«ЯК В ІНДІЙСЬКОМУ КІНО...»

Слони, факіри, заклинателі змій, костюмовані танці і пісні про кохання — Індія на туристичних проспектах. Сміття, армія безпритульних, напівголодні діти і життя у печерах — зворотний бік візитівки. Однак існує ще одна Індія — країна самобутньої філософії і самоусвідомлення. Увібравши тисячолітні духовні пошуки, позбавлена метушні суспільства споживачів, Індія споглядає навколишній світ з поблажливою мудрістю...

І жодних поцілунків!

Якщо на початку індійського фільму на стіні висить рушниця — наприкінці картини вона неодмінно... співатиме й танцюватиме.

Навіть якщо врахувати, що в кожному жарті є щось... від жарту, кожен, хто хоча б раз бачив індійське кіно, зрозуміє автора дотепу. Хіба можна не розпізнати цей особливий симбіоз казки й мелодрами, присмачений несподіваними поворотами долі на тлі розкішних пейзажів? У якому ще жанрі за кілька хвилин герой так хвацько вискочить з вікна в’язниці прямісінько на спину коня, звідти — на дах потяга, що прямує на шаленій швидкості, потім опиниться на слоні, з допомогою якого проламає ворота палацу, і, на одному подихові обеззброївши десяток слуг, викраде принцесу саме в той момент, коли злодій уже нагострив свого карального меча, перенесе красуню через бурхливу річку, вихором промчить крізь палаюче село та непрохідні джунглі, де на кожному кроці чатує тигр... І впродовж цього карколомного калейдоскопа за будь-яких умов — сидячи, лежачи, стоячи на голові, голодуючи чи помираючи — герої фільму співають. Якщо в картині немає розлучених близнят, зацькованого наклепниками нареченого, сміливого сироти, який наприкінці знаходить заможних батьків, — це не індійське кіно. Інший фіналів, окрім щасливих, жанром не передбачено.

Можна скільки завгодно піддавати сумніву художню якість боллівудського кінопродукту, відштовхнувшись від скептичного «фільми можуть бути гарні, погані й індійські», проте доводиться визнати: працюють місцеві продюсери й режисери просто-таки космічними темпами. Сьогодні в Боллівуді — національній індійській кінофабриці — щороку знімають понад 800 стрічок. Це вдвічі більше, ніж у голлівудській «кузні». Перша індійська картина вийшла на екран 1913 року. Щоб добути для неї кошти, піонер місцевої кінематографії Палке спродав усі коштовності своєї дружини, оскільки жоден банк не погодився фінансувати його «божевільну ідею». Золотом «другої половини» жертвував і відомий нині режисер Сатьяджит Рей. Починаючи роботу над своїм першим фільмом, заклав прикраси в ломбард.

Не одне покоління радянських шанувальників кіно виросло на індійських фільмах. Непереможне кохання, промовисті жести, біль і страждання, що неодмінно обертаються на радість... Як тут залишитися байдужим? Пристрасті на екрані іноді доходили до такої межі, що, здавалося, сльози героїв уже капають у залу кінотеатру, а ридання глядачів відлунюють за спинами акторів.

«Мені це знайомо, — жартував Дарміндра. — Всі жінки у залі плачуть, а чоловіки... сміються. Щоправда, нині в кінозалах сліз уже не пускають: звикли. Адже сюжети індійських фільмів повторюють один одного, ніби клони. Проте кіно в Індії люблять. Глядачі щиро вірять у те, що їм показують на екрані. І це при тому, що в реальному житті немає нічого від індійського кіно!»

Проте хоч як вирували пристрасті, поцілунків на екрані не було. Їх разом з інтимними сценами заборонили 1932 року, і з того часу акторам Боллівуду, що живуть на батьківщині «Кама сутри», доводилося або танцювати у мокрих сорочках (щоб вдати пристрасть), або промовисто вихиляти стегнами. Коли ж глядачам здавалося, що, за всіма канонами, герої ось-ось зіллються в поцілунку, наречений різко відскакував від коханої і починав танцювати. Обмеження на поцілунки зняли лише під час прем’єрства сина Індіри Ганді Раджива. Подейкують, керівник держави, який глибоко шанував кінематограф, сказав рішуче «досить» після зустрічі з Ріші Капуром (сином Раджа Капура) — акторові вдалося переконати співрозмовника, що така заборона вже своє віджила...

Одна десята кохання

— Мені двадцять шість, а я не маю коханої, — поділився з нами Дарміндра. — Недавно сказав мамі: «Хотів би вже мати сім’ю». Однак вона не підтримала: «Почекай ще два роки, тоді тебе й одружимо...»

Наш гід — симпатичний хлопець, з живим південним темпераментом — не жартував. Дев’ять десятих шлюбів у Індії і сьогодні визначають не молоді, а їхні батьки. Вони підшуковують пару для своєї доньки або сина, часто звертаючись за послугою до професійної свахи чи даючи оголошення в газету. При цьому не приховують, що набагато вигідніше шукати... невістку, а не навпаки. Хоч як дико це звучить, проте народження дівчинки індійська родина вважає економічно невигідним: під час одруження батьки зобов’язані споряджати доньку приданим, еквівалент якого — солідна грошова сума і коштовності. Скажімо, батьки Дарміндри, віддаючи заміж єдину доньку, виклали «на дорогу» 20 тисяч доларів. Традиційно жінки в Індії не працюють, цілковито присвячуючи себе родині. Отож «заплатити» майбутньому чоловікові за дружину — святий обов’язок батьків.

Ця традиція спонукає індійські сім’ї «планувати» стать майбутньої дитини. Шлюбні пари із заможних прошарків суспільства керують процесом з допомогою ультразвукового обстеження: якщо виявиться, що очікують дівчинку, вагітність можуть перервати. Бідняки, звісно, такої можливості не мають, тому часто... вбивають уже новонароджених дівчаток.

Звідси дефіцит наречених, про який розповів Дарміндра. Нині в Індії жінок на десять відсотків менше, ніж чоловіків. Демографи підрахували, що майже 100 мільйонів наречених-чоловіків не мають шансу знайти собі пару.

Звісно, хлопець і дівчина можуть покохати одне одного і без відома батьків. Зрештою, як вберегтися від стріл Амура? Наприклад, навчаючись в університеті, вони можуть жити під одним дахом, однак після завершення навчання кожен повертається у свою родину, і вже від батьків залежить, коли і з ким одружиться їхня дитина.

А як же кохання? «Почуття прийде після весілля», — вірить Дарміндра. «А якщо ні?» — цікавимося обережно в нашого індійського красеня. «Тоді з’являється прив’язаність: народжуються діти. Родина для індійця — це святе».

Справді, розлучень в Індії не буває. Навіть якщо одного із подружжя обгрунтовано звинуватили в подружній зраді, це ще не привід для розпаду родини. У випадку смерті чоловіка вдова немає права знову виходити заміж, а ось удівець одружитися може. Залишився в минулому ритуал саті — коли після смерті чоловіка разом з ним спалювали і дружину. Заживо...

Одруження... наосліп

Після відвідання знаменитого Тадж Махалу ми вирішили прогулятися вечірньою Агрою. «Хочете поглянути на індійське весілля?» — запитав моторикша, і не встигли ми погодитися, як наше таксі зупинилося біля ресторану. На вході зібрався жвавий гурт пишно вбраних людей, лунала жива музика. Верхи на коні під’їхав наречений. Гордо піднята голова прикрита шовковим тюрбаном, на якому поряд з живими квітами вигравали коштовності. Розпочався торг. Після кожного раунду «переговорів» свати тиснули один одному руки, били барабани і мерехтіли спалахи фотокамер. Несподівано на нас з’явилися гірлянди з живих квітів, — очевидно, сприйняли за гостей. Разом з іншими учасниками дійства ми зайшли до приміщення.

За індійською традицією, наречені не бачать одне одного аж до весілля. Заінтриговані, ми хотіли сфотографувати «історичну» мить зустрічі майбутнього подружжя. Вислухавши наше прохання, господарі дали «добро». І чемно запросили приєднатися до свята. Інтер’єр ресторану нагадував кінозалу. Тільки замість екрану — яскраво прикрашена сцена, біля якої гордим одинаком сидів наречений. Очікував... Гості, здавалося, забули про його існування — жваво обмінювалися люб’язностями і новинами. Неозброєним оком було видно, що зібралися люди вищої касти. У сусідній кімнаті відбувалося частування: подавали вегетаріанські страви — такі гострі, що непідготовленому гурману краще добре подумати перш ніж їх скуштувати. Їдять руками. Навіть рис, картоплю й салати спритно виловлюють пальцями. З напоїв — тільки вода й кава.

Аж ось і найголовніша мить... Наречену принесли до сцени і дозволили судженому зняти з неї покривало. Одразу після цього молодята мали накинути один на одного вінки з розкішних живих квітів. Очевидно, від хвилювання процедуру ніяк не вдавалося здійснити. Наречена сяяла радістю. А ось її «суджений» особливого щастя не випромінював. До кінця вечора він так і не видавив із себе жодної посмішки. Що вдієш — не просто одружуватися наосліп...

Родичка з боку нареченого розповіла, що хоча весілля святкують один день, насправді попередні церемонії можуть тривати тиждень. Скажімо, «наші» молодята пройшли всі необхідні процедури, зокрема й освячення вогнем. Відбувається все так: священнослужитель читає свої мантри — молитви із санскритських книг, запалюють священний вогонь, навколо якого наречені роблять сім кіл. Майбутня дружина, звісно, не має права визирати з-під накидки...

Потім почалося фотографування на згадку з родичами, привітання і вручення подарунків. І танці під запальні індійські мелодії.

Купити можна все?

Найнадійніші «особисті охоронці» туристів — торговці сувенірами. Вони супроводжували нас повсюди. Цей бізнес, очевидно, процвітає в кожній країні, але в Індії він особливий. Джайпур. Обідня пора. Спека. До нас «підрулює» симпатичний індус років 25-ти. Гречно цікавиться, звідки приїхали, як надовго, чи подобається Індія. І відкриває «таємницю», що через півгодини ми будемо в Сіті-Пелес (інформація між індійцями в туристичних центрах циркулює на совість). Вручає візитівку і просить «за нагоди» зазирнути до його крамниці, що прямісінько біля «пелесу». Ми дякуємо і прямуємо до автобуса.

Через деякий час справді відвідуємо Міський палац, насолоджуємося екскурсією, а на виході на нас уже очікує «новий знайомий»: «Я ж вам дав візитівку! Тільки зайдіть і подивіться! У мене найкращий вибір одягу і взуття». У дискусію краще не вступати, інакше затягне «в гості» силоміць.

У Каджурахо майже так і сталося. Біля лотка з фруктами до нас причепився молодий «зазивала». Він довго й старанно розповідав, яка «чудова Україна», що він обов’язково туди поїде, а в Росії навіть має наречену Олену, і її телефонний номер ми можемо побачити в його мобільному. Ідея проста: за рогом магазинчик його дядька, там чудові шкіряні речі. Нам не потрібно? Не біда. Тільки подивитися! Нічого більше!

Є випадки, коли краще здатися, ніж відмовити. Довелося зайти і «тільки подивитися». Дядька звали «Супер Маріо», він завзято «спокушав» нас текою вдячних листів від колишніх клієнтів своєї крамнички, запевняючи, що його товар найвищої якості.

«Погляньте, яка сумка, мадам!» — я не зчулася, як господар запхнув мені її до рук. «Чудова!» — похвалила я, не підозрюючи, що це моя помилка. «Вона вам так пасує! І коштує всього 100 доларів. Але ви мені сподобалися. Забирайте за 50!» Аргументів, що така покупка просто не входить до моїх планів, ніхто не хотів чути. «Добре, 30 доларів! Нехай я втрачу в коштах, але ж ви така красуня!» — не вгавав господар. Спроба вирватися на двір зазнала фіаско. «Як не потрібно? Погляньте, яка шкіра, мадам! Це ж ручна робота. Віддаю за 20! Як, не хочете й за 10?»

Коли ми нарешті зачинили за собою двері магазинчика, знервований «племінник» ще з півкілометра біг за нами і прагнув збути сумку «лише за п’ять». Більше ми не дозволяли собі стати жертвою власної люб’язності.

В аеропорту ми зіткнулися ще з одним явищем — «армією» паломників, які шукають в Індії «просвітлення». Кожен — своє. У цій країні процвітає безліч «божків», які за відповідну плату гарантують вам «спілкування з Богом». Наш новий знайомий Юрій, який заради цього продав свою київську квартиру, вже став «просвітленим» і навіть провів «сеанс» для довірливих з нашої групи. Кажуть, цей бізнес доволі вигідний — в деяких індійських «духівників» власні аеродроми і цілі міста послідовників.

Духовні пошуки — вічна тема і... шалений прибуток. Ми зрозуміли це, коли пройшлися рядами нашого Боїнга: скрізь відсторонені погляди і дивний, м’яко кажучи, одяг — практично півсалону «просвітлених»...

Юлія Косинська,
Олег Крук
Київ — Делі — Джайпур — Агра — Каджурахо