Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Україна: тінь СудетівНовий світовий порядок і розкол України: який сценарій і чиїми руками може реалізуватися у нас 2007 року? Для відповіді на це запитання намагатимуся хоча б якоюсь мірою представити нинішні «планетарні осі» і прослідкувати кроки, зроблені в цьому напрямку. Років десять-п’ятнадцять тому філософи немов «за інерцією» серйозно обговорювали неоліберальну концепцію так званого золотого мільярда, що з’явилася в 70-х роках. Ця «правнучка» мальтузіанства вустами своїх адептів утверджувала тезу: «відносно високі стандарти життя можуть бути забезпечені для всіх мешканців Землі за умови, якщо її населення становитиме близько мільярда». Народам, які не відповідають певним стандартам, аби бути зарахованими до «раси панів», належало б встановити контроль за народжуваністю. Проте іронія історії, яка одним розмахом пера перекреслила «золоту» утопію, полягала в тому, що світ раптом почав змінюватися: розпався СРСР, ісламський Схід висунув мало не ультиматум Заходу, а Китай серйозно заявив про свою, як сказав би Лев Гумільов, «пасіонарність». Світ втратив колишню полярність. «Хороші» і «погані» «хлопці-держави» виділили прийнятні (для себе, зрозуміло) концепції розвитку. Китай визначено як якусь «всесвітню фабрику», Росію — як нафтогазовий рубильник, частину ісламського Сходу — як «іншу цивілізацію», готову боротися за свою відмінність всіма доступними способами, зокрема — тероризмом. Клуб «Золотий мільярд» на дивіденди, від якого претендували в основному США і Європа, не те щоб зовсім спустілий, але, схоже, чекає нині приливу нових завсідників — з іншими візитними картками. Принаймні двоє з них — Росія і Китай — надзвичайно агресивні. Обидва претендують на роль якогось «планетарного голови». Обидва готові (звісно, з погляду тактики, а не стратегії) домовлятися один з одним, аби чинити опір тому, хто спробує стати на їх шляху. І будь-яка людина, яка хоч трохи цікавиться міжнародною тематикою, може здогадатися, який економічний сектор є наріжним каменем у російсько-китайських відносинах. «Співпраця у галузі енергетики — головний складник торговельно-економічних відносин двох країн», — заявив у листопаді цього року китайським ЗМІ міністр економічного розвитку і торгівлі РФ Герман Греф. За попередніми даними, з 2010 року Росія має намір щорічно експортувати в КНР 25-30 млн тонн нафти зі Східного Сибіру. Нині головним каналом експорту нафти є залізничні перевезення, проте з погляду довгострокової перспективи такий метод явно обмежений. Нині на Далекому Сході будується нафтогін зі Східного Сибіру до Тихого океану. Сторони ведуть консультації з будівництва нафтогону від Сковородіно до Китаю. Крім того, на порядок денний винесено будівництво двох газогонів, потужністю в 60 — 80 млрд куб. м на рік. До 2011 року буде забезпечено постачання природного газу з Сибіру до Китаю. Ці дані цілком співставні з цифрами транзиту енергоносіїв, які щорічно поставляються через Україну до Європи: 136-137 млрд куб. газу і близько 31 млн тонн нафти. Якщо взяти до уваги той факт, що Росія минулого місяця категорично відмовилася підписувати Енергетичну хартію ЄС, то стає зрозуміло: Китай для Володимира Путіна — не просто діловий партнер. Всі ці факти добре лягають у нову «провіденціальну» концепцію, опубліковану наприкінці листопада у британському Economist. Автор — фахівець у галузі ресурсної енергетики — передбачає: 2007 року ми станемо свідками прискореного формування нового світового порядку. Він суттєво відрізнятиметься від американоцентричної моделі, до якої ми звикли за останні 20 років, і не дуже схожий на біполярний постялтинський світ, що проіснував з 1945-го до приблизно 1990 року. Китай остаточно і чітко позначить свої претензії на роль і статус глобальної наддержави. Формування нового світового порядку означатиме гальмування процесу глобалізації в тому вигляді, в якому він викликав регіоналізацію світової економіки. На зміну цим — активному і реактивному — економічним форматам прийде сегментація низки ключових ринків. Передусім ринку енергоносіїв. Енергетична політика стане ключовим чинником у формуванні нового світового порядку. Розвинені суспільства, на думку автора, для вирішення енергетичної кризи, що насувається, змушені будуть вибирати одну з трьох можливих стратегій. Найсумніша з них — нові колоніальні війни, цього разу — за енергоресурси. Єдина перспективна — «нове лідерство», яке передбачає відхід від моделі зростаючого матеріального споживання на користь підвищення якості життя, економії, збільшення інтелектуального складника споживчої корзини. Відкласти вирішення цієї проблеми «в довгу шухляду», вважає автор, неможливо. І резюмує: «2007 року це буде зроблено. Осмислено чи ні, тренд на найближчі десять років буде заданий остаточно». Автор статті — Михайло Ходорковський, колишній керівник «Юкосу». Вже хто-хто, а він розуміє, що таке «сидіти на трубі», які переваги вона дає господареві, і які ризики створює для тих, хто від неї залежить. І наскільки малий резон бути в розбраті з її господарем. З недавнього часу, після невдалих переговорів з Росією з питання ратифікації Енергетичної хартії, це усвідомила і Європа. Щоправда, судячи з реакції тамтешніх ЗМІ, — з деяким запізненням. Лише після того, як 23 листопада в лікарні Університетського коледжу Лондона від радіаційного отруєння помер колишній співробітник ФСБ Росії, а минулого жовтня — громадянин Великої Британії Олександр Литвиненко. Який же зв’язок між економічними ризиками і смертю Литвиненка побачив Старий Світ? Від чого він здригнувися? Спробуємо розібратися. Ситу Європу, і передусім мешканців Туманного Альбіону, налякав, мабуть, не сам факт смерті людини, близької до Бориса Березовського — ще одного олігарха, який віддав перевагу еміграції над в’язницею, — а метод, яким цю людину вбили. Це була якась жахливо-показова страта — полонієм-210. Оглядач Independent Йоханн Харі в публікації під заголовком «Назад в майбутнє: Росія, тоталітарний режим, прибирає своїх дисидентів одного за одним» пише, що, на перший погляд, отруєння Литвиненка бачиться аж надто неефективним способом усунення дисидента — набагато простіше було б просто застрелити його де-небудь на темній вулиці. «Але, як і попередні атаки такого роду, — продовжує він, — це спосіб донести до критиків Путіна: хоч би де ви були, ми зможемо вас дістати, ви помрете в агонії, і ви знатимете, що це ми». Такі виступи у пресі Москва, звісно, називає істерією. Причетність Кремля до цього вбивства, як визнає багато хто, довести важко, якщо взагалі можливо. А передсмертна записка Литвиненка, де він звинуватив у своїй смерті (яку спочатку названо «підозрілою», а потім перекваліфіковано в «насильницьку») Володимира Путіна, не є «царицею доказів». Прокремлівські мас-медіа взагалі сумніваються: чи є в цьому документі щось, що належить Литвиненку, окрім підпису під набраним на комп’ютері текстом? Проте вельми примітною є перша реакція російського лідера на цю трагедію. «У висновку британських лікарів не вказано, що це насильницька смерть. Отже, немає предмета для розмов такого роду», — заявив президент Росії на прес-конференції майже одразу після смерті Литвиненка. Це різонуло слух всім — і європейцям, і неєвропейцям. Ну звичайно — Литвиненко сам себе порішив, вибравши шлях найстрашніших мук, щоб ось так підступно дискредитувати Кремль. Не було б цієї путінської тиради (яка громадською думкою Лондона сприймається як перелицьована приказка «не спійманий — не злодій»), і версії деяких московських коментаторів, де головним фігурантом скоєного виставлено Бориса Березовського, можливо, викликали б більше довіри. А так тамтешні політтехнологи, намагаючись, мабуть, бути святішими за Папу Римського, договорилися вже до абсолютної ахінеї. Наприклад, Сергій Марков побачив в отруєнні пана Литвиненка «український слід» і припустив, що його отруїв Президент України Віктор Ющенко — щоб насолити Березовському за те, що той вимагав своєї частки після перемоги Помаранчевої революції. Про це пише російська опозиційна журналістка Юлія Латиніна. Вона ж наводить показовий приклад: у тирах спецпідрозділів фотографію Литвиненка вішали як мішень поряд з фотографією Басаєва. Олександр Литвиненко, можливо, не був ангелом — працював на Березовського, вельми любив гроші. За словами Юлії Світличної, росіянки, яка нині живе у Великій Британії (цього року вона зустрічалася з Литвиненком і одержала від нього більш як сто листів електронною поштою), він планував заробити десятки тисяч фунтів стерлінгів, шантажуючи вищих керівників російських спецслужб і бізнесменів. Цю інформацію, щоправда, більшість експертів сприймають як фантазію, позаяк її практично неможливо документально підтвердити, до того ж може виявитися, що це повідомлення — не що інше як «заказуха» колишніх колег Литвиненка. Тих самих, про яких він писав у своїх книгах «ФСБ підриває Росію» і «Луб’янське злочинне угруповання». Хто ці книги читав — здригнеться. У першій стверджується, що задля обгрунтування війни в Чечні ФСБ вдалося до масового терору, висадивши в повітря будинки в Буйнакську, Москві, Волгодонську. Після виходу в світ цих книг, Європа занесла Литвиненка у реєстр одного з найактивніших викривачів відроджуваної імперії. Європа — але не Росія. «Не перебільшуватимемо роль Литвиненка як критика російської влади. Це не була серйозна критика. Він не був символом критики Росії», — так недавно заявив заступник прес-секретаря президента Росії Дмитро Пєсков в інтерв’ю 2-каналу ВВС. Після таких слів мимоволі задумаєшся: про що ще мав написати Литвиненко, щоб Кремль таки визнав у ньому «важкого» опонента? Або — кого Кремль взагалі визнає своїм критиком? Схоже, що нікого. Таке враження, що всіх, хто не згодний з Путіним і Ко, ділять на «нікчем» і «ворогів». Ворогів у Кремля, на подив, багато — і це підтверджує філософську глибину давнього ніцшеанського постулату: відроджуваній імперії більше потрібні вороги, ніж друзі. Утім, різниця в статусах — «ворог» ти чи «нікчема» — не надто суттєва для Кремля, який уже визначив твою долю: для будь-якого «відступника» знайдеться своя, персональна, «різка». Цей «секрет Полішинеля» став раптом доступний для тих самих британців на стику двох подій: кримінального (вбивство Литвиненка) й економічного (переговори навколо ратифікації Енергетичної хартії). Це і справді висвітило для них багато чого. Передусім центр ухвалення цілої низки якщо не доленосних, то принаймні резонансних рішень. І те, чиї інтереси цей центр обслуговує. Британський Economist, мабуть, пам’ятаючи про те, що політика є концентрована економіка, недавно запропонував назвати нинішню Росію «хоч «Газпромістан», хоч «Кремль Інкорпорейтед». Дуже точно. Бо Кремль працює на Росію лише тією мірою, якою це приносить дивіденди тим, хто в ньому влаштувався. Ось, наприклад, як коментує небажання Москви ратифікувати міжнародну Енергетичну хартію Андрій Іларіонов — людина, яка дуже добре знає закулісся «третього Риму», колишній радник російського Президента: «Ратифікація Енергетичної хартії, безумовно, піде на користь Росії. Але, звичайно, не на користь правлячої еліти». Метою російського керівництва, на думку Іларіонова, є створення «монополій — в інфраструктурі, в добуванні сировини, торгівлі». Вони створюються за рахунок приватних підприємців і йдуть на благо «державним олігархам». Іларіонова можна запідозрити в необ’єктивності — мовляв, скривджений, хоче помститися. Однак є й інше джерело, яке набагато важче дорікнути в заангажованості — це статистика. У грудні минулого року газета «Труд», яку аж ніяк не зарахуєш до опозиціонерів, опублікувала дані дослідження Всеросійського центру рівня життя (ВЦРЖ). Згідно з ними, в країні, яка в повному розумінні слова «обжерлася» за роки сприятливої кон’юнктури на енергоносії «петрорублями» (грошима від продажу нафти), бідних не 17%, як вважається офіційно, а всі 42%. Тобто більш як 60 млн людей! Судячи з літньої полеміки між лідерами профспілок і Мінфіном РФ з приводу доходів громадян, заявлених на наступний рок, мінімальний розмір оплати праці в Росії цього року більш як утричі менший за прожитковий мінімум. «Кремль Інкорпорейтед», схоже, справді працює винятково на себе. І якщо хтось надумає плутатися під ногами, — він піде на найрадикальніші силові заходи. Благо, його нинішні засідники в цьому професійно підковані. Стара Європа в це, схоже, не хотіла вірити аж до найостаннішого часу. І лише ланцюг осінніх подій (повторимо: не тільки гучні вбивства, а й «залізобетонна» позиція Москви в питаннях, пов’язаних з головною ударною силою російського шантажу — енергоносіями) змусив її замислитися над власним майбутнім. І над тим, що в цьому майбутньому, за щонайменшої нагоди, краще шукати інших партнерів, ніж «держава імені Володимира Путіна». «Захід повинен згуртувати ряди, — пише Едвард Лукас в «Times». — Росія вміло сіє розбрат. Британські євроскептики повинні позбутися свого презирства до ідеї єдиної європейської зовнішньої політики, особливо у сфері енергетичної безпеки. Інакше ми ризикуємо поступитися половиною континенту нової імперії Кремля, побудованої цього разу не на танках, а на газо- і нафтогонах. Європа має відмовитися від свого антиамериканізму, який слугує задоволенню її витребеньок, і відновити альянс з новою адміністрацією — очищеною, готовою до пошуку друзів. Головним завданням цього альянсу буде не оборона, а диверсифікація постачання енергоносіїв. Нам потрібні нові нафтогони на Балканах і Кавказі, якими нафтове багатство каспійського басейну і Центральної Азії підуть на європейські ринки в обхід жадібних російських монополістів нафтогазової галузі». Крім того, заявляє автор, Європа повинна «рішуче підтримати країни, що опинилися на прицілі в Росії, таким, як Польща, Грузія і країни Балтії». Про таку ж підтримку заявляє у своїх мас-медіа і США (скажімо, в публікації Макса Бута в Los Angeles Times «Не піднімайте лапки перед Путіним»). Проте все це може бути лише жовчними випадами, з елементами особистого характеру. А в результаті в силу вступлять «вищі інтереси». Точніше — вищі помилки: Європа і США проігнорують прогнози щодо нового світового порядку та, як і раніше, визнають себе світовими лідерами, а до Росії поставляться як до країни, яку можна злегка покартати, а потім з нею обійнятися. Вийде така стара добра «мюнхенська змова». І тоді в хід підуть сценарії, переписані кремлівськими політтехнологами для країн «ближнього зарубіжжя», — цього, на думку Москви, колективного «подбрюшья» Росії — із вкритих майже сімдесятирічним пилом «мюнхенських конспектів». І тоді на карті Європи серед інших гарячих точок з’явиться і наша країна. За матеріалами інтернет-видання |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |