Про безсоромність української естради

Знаєте, останнім часом я полюбив голомозого Дмитра Гордона та його вишукано-жовту газету «Бульвар». Чому? За щиру демонстрацію творчої кастрації та приголомшливе шоу невігластва. До того ж віддаю належне панові Гордону як витонченому знущальнику над вітчизняною естрадою та потенційно видатному продюсеру.

Адже хто знається на піарі, з того буде непоганий продюсер! А Гордон з піаром ще й як дружить! Позиціонує він себе як начебто жорсткий критик української (і не тільки) попси. Відтак на сторінках його «газети для чесних і порядних» можна почитати інтерв’ю з Тіною Кароль, Валерієм Леонтьєвим, Яном Табачником, Михайлом Поплавським, багатьма іншими естрадними виконавцями. Ніби вони — не «попса». Подвійне дно Гордона проявляється майже в усьому. От, скажімо, його політична позиція. Нібито «помаранчевий» до мозку кісток. Принаймні так він поставив себе три роки тому, свідомо ставши на бік повсталого народу. Та й зі Стасом Садальським відверто антипутінське інтерв’ю вийшло. Та все ж... Сам Гордон російськомовний, газета — також, українських виконавців у ній не побачиш.

Однак останньому явищу є кілька пояснень. Найперше і найпростіше — у наших просто бракує грошей, щоб надрукуватися у «Бульварі». Адже аби з’явитися на шпальтах цього тижневика, треба або заплатити (кілька тисяч доларів), або входити до очолюваного Гордоном клану (у миру — редакційна рада газети «Бульвар» та ті, кого її члени «кришують»). Якими ж персонами сяє означена вище рада? По-перше — одіозний Роман Віктюк, який брудом своїх збочень давно вже обляпав усі можливі сценічні майданчики України. По-друге — Олександр Зінченко, скандальний політик, відомий своєю здатністю миттєво пристосовуватися й перефарбовуватися. По-третє — Йосип Кобзон, затятий кучміст, який 2004 року лякав українців і росіян апокаліптичними піснею і кліпом, пророкуючи, мов той Глоба (також, до речі, член ради), громадянську війну. Але Кобзон — не Глоба. Помилився.

Ще до згаданої ради входять В.Коротич, І.Крутий, М.Магомаєв, М.Мозговий, О.Розенбаум та ще чимало викопних істот вітчизняного шоу-бізнесу, а також осіб, які вже впритул наблизилися до цього статусу. Гордон, мов той павук, розкинув свої тенета над українською естрадою і ловить до них усе, що має необережність пролетіти поруч. Натягши на себе маску доброчесності й неабиякої моралі, він залюбки продукує скандали (останній — з участю екс-продюсера Тіни Кароль О.Чорного).

Утім, Гордон і Ко — далеко не єдиний. Нашу естраду давно вже окупували клани. Через їхнє засилля і недбале ставлення влади до естрадного мистецтва маємо те, що маємо. Тобто не маємо нічого. У наявності лише неукраїнський, часом навіть антиукраїнський, українофобний продукт. Ось на Євробачення має їхати Вєрка Сєрдючка, яку дотепні журналісти вже охрестили «важкою артилерією» України. Певно, малися на увазі презервативи, які в неї (нього?) замість грудей. Навіть якщо ставитися до творчості пана Данилка з прихильністю, все одно не можна погодитися з таким вибором Мозгової. Хоч би що там писали про Руслану, але вона представила в Туреччині чисто УКРАЇНСЬКИЙ продукт — стилізацію під рок-фолк. Папаріза на конкурсі була справжнім втіленням Греції — чарівна еллінка (дарма що співала англійською). Хоч би як кривилися від дивного іміджу «Лорді», але їм вдалося навіть у такому вигляді представити унікальний культурний ландшафт Фінляндії — країни, що являє собі незбагненний гібрид Росії з Європою і Скандинавії зі слов’янством. Починаєте вловлювати, про що я? От уявімо собі, приміром, Сєрдючка таки переможе — і як уявлятимуть Україну в Європі? Як країну з намакіяженими чоловіками?! Де хлопці бігають вулицею в боа?! Де розмовляють суржиком і полюбляють блискітки?! Та в європейців просто забракне здорового глузду, щоб зрозуміти всю глибину кітчу пана Данилка. Але... Нікітіну та Ко було вигідно, щоб на Євробачення поїхала саме Сєрдючка. А до іміджу держави їм нема діла.

Тим часом людей, яких можна назвати символами нації, справді видатних артистів не мають можливості достукатися до сцени. Так, як справедливо зазначила свого часу газета «Вечірні Вісті», про, скажімо, Тараса Петриненка згадують лише під час ювілеїв і державних свят. Дивна ситуація: справді талановиті українські артисти відомі за океаном, у середовищі діаспори, в Україні ж слава дістається Тіні Кароль чи то Віталію Козловському. Іншим — зірку на Алеї слави, мов цвях у віко труни.

Українська естрада заграє з російською — до того ж часом доходить до абсурду. Спочатку «золотий голос України» Повалій заспівала російською й купила хатинку в Москві, а потім непоганий україномовний рокер, вочевидь, кайфуючи від процесу, поліз цілуватися з Мойсеєвим. Виявляється, Крихітка Боря для Кузьменка — «людина-легенда ще з дитинства, мати його номер у себе в телефоні дуже приємно і трішечки дивно»...

Звісно, у факті зближення двох естрад нічого ТАКОГО нема, але відбувається все це на тлі очевидного нахабного переважання російського продукту. Ми нічого не знаємо ні про польську, ні про французьку, ні про китайську естраду — зате геть-усе знаємо про російську! Здавалося б, нащо воно нам? Все життя розумної людини проходить у пізнанні нового. А нам ліньки навіть власну мову вивчити! Отож як читачі, заходячи до книжкової крамниці, вибирають російський переклад відомого письменника (скажімо, Муракамі), навіть якщо поруч стоїть український, так і слухачі купують російськомовних Білик, Лорак, Кароль...

Наш бомонд обслуговує російських «метрів». Так, талановитий кліпмейкер Бадоєв знімає кліпи для Пугачової і Орбакайте. Наші модельєри воліють одягати їхніх зірок, художники — продаватися на їхньому Арбаті, актори — грати в їхніх театрах, письменники — підписувати угоди з їхніми видавництвами. У Росії зненацька все українське стало в моді. Знімаються модні стрічки за модними книгами модних письменників українського походження. Та кажучи «українське», в цьому випадку, маємо на увазі пристосоване до споживання росіянами, тобто безлике, прісне, нейтральне. Любов росіян до «Океану Ельзи» — радше виняток. Так колись у СРСР любили екзотичний «Боні М», пристрасну Піаф і романтичного Дассена — ані слова не розуміли, та все одно любили.

Звісно, українська естрада має бути демократичною, як і сама наша країна. А для цього треба позбутися кланів, викинути на смітник поплавських, гордонів, мозгових, кондратюків та їже з ними. Будуть пищати — хай пищать! Їм не звикати — адже те саме вони роблять на сцені та зі шпальт своїх видань. Зробимо своєрідну люстрацію — лише так отримаємо нормальний європейський продукт.