Звідки ця зневага?

Подивишся українське телебачення, зазирнеш у газетний кіоск — ніби нічого й не змінилося за 15 років незалежності: скрізь самі російськомовні передачі та видання. А послухаєш наших політичних діячів, віце-прем’єр-міністрів і просто міністрів — не знаєш, в який час і в якій державі живеш. І не дивно, що якийсь неук, голова чи секретар певної місцевої ради на повен голос заявляє, що української мови немає і бути не може.

Звідки така зневага до української мови в українській державі?

На все життя запам’ятався мені один урок російської мови, здається, у п’ятому класі, а це був 1967 рік. Йшлося про вплив інших мов на російську. Ось тоді я почув, що в російській мові лише два слова українських — «хлібороб» і ще якесь, забув. І, навпаки, в українській мові чи не половина російськомовних запозичень. Я вже тоді відчув якусь несправедливість. Мою мову принижували, принижували мене. З таким відчуттям я живу ось уже більш як 50 років. Хоч як дивно, українця всіляко намагаються принизити і в незалежній Україні. Понад те, деякі «великі уми» закидають, що ми взагалі випадкові люди на своїй землі.

Відомий академік, колишній народний депутат України П.Толочко в газеті «2000» пише: «С деда-прадеда абсолютное их (россиян) большинство живет на своей земле, которая в силу различных обстоятельств стала украинской». Інститут мовознавства ім. О.Потебні Національної академії наук України (НАНУ), одним із керманичів якої є цей пан-товариш, видає 1996 р. словник-довідник «Власні імена людей» (автори — Л.Скрипник і Н.Дзят-ків-ська під редакцією В. Русанівського), де читачеві показують конкретно, що ми не маємо жодного українського імені. Можна знайти щонайбільше десяток слов’янських, а то все грецькі, єврейські, латинські, німецькі, російські, арабські, навіть грузинські — і нічого свого. Читаєш інший продукт того самого інституту НАНУ «Етимологічний словник української мови» — і знову як не латинське слово чи грецьке, то французьке і навіть церковнослов’янське, а ми жодного внеску в свою мову не зробили.

Звідки ж, шановні, візьметься повага до рідної мови, якщо ми і наші діди та прадіди такі недолугі, а своя ж рідна Академія вважає нас за ніщо?

Тим часом якби наші мовознавці справді займалися вивченням рідної мови, а не передирали з німецьких та російських джерел свої великі відкриття, можна було засвід-чити українське походження щонайменше десятка імен і не однієї сотні слів. Наприклад, імена Овсій, Овдій та Оврам. Відомо, що руси споконвіку за свій символ мали Овен і боготворили його. Лише церковним указом князя Володимира в Х ст. було заборонено молитися «под овином, іли в рощенії, іли у води» ( Е. Голубинскій «Історія русской церкві». — І, с. 625). Про Овна неодноразово згадується й у «Велесевій книзі», але чомусь перекладачі та тлумачі книги цього не помічають. Овен — це весняний знак. Отже, Овсій — Овен-сіяч , Овдій — Овен-діяч, Оврам — Овен-Рам (ім’я первосвятителя Рами, який також за свій символ мав Овена). За цими іменами багатотисячна історія України-Руси, але нашим науковцям легше назвати їх грецькими та староєврейськими і тим самим обрізати історію по саме зась.

Вони досі сидять на платформі радянської науки, коли з ідеологічних міркувань не визнавали найстародавніший символ оріїв Овен і вважали його за сарай (клуню).

Кілька останніх років я вивчаю походження і значення слів. Маю певні напрацювання, які оформилися в книги «Філософія українського слова» та «Таємниці української давнини». І я не перестаю дивуватися винахідливості нашого народу, як мудро він витворював нашу мову.

Ось кілька прикладів. На західній території ни-ніш-ньої Черкащини та Кіровоградщини був центр Трипільської цивілізації з найбільшим на той час містом біля Тальянків. За Геродотом, у І тис. до н. е. цю територію скіфи називали Ексампей, що означає грецькою «Святі Дороги» (Геродот. Скіфія. — Київ, «Довіра», 1992, с. 46). На півдні назустріч сходу сонця протікала річка, багата на рибу, яку вони обожнювали. Отож дали їй ім’я Бог (нині — Південний Буг). Зі сходу текла річка, яка зараз має назву Синюха, нібито тому, що там синя вода. Насправді вона впадає в річку Бог. Отже, уявлялася нашим предкам її дитиною, і мала спочатку назву Син. Підтвердженням тому є ще одна трохи менша річка, яка протікає неподалік, паралельно Синюсі і також впадає в Бог — вона називається Синиця (той самий корінь — «син»). Наші предки жили в межиріччі Синів Бога, отож називали себе синами Бога і вони, а не хтось інший, були споконвічними господарями цієї землі, згодом поширивши свій ареал на схід — аж до Ра-ріки — і на захід — аж до Одри (у німців — Одер).

До речі, досить показове походження назв цих річок. На жаль, Ра-ріка вже давно стала Волгою, але ось що цікаво: ця річка — на сході, і тече вона з півночі на південь до сонця. Отже, це справді божа ріка, тому її наші предки назвали Ра. А Одра тече з півдня на північ, від сонця, тобто від Ра. І несе вона свої води на заході, в інший бік від річки Ра — там, де сонце лягає спати. Звідти, до речі, й з`явилося слово «одра» в значенні «ложе».

Знаю, на такі мої висновки вчені мужі заявлять: фантастика, дилетанство. Вони ніколи не «опускалися» до рівня розуміння наших далеких предків, які жили в гармонії з природою. Для них вони досі є поганинами. Я ж історію вивчав, слава Богу, не в академічних кабінетах, а безпосередньо там, де вона творилася. Дев’ять книг написав з історії приятранських сіл і, гадаю, теж маю право на свою точку зору.

...У другій декаді лютого Центр соціогуманітарних досліджень імені В.Липинського ініціював у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» зібрання науковців з НАУКМА, Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, НАН України, щоб офіційно заявити: твердження про Трипільську культуру як «колиску цивілізації» — вигадка представників «Білого братства». З такими заявами виступили доктори наук Н.Яковенко, Г.Пів-торак, С.Сегеда та Л. Залізняк. Про це повідомила 24 лютого «Україна молода», винісши в заголовок своєї статті слова п. Залізняка «Любити трипільців — це некрофілія».

Але, шановні Н.Яко-венко, Г.Півторак, С.Сегеда та Л.Залізняк, те, що Україна є колискою нинішньої цивілізації, визнавали навіть стародавні греки — за вашими словами, наймудріші люди минувшини. Зокрема, саме вони називали Гіперборею країною богів, країною справжніх жерців і жриць. А Гіперборея не якась міфічна країна — це територія нинішньої України. Назва її походить від назви нашої головної річки Ніпер (саме так називається в оригіналі «Велесової книги» Дніпро, але греки нашу «Н» видали за латинську «Г», щоб утаємничити походження цивілізації) та слів «бореї», «бори» — від назви народу, який тут мешкав. Бореї неодноразово трапляються у «Велесовій книзі», але чомусь перекладачі книги надають йому іншого значення — чи не на чиєсь замовлення, щоб ми й не могли знати, чиїх батьків діти?

... У принципі це право вчених, які це зібрання проводили. Але я чомусь жодного разу не чув і не читав, щоб вони зібрали громадськість та студентство і, наприклад, розвінчали міфи про вищість російської мови, щоб академіки хоч якось реагували на фобії свого колеги Толочка чи таких, як він. Маємо Академію наук, інститути мовознавства і українознавства, університети з відповідними філфаками, вони фінансуються з бюджету Української держави, але хотілося б почути, що вони зробили для авторитету української мови? Де серйозний науковий висновок про «Вересову книгу»? Де її фаховий переклад? Нічого цього немає. Отож і нікого не дивує критична оцінка, яку виставив українській науці авторитетний у світі журнал Nature («Україна молода», «Ну і НАНУ?!», 14.03.07.). Журнал прямо пише, що «українська система науки — архаїчна й потребує негайного реформування». На жаль, у НАНУ цього не бачать і не чують.

Прикро, однак така ситуація, очевидно, влаштовує і керівництво Української держави, бо змінами в науці воно не переймається. І ми невпинно скочуємося до рівня бананової республіки.

Сергій ПІДДУБНИЙ,
лауреат краєзнавчої премії ім. В. Ястребова