Україна — потенціал духовного розвитку Європи

Сьогодні ми є свідками третього, прикінцевого, етапу перегляду результатів Другої світової війни. Перший, започаткований падінням Берлінської стіни і руйнуванням військового блоку під назвою Організація Варшавського Договору (ОВР), і другий — «перестройкою» і розпадом Радянського Союзу, ознаменували третій — новочасний, що розпочався з бомбардування Югославії. Можна шукати політичне чи геополітичне, соціальне та економічне, зрештою, конспірологічне коріння цих процесів, однак визнати невідворотність того, що відбулося, доводиться.

Не можна вирішувати питання розбудови державності у відриві від реалій геополітичного порядку, як і забувати, що ми є частиною цього геополітичного простору. Вибудовується інший світ, відповідно Україні слід визначитися: залишитися на узбіччі глобальних процесів чи посісти гідне місце на світовій арені. Сукупність зовнішньополітичних і внутрішньополітичних чинників, попри велику кількість останніх значущих подій, вказують на необхідність такого вибору. Ни­ніш­ню ситуацію на пострадянському просторі, зокрема в Україні, Захід вважає абсолютно закономірною, виправданою і демократичною. Однак ми маємо в країні кризу, нав’язану певними політичними силами. Привнесення ними ідеології примітивізму, екстремізму й маргіналізації суспільства, ідеології «патріотизму на продаж» і торгівлі країною, нехтування громадянськими правами — це наслідки радикального крити­кант­ства, що підмінює собою глибину, обгрунтованість і масштабність завдань. Законність, верховенство права спочатку підмінено політичною доцільністю, а потім — чого, мабуть, слід було очікувати — демагогічним пафосом.

Національні інтереси й успіх країни поставлено в залежність від еліт, про­даж­них через свою неповноцінність, переважно готових плазувати перед будь-ким. Західний вектор визначається як ідеальний, слов’янофільство нині не в моді, безпредметним став національний егоїзм як самоповага. Досі філософські, політологічні і культурні параметри глобалізації здійснюються за американським сценарієм. В основу глобалізації по-американськи покладено домінацію наддержави США, що контролює економічні і соціально-політичні процеси в усьому світі. Україні передбачено особливу роль у здійсненні такого плану. «Україна, новий і важливий простір на євразійській шаховій дошці, є геополітичним центром, бо саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, проте тоді вона стала б азійською країною», — визначає американський геополітик Збігнєв Бжезінскі.

Однак велика Росія не згодна із визначеною без неї її роллю і намагається повернути колишню велич. Вона поставила собі за завдання — якому непохитно слідує — повернутися до розряду провід­них світових гравців. США, своєю чергою, намагаються протиставити атлантичну солідарність Росії, де за задумом гарматним м’ясом повинні стати передусім слов’янські країни, серед яких особливе місце відведено Україні. Проте Вашингтон не відчув-таки мюнхенської промови Володимира Путіна, тому виявився нездатним переглянути свою позицію, тим паче зупинити вже запущений механізм «конституційних перебудов» в Україні. А згодом у відповідь на розміщення своїх систем ПРО у Чехії і Польщі, що, за словами глави МЗС Італії Массімо Д’Алеми, призвело до «непорозуміння» не тільки у відносинах з Росією, а й серед країн — членів НАТО, Захід отримав від Кремля заяву про запровадження мораторію на Договір про звичайні збройні сили у Європі (ДЗЗСЄ). Заява Володимира Путіна викликала переполох у Старому Світі, а Білий дім вдався до різких заяв, що Росія повинна дотримуватися своїх обов’язків, викладених в адаптованому ДЗЗСЄ щодо принципів розміщення своїх військових літаків, танків і неядерної зброї. Кремль привчає США та Європу рахуватися з собою, а від країн пострадянського простору вимагає визначення, чіткого і однозначного, на користь однієї зі сторін протистояння. Процес триває. А Україна потерпає.

Потерпає, коли політики стають пішаками у чужій грі, коли у центрі Європи відпрацьовуються новітні технології впливу на індивідуальну і масову свідомість, відстоюються антиукраїнські анти­дер­жав­ницькі інтереси, втілюється в життя нова форма соціал-дарвінізму, захисту інтересів «золотого мільярда» планети.

Суспільство, втягнуте в протистояння певних політиків, стало заручником політичних амбіцій. На тлі економічного зростання відбувається руйнування владних державних інституцій. Правове невігластво, нахабна брехня, лицемірство. Віктор Ющенко не спромігся позбавитися «любих друзів», адже над ним ляльковод. А є ще й режисер п’єси, і господар театру, тому й залишаються і залишатимуться незмінними декорації. Не вдалося і Віктору Януковичу «ніжно» притиснути і віддалити своїх «опікунів». Можна радіти за Віктора Ющенка, захоплюватися Юлією Тимошенко чи уподібнюватися Юрію Луценку. Можна крити Олександра Мороза і обурюватися Віктором Януковичем. Проте не можна не визнавати, що Віктор Ющенко підставився, а Віктор Янукович готовий розійтися з миром, отримавши, звісно, максимально можливі політичні дивіденди.

Привнесена зовні перманентна духовна криза обернулася кризою влади і політичних еліт. Різке зростання тенденції в одних дивитися на світ чужими очима, неукраїнства, неспроможність інших до критичної оцінки політичної реальності й загальна незатребуваність аналітич­них мізків призвели до нинішньої ситуації. Під час прийняття стратегічно важливих рішень для держави інтелектуальний продукт став зайвим. Водночас неабиякого попиту набули технології маніпулятивного впливу. Політична доцільність як ідеологія владних еліт стала ознакою часу. Останні домовленості між Президен­том і Прем’єром сприймаються суспільною свідомістю як політична оборудка, змова, заручником якої стала вся країна.

Політикам народ не цікавий. Тільки паблісіті і влада цікавить їх. Це остаточно закарбувалося у головах мільйонів українців. Політичні еліти розвіяли ілюзії щодо себе. Протестна мобілізація не набрала — та й не могла за такої політики і політиків набрати — сили. А якщо люд повстане, то лише у непереборному бажанні відправити цих політиків до історії. Не вперше і не востаннє владні еліти порушують ними ж придумані правила гри. Вперше маємо таку суцільну поляризацію і таку яскраву демонстрацію загальної безвідповідальності — домов­леності задля спасіння однієї особи — Гаранта не «букви», а «духу» Конституції. На часі — зміна еліт, прихід нових, стратегічно і прагматично мислячих, які обстоювали б державні інтереси. Політики мають властивості приходити і відходити, а Україна залишиться.

Необхідним є перехід на інший, змістовний і сим­волічний рівень. Духовний націоналізм і політика державницького консерватизму, а не безоглядна присяга на вірність європейському курсу та прагнення до НАТО, повинні бути покладені в основу внутрішньої і зовнішньої політики. І хоч би як кому не хотілося, але слід усвідомити, що Київська Русь і слов’янська спільнота, той же СРСР привнесли свій визначальний вклад у європейську культуру, і Україна є не тільки географічним центром Європи, а й зосереджує в собі потенціал її духовного розвитку.