмами власних емоційних процесів, на які накладаються космічні сигнали. Мабуть, це і є та причина, чому по-справжньому великий національний творець може сформуватися тільки на своїй землі, де «космічна підказка» знаходить глибинний резонанс у процесах людського мозку.

Якщо так, то в запису спадкової інформації неодмінно мають бути «національні маркери». Останніми роками у світі здійснюється грандіозна програма «Геном людини», де один за одним розшифровуються «нуклеотидні пари» — літери «мови життя», яким записано все суще, і навіть побіжний аналіз здобутих даних засвідчив, що, наприклад, чуваша можна відрізнити від татарина, а баварця — від австрійця. А за системою «білків самості» — причина відторгнення чужорідної тканини під час хірургічних операцій — можна простежити міграцію народів точніше, аніж це вдалося Туру Хейєрдалу, який здійснив свій подвиг на бамбуковому плотику.

Перед лицем рушійних сил природи не існує шкали, за якою можна визначити цін-ність нації. Як унікальна чистота байкальської води залежить від крихітного рачка епішури, так і доля ці-лого людства може виявитися залежною від досвіду спільноти, яка наразі лишається за лаштунками історії. Безглуздо нав’язувати народові чужі йому цінності, пропонуючи за зразок якийсь інший народ, бо тільки в рамках природних законів можна вершити історичну долю. Без самоусвідомлення побудувати державу неможливо, відтак постає запитання — які ми?

Коли б закон розподілу домінантних генів від центру до периферії виявлявся тільки в зовнішніх прикметах, то говорити не було б про що: кому подобаються «карії очі, чорнії брови», кому «руса коса до пояса» — і тільки. Та вавіловські закони прикладаються й до психологічних характеристик, і тут варто пошукати причину того парадоксу, що обдарований народ у центрі Європи так тяжко доростає до державності.

На території, яка є центром антропотворення — а Україна є ним, про що свідчать археологічні розкопки, не кажучи про виняткову сприйнятливість природних умов, — має переважати начало, яке формує корисну для виживання поведінку: загострене розуміння особистого інтересу, пристосовництво, схиляння перед силою. Одначе суспільство, що складається з людей, керованих самою біологічною доцільністю, неможливе: воно самознищилося б на світанку свого формування. Без альтруїзму не виживають навіть колонії бактерій.

Домінантному інституту самоствердження протистоїть моральний закон, записаний на скрижалях душ наших, а точніше, у носії спадковості — ДНК, і він чи не найвагоміший аргумент на користь існування Вищих Сил. Довкілля нічим не підтверджує доцільності таких чеснот, як альтруїзм, самопожертва, схильність до самообмеження, та, попри все, частина людей живе так, ніби носить в собі пам’ять про Град Божий — світ досконаліший, аніж наш. Чи достатньо таких на території, де, відповідно до закону розподілу домінантних і рецесивних генів, мають брати гору тенденції, корисні для окремої особистості, але не для суспільства загалом?

Видатний мислитель Дмитро Донцов генетики не знав, але в книжці «Дух нашої давнини» явно вийшов на вавіловський закон. Він виділяє основні психологічні типи «або раси, представлені у всіх народів, лишень у різних співвідношеннях: остійці, понтійці, медитеранці (середземноморці), динарці й нордійці. Найпоширеніший серед українців тип — це остієць: прив’язаний до матеріальних благ, вульгарний у смаках, з потягом до кон’юнктури. «Остійці — великі заздрісники, на чім іноді збудовують партійні програми... Звертають увагу насамперед на «людину» і «реальні можливості», аж тоді на засади: звідси їх зарозумілість і поблажливість до «людей української нації», хоч би й зрадників; звідси улесливість і плазування перед силою. Остійцеві власні інтереси дорожчі від таких абстракцій, як честь і слава, тому він часом виправдовує всіляку нечисть», — пише Донцов. Другий за поширеністю тип — динарець: чудовий воїн, одначе вибуховість вдачі й дитинна простодушність роблять його здобиччю прикрих несподіванок. Третій — медитеранець: запальний, жадібний до змін, природний змовник і революціонер. І, на жаль, щонайменше на нашій землі представлений нордійський тип, його ж прикмети: правдолюбність, сила волі, витривалість, впевненість у собі в поєднанні зі здат-ністю до критичного самоаналізу, любов до порядку й відраза до базарного крику, чим завжди супроводжується популізм.

Дуже яскраво ці типи представлено в творах Миколи Гоголя: неважко здогадатися, ким є Вакула, який, діставшись до цариці, попросив черевички для своєї Оксани; Тарас Бульба, що серед бою не захотів лишити люльку «проклятим ляхам»; зразком нордійця є хіба що пан Данило зі «Страшної помсти», який, простивши чаклунові особисті кривди, зради Батьківщини простити йому не міг. Пропонуємо читачам поспосте-рігати за нашими достойниками й визначити, до якої психологічної раси вони належать. Чи багато серед них нордійців?

Ставлячи на передній план категорію честі, нордієць виявляє схильність до державотворення незалежно від того, на якій приступці соціальної драбини він перебуває. Керуючись егоїстичними інтересами, обмежений остієць руйнуватиме державу, навіть коли досягне високого становлення. Народ, де переважає ця, за висловом Донцова, раса, легко мириться з моральним відступництвом, а відтак висуває в поводирі осіб, які в доленосних для цілої нації явищах керуються тими ж імпульсами, що і їхні хитренькі посполиті: вимощуванням власних кубелець навіть на вершині влади. Тут доречно згадати відомий вислів про те, що кожен народ має той уряд, на який заслуговує. Відповідно й долю.

Історія України — це ланцюг нордійських подвигів, результати яких зводили нанівець динарська легковажність, метитеранська недалекогляд-ність, а найбільше — остій-ська захланність. Зрозуміло, що природний відбір серед люду вівся не на користь представників державотворчої раси. Як писала Ліна Костенко в поемі «Маруся Чурай»:

...У всіх отих скорботах і печалях,
У всіх отих одвічних колотнечах —
І чураївські голови на палях...
І вишняківські голови на плечах.

То що — над Україною тяжіє генетичний фатум? Якоюсь мірою так. Але існують фактори, які йому протидіють.

Людина живе в полоні ілюзії, що вона — єдина у Всесвіті істота, спроможна вершити власну долю. Та якби це було так, то дороги до пекла не вимощували б добрими намірами, а ми не вступали б у третє тисячоліття від Різдва Христового з болем у душах і невпевненістю у власному майбутньому. Концептуальне уявлення про те, що «історія як суспільний процес є життєдіяльністю у просторі й часі людей, які переслідують власні інтереси», цитуємо за фундаментальною працею Василя Кременя, Дмитра Табачника і Василя Ткаченка «Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду», впирається в закон великих величин — його прояви на рівні суспільного життя вбачав львівський математик Василь Скоробагатько, і думки цього оригінального мислителя ще чекають свого поцінування. Звичайно, людина має свободу вибору варіантів своєї поведінки, свободу волі, але має її й атом, що перебуває в броунівському русі. Теоретично можна допустити, що атоми, з яких складається, приміром, письмовий стіл, зберуться в одному місці — й тоді цей матеріальний предмет, здолавши земне тяжіння, злетить у повітря. Але в нашій реальності це неможливо, бо хаос броунівського руху підпорядкований законам організації світу. Неоднорідність електронної конфігурації атомів гарантує надійність форм і сутностей, які нас оточують. Так само і з волею окремої особи — займаючи хоч би яке високе суспільне становище, вона неодмінно інтегрується у самоорганізацію відкрито-неврівноваженої системи, якою є все, пов’язане з життям, зокрема народ, нація, держава.

І повстання Спартака, і вибухове розмноження метеликів, і приголомшливий «біг» мишоподібних гризунів-лемінгів — усе це порушення генетичної рівноваги живої системи, яке може вилитися в принципово новий її стан, щоб існувати далі. Іван Нечуй-Левицький у своєму творі «Миколі Джері» або ж Михайло Коцюбинський у повісті «Дорогою ціною», досліджуючи порухи людських душ, водночас досліджували одне з визначальних явищ нашої планети — дрейф генів. Класичні, можна сказати, хрестоматійні його зразки дає історія України.