Адекватна відповідь хамовитим хамітам

Час розкидати каміння і час його збирати (Екл. 3:5). Справді, всьому свій час. Є питання, торкатися яких людина, яка себе шанує, вважає нижчим власної гідності. Один необережний крок може спричинитися до багатьох років каяття й вимушеного виправдовування.

Людство недаремно зневажливо ставиться до пліткарів. Зазвичай, той, хто вказує на пилинку в оці ближнього, не помічає (чи свідомо не бажає помічати?) колоду у власному. Наше суспільство ще далеке до ідеалу, а активна життєва позиція позбавлених меркантильного світогляду зобов’язує нас реагувати на всі події. Навіть на ті, згадка про які вважається в пристойному товаристві ознакою невихованості й дурного тону.

22 березня у розважально-аморальному центрі (точніше вертепі розбійників) «Арена-Сіті» (власником якого є сумнозвісний пропагандист розпусти і збочень сіоніст Пінчук) зграя українофобів провела конференцію, метою якої (згідно з їхніми словами) було привернення уваги до «проявів расизму та ксенофобії» в Україні. Національна належність організаторів і закулісних ляльководів (нехай останні не сумніваються, що з часом все таємне стає явним) не викликала сумнівів, що сповідниками ксенофобських настроїв оголосять всіх українських патріотів. Так воно і сталося. Але не буду забігати наперед. Взятися за геть невдячну й брудну справу коментування породжених куцим розумом різноманітних політологів та газетних борзописців чуток змусила неабияка увага до мого вчинку. Але все по черзі. Довідавшись про запланований захід, з неймовірними зусиллями переборюючи огиду, я старанно підготував кілька запитань учасникам цього дешевого театру та його вульгарним акторам.

Охочих потрапити до зали фільтрували правоохоронці. Така в Україні свобода слова. Незгідних не пускали, бо ще, не доведи Боже, аргументовано розкритикують. І як тоді гранти отримувати? На моїх очах затримали Павла Степанченка. Він мав необережність «засвітитися» на мітингах проти легалізації наркотиків. Його без будь-яких пояснень заштовхали в міліцейську машину й відвезли до райвідділу. (Забігаючи наперед, повідомлю, що наступного дня Печерський районний суд Києва, звинувативши його в порушенні громадського порядку — лаявся непристойними словами в громадському місці?! — піддав адміністративному арешту на п’ятнадцять діб.) Скориставшись кількахвилинною відсутністю правоохоронців, я зайшов до зали, де мало відбутися щедро анонсоване дійство. Розпочалося воно з більш як півгодинним запізненням, що свідчило про неповагу до журналістів та самозакоханість «потерпілих від українців-расистів». Нарешті формальні ініціатори цього збіговиська зайняли крісла в президії. Поруч з «гламурним хлопчиком» Андре Таном сидів брутальний вульгаризатор християнства, нігерієць Сандей Аделаджа. З іншого боку президії в залу поглядав ще один «солдат кохання» — EL Кравчук. Господнє застереження про позбавлення збоченців права претендувати на місце в раю, цього дня Аделаджа жодним чином не стосувалося. А як же старобіблійне застереження «Блажен муж, що не йде на раду нечестивих«? Певно, боротьба з міфічним расизмом зобов’язувала його поступитися власними принципами. Покликаний співплемінником Пінчуком телеведучий Савік Шустер розмістився поруч із самопроголошеним послом (пробачте, але донині я так і не зрозумів, якої чи чиєї, але геть не доброї) волі Валідом Арфушем. Останній прославився публікаціями світлин та подальшим обговоренням білизни співачки Руслани Лижичко. Згодний з вами, справді гидко й вельми непристойно навіть згадувати про це, але куди від реалій життя подінешся? Ці люди повчають нас не длубатися в носі, але самі не соромляться всунути його (а дехто й не лише його) туди, куди, окрім проктолога, ніхто не зазирає.

Дозволю собі не переказувати нецікаві, нелогічні й неправдиві монологи «антирасистів». Отож уже після виступів геть не шановне панство погодилося відповісти на запитання. Ось тут і почалися для них неприємне. Валід Арфуш мусив пояснювати причину несплати за електроенергію (у брак коштів ніхто не повірив), Сандей — вкрай високого відсотку нігерійців серед засуджених розповсюджувачів наркотиків, EL Кравчук не посоромився визнати, що він космополіт, а редактор англомовного видання «Wnot’s On» (на сторінках якого, попри задекларованому в кримінальному кодексі заборону, рекламуються адреси, де реально задовольнити геть усі сексуальні забаганки) Пітер Діккенс так і не зміг чітко пояснити, чим були викликані зустрічі з відомим заробітчанином на довколаполітичній ниві Едуардом Коваленком. Дійство справді огидне. Намагаючись засвідчити, що українці не належать до істот з цілком атрофованою гідністю, я спробував підійти до галасливого Аделаджі й презентувати йому в’язанку бананів. Аби не забував смак Батьківщини.

Гарантоване Конституцією право на вільне пересування обмежив чийсь тілоохоронець: «Мнє сказалі вас нє пускать». Хто і чому, він так і не пояснив.

 Я не виправдовуюся. Перед ким і навіщо? Я — українець, господар цієї землі, й будь-які обмеження власної волі трактую як зневагу й поневолення. Реакція на насилля й несправедливість мусить бути адекватною. Мені не дозволили передати банани нігерійцю, але я не мав морального права поступитися хамовитим хамітам. Ще й тоді як камери фотоапаратів були націлені в мій бік. Однодумці сприйняли б це як боягузтво, а недоброзичливці — як власну перемогу.

Нагадаю: подія трапилась 22 березня. Наступного дня суддя Печерського районного суду Ж.Бернацька винесла вирок: п’ятнадцять діб адміністративного арешту. Постанова оскарженню не підлягає. У судову залу вона зайшла після відвідин кабінету голови Печерського районного суду. Певно, отримувала вказівки. Окремо про рівень її освіти. Ось хоч би одна цитата: «…Вахній О.В., під час проведення конференції «Стоп расизму!» кидав у сторону(!!!) людей бананами, чим порушив громадський порядок». В постанові вказувалося, що це відбулося 23 березня, а не 22-го. З 23 березня й почався відлік утримання під вартою. Судова помилка (а чи помилка?) коштувала мені зайвої доби перебування в смердючій камері. Мушу розчарувати пліткарів-недоброзичливців. Жодного матеріального заохочення (як намагалися переконати в цьому на кількох інтернет-форумах) я не отримав. Батьківщину люблять не за гроші. Не прагнув я й «дешевого піару». Пам’ять швидкоплинна. На відміну від самозакоханих заздрісників, я це розумію. Є питання принципові. Без них ми не будемо українцями й не матимемо жодного морального права себе такими називати. Споглядати крізь пальці на зло — це стати його співучасником. Я не мав права промовчати на цинічну зневагу. Вас не влаштовує метод, до якого я вдався? Погоджуюся, він не ідеальний. Але ворог не зупиняється ні перед чим.