Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Глас вопіющего в пустелі

Верховний суд честі

Дедалі більше політичних спостерігачів називають Указ Президента про дострокове припинення повноважень Верховної Ради не юридичним, а політико-правовим документом. Ще за часів Помаранчевої революції я писав у «Персоналі Плюс», що суспільне життя будь-якої правової демократичної держави являє собою складний синтез права юридичного і права так званого природного або звичаєвого. Адже завжди існує розбіжність між об’єктивним змістом чинного закону і його суб’єктивним тлумаченням, що, власне, й породило необхідність створення інституту Конституційного Суду.

Понад те, внаслідок відставання законотворчої практики (часто-густо викривленої парламентським, а в нашому випадку — і клановим, лобізмом) виникає явище принципової неохопленості правовим полем всього розмаїття суспільного життя. Усунути цю невідповідність і покликаний Конституційний Суд України. Насправді ж — не тільки внаслідок тиску основних конфліктуючих політичних сил, а й, не в останню чергу, через недостатню легітимність, обумовлену кулуарно-бюрократичним способом формування складу цього політичного інституту — він   абсолютно безсилий бути експертним органом щодо відповідності інтересів суспільства тим аспектам законодавчої бази, які перебувають на стику політики і моралі, права і правди, формальної законності і справедливості, тобто не в змозі тлумачити конституційність найважливіших законодавчих актів,     особливо на гострокризових перехідних етапах існування суверенних держав. Що, власне, і підтвердила цілковита бездіяльність цієї установи в нашій державі, на яку всі покладають в принципі непосильний для неї тягар сподівань і відповідальності.

Ось чому багато років я виступаю в ЗМІ, відстоюючи нагальну необхідність створення в Україні додаткової владної інституції, яку основоположник концепції демократичного поділу влад Шарль Луї Монтеск’є зараховував до самостійної гілки влади (про що зараз воліють мовчати наші доморощені ультраліберали). Йдеться про Верхню палату парламенту, яка, якщо вже говорити про наш європейський вибір, є у переважній більшості демократичних європейських країн. До речі, справжня Конституція ЄС як «Європа батьківщин» (термін де Голля), а не зденаціоналізовані Сполучені Штати Європи, потребує саме Євросенату, а не Європарламенту.

Одразу хочу наголосити, що ця Верхня палата немає нічого спільного з кучмівською мафіозно-клановою палатою регіонів, яку той ще 1999 року намагався продавити на так званому всенародному референдумі. Пропонована ж мною, на противагу цьому регіонально-клановому, сепаратистському проекту, Національна Рада (Нижня палата парламенту за своєю функцією — це Державні збори), яка інтегрувала б країну не за колишніми радянськими областями (як це є нині), а за етнічно-культурними автономіями або землями, що дало б можливість здійснити й ефективну адміністративну реформу, «успішно» завалену Романом Безсмертним, і реформу місцевого самоврядування, яка у варіанті Мороза просто остаточно розвалить країну.

Такий повноцінний Сенат, тобто дослівно — Палату старійшин, або Раду мудреців, в структуру якої, як це є у британській Палаті лордів, входив би і Верховний Суд, сформований за територіально-корпоративним принципом, свого часу закликав створити Шарль де Голль. Він мав бути сформований з найвидатніших особистостей, якщо хочете, духовної аристократії або, мовою сучасної соціології, меритократії — «влади гідних», які обиралися б за цензово професійною і освітньою ознакою від основних сфер суспільного життя: науки, культури, мистецтва, економіки, війська і навіть релігії.

Тільки такий політичний інститут, наділений правом відкладного вето щодо і президентських, і парламентських законопроектів, зможе тлумачити закони не тільки з погляду їхньої відповідності букві Основного Закону, а і його духу; а також, спираючись на свій авторитет, виступати із законодавчою ініціативою у завжди неоднозначних питаннях, що на стику права і моралі (наприклад, ставлення до запровадження смертної кари за особливо небезпечні злочини, юридична оцінка пропаганди гомосексуалізму, легалізації проституції, можливість, запровадження суспільної цензури щодо порнографії, дозвіл на рекламу тютюну і алкоголю тощо).

Зовсім не випадково саме Сенат у президентських республіках відіграє роль своєрідного політичного суду, точніше осуду, під час застосування до Президента процедури імпічменту, і ця ж установа уповноважена скликати всенародний референдум для вирішення ключових питань державотворення.

Глас народу — глас божий

Співвідношення юридичного і політичного права має й інший аспект: якщо, згідно з Основним Законом, саме народ виступає вищим джерелом державної влади, то він одночасно є не тільки об’єктом законодавчої діяльності, а й її суб’єктом. Особливо це важливо враховувати коли йдеться про необхідність організації спротиву будь-якій тиранії. Адже зрозуміло, що той, хто прагне узурпувати владу і посягає на завоювання демократії, «за визначенням» ніколи не санкціонуватиме у законодавчому порядку власне зняття, а навпаки — намагатиметься ввести право на репресії проти власного народу у конституційне поле, принаймні створити видимість їх законності. І тут народ виступає у певному сенсі як суверен, йому «жодний закон не писаний» — він «сам собі закон».

Тому і зафіксовано в конституціях багатьох демократичних країн, хоча б сучасної Німеччини, яка має досвід тоталітаризму, право народу на спротив тим, хто зазіхає на конституційний лад. Цікаво, що в новітній конституційній історії України вже був такий прецедент демократії — всенародний референдум 1993 року щодо проекту Основного Закону, в який закладено механізми справжнього народовладдя. Однак після відправки на доопрацювання Кучма зі своєю командою (зокрема, не без участі на той час Голови Верховної Ради Мороза) його повністю сфальсифікували через прийняття Конституції зразка 1996 року з її антидемократичною моделлю президентського абсолютизму.

Розробники цього Про­екту чітко розуміли суть верховенства закону або його диктатури саме як Закону Основного, носієм якого є народ. Так, згідно зі статтею 9 згаданого вище документа, «громадяни України мають право чинити опір будь-кому, хто намагатиметься протиправно ліквідувати демократичний конституційний лад України, встановлений цією Конституцією, якщо інші засоби не можуть бути використані». (звісно, в нинішньому варіанті доопрацьованого Основного Закону такого положення немає).

Отже, не тільки питання про входження до НАТО, а й, тим більше, будь-які поправки до Конституції, обов’язково мають бути запропоновані на всенародне обговорення і затверджені не Верховною Радою, що є заручником антинародних політичних сил, а особливою Конституційною асамблеєю, сформованою за безпосередньої участі того ж таки народу.

Конституція національної незалежності

Таким чином, будь-які політики, які оцінюють передбачений Конституцією   референдум   лише як   всенародне опитування і сьогодні заявляють, що такий референдум не відповідає нормам сучасної парламентської демократії, лише засвідчують, що вони — не політичні лідери, здатні загасити полум’я наростаючого громадянського протистояння, а, в кращому разі, політичні статисти, маріонетки, актори грандіозного політичного спектаклю, що відбувається на підмостках сесійної зали ВР або й у численних телешоу.

Всі вони нагадують персонажів із геніальної чеховської новели, справжніх акторів, які, загравшись, намагалися загасити реальну пожежу у власному театрі… перевдягшись пожежниками.

Президента держави, саме як справжнього політичного лідера, тому й має обирати весь народ, щоб він мав найвищу легітимність і, відповідно, повноваження у вирішенні питань, не врегульованих або недостатньо врегульованих чинним законодавством, особливо тих, вирішення яких є нагальним і потребує мобілізації зусиль всієї нації. Йому, «першій особі держави», «главі держави», Верховному головнокомандувачу (навіть за чинною, вже скаліченою, Конституцією), «гаранту державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституцією України прав і свобод громадянина» (ст. 102), делегуються надзвичайні повноваження від народу як «єдиного джерела влади і носія державного суверенітету» (ст. 5 чинної Конституції України).

Саме тому Віктор Ющенко був зобов’язаний негайно після своєї інавгурації запровадити пряме президентське правління і, скасувавши неконституційні зміни до Конституції, невдовзі винести на референдум альтернативний кучмівсько- морозівській Конституції 1996 року проект політичної реформи, в основі якого був би той, справді ухвалений українським народом, що прагнув до національної незалежності.

Що ж до перевиборів Верховної Ради, то тут існує величезний ризик поглиблення паралічу влади з непередбачуваними наслідками.

Але, з другого боку, справжній президент має бути політично відповідальним перед своїм народом, а це означає, що громадяни повинні мати право не тільки всенародно обрати, а й всенародно відкликати свого главу держави, якщо той не виправдав даної йому довіри, не зміг знайти з ним спільної мови, виконати одну з головних функцій справжнього глави держави — мобілізуючу. І в цьому сенсі завжди спрацьовуватиме теза: «глас народу — глас божий».

До речі, згідно зі статтею 175 вже згадуваного проекту Конституції, затвердженого на референдумі 1993 року, «главою держави і виконавчої влади є Президент України. Президент виступає від імені держави, Президент є політично відповідальним перед народом України». Згідно зі статтею 190, «Кабінет Міністрів (Уряд) України підпорядковується Президенту, перед ним відповідальний і в своїй діяльності керується його програмою і рішеннями... Прем’єр-міністр за посадою є заступником Президента». Згідно зі статтею 191 проекту так і не ухваленої Конституції, «Прем’єр-міністр відповідальний перед Президентом, йому підпорядкований і підзвітний», а «припинення повноважень Президента тягне за собою і відставку Уряду» (ст. 192).

Але, головне, що цей проект, поряд зі справді президентськими повноваженнями глави держави, передбачає і його жорстку безпосередню відповідальність перед власним народом: «Рішення про проведення всеукраїнського референдуму про відкликання Президента, якщо цього вимагають не менше 2 мільйонів виборців, приймають Національні Збори більшістю голосів від встановленого Конституцією складу кожної палати» (ст. 186). До того ж, згідно зі статтею 187, «рішення про проведення всеукраїнського референдуму, проведеного за ініціативою Національних Зборів, приймається не менше ніж двома третинами голосів від встановленого Конституцією складу кожної палати. Якщо за наслідками референдуму, проведеного за ініціативою Національних Зборів, народ України висловить довіру Президенту, Національні Збори можуть бути розпущені Президентом у двотижневий термін після офіційного оголошення наслідків референдуму».

 Понад те, стаття 188 передбачає, що у «випадку злочинного порушення Президентом України Конституції і законів України під час виконання ним службових обов’язків справу його з усунення з посади в порядку імпічменту порушує Рада депутатів перед Радою послів (тобто Верхньою палатою. — О.Ш.). Рада послів ухвалює рішення про усунення Президента з посади не менше ніж двома третинами голосів встановленого Конституцією її складу. Особа, усунена з посади Президента, підлягає відповідальності за скоєний злочин у загальному порядку».

Гадаю, якщо колись і справді буде створено дієздатну конституційну комісію, навколо якої у ЗМІ точиться стільки розмов, яка поставить за мету усунення нинішніх страшних перекосів у механізмі поділу влад, або БЮТ чи «Наша Україна», виконавши обіцянку, створять альтернативні комуністичному проекті Конституції (запропонувати свій варіант поправок до Основного Закону попри всі гучні обіцянки вони так і не спромоглися), то розробники цих документів згадають прислів’я: нове — це добре (точніше, в нашому випадку, злочинно) забуте старе».

Наразі ж можна констатувати: «глас народу» — все ще не «глас Божий», а «глас вопіющого в пустелі», через яку нас з вами взялися провести не національні керманичі, гідні образу Мойсея з однойменної поеми геніального Івана Франка, а різні сусаніни, із тих самих, хто мав би бути «нічим», а за нинішнього суспільного ладу став «усім». Сьогодні, присягаючи на вірність народу, обіцяючи йому після всіх скитань вивести у край обітований з молочними ріками і кисільними берегами, вони знову ведуть нас у рабство єгипетського полону.

Олександр Шморгун
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com