Східне питання української демократії

Наші свідомі демократи Донбас не люблять. Не люблять відверто. Інша річ боротися за демократію і національну ідею десь у Львові — саме задоволення! Помаранчеві партії демонструють на виборах у Донбасі впевнений і стабільний результат — від 0 до 2% голосів.

Провал один за одним, і жодних ознак того, що демократи зроблять висновки зі своїх помилок. На виправдання наводиться стандартний джентльменський набір — махінації з підрахунком голосів виборців, розходження в менталітеті між західними і східними українцями тощо. Увесь цей комплекс виправдань зводиться в результаті до однієї простої формули: неправильний у Донбасі живе виборець. Ну ніяк не хоче, негідник, голосувати за такі гарні й демократичні партії.

Утім, кожна партія нещаслива по-своєму, а нам нині варто визначитися на фундаментальному рівні — у чому причина поразки і поставити споконвічне запитання: «Що робити?»

Союз донецьких верхів і низів

Насправді мовне питання, ставлення до Росії тощо — це лише поверхневі прояви проблеми. Те, що на виду. Справжня проблема полягає в тому, що в Східній Україні склав­ся зовсім інший тип організації суспільства, ніж у Західній. Це питання найзручніше розглянути з позиції вчення про гегемонію, що його сформулював італійський комуніст Антоніо Грамши. До речі, у Грамши є дуже цікава робота — «Декілька аспектів південного питання», де легко помітити подібність нинішньої ситуації в Україні з тим, що відбувалося в 20-ті роки в Італії. Той самий розкол країни на Північ і Південь (аж до сепаратизму), і багато чого іншого.

Найважливішу роль у керуванні суспільством відіграє інтелігенція. Інтелігенція — це не просто люди інтелектуальної праці, ті, хто організовує суспільство, впливає на людей ідейно. За визначенням Грамши, це молодший командний склад суспільства. Інтелігенція буває двох видів: технічна і гуманітарна — журналістика, юридичні науки тощо. Гуманітарна інтелігенція політично активна, має великий вплив на маси. Така інтелігенція часто представлена вихідцями із села, які, здобуваючи вищу освіту, обирають гуманітарні спеціальності — журналістику, юриспруденцію тощо. І саме такий тип інтелігенції й переважає в західній Україні, вона є провідником духовної гегемонії «Нашої України», БЮТ та інших «помаранчевих» партій.

В індустріальному східному регіоні сформувався тип технічної інтелігенції. Цей тип інтелігентів не впливає на настрої мас і не розвиває політичної активності. До того ж він має свою ієрархію. Директор заводу — «головний інтелігент». У невеликих містах, де є зазвичай одне базове підприємство, яке в основному і наповнює місцевий бюджет, саме «червоні директори» є головним авторитетом та організаторами життя.

Утворився парадоксальний блок донецької індустріальної еліти і робітників, ключову роль у якому відіграє корпус старих «червоних» директорів. Без них цей союз був би не можливий, оскільки верхівка «донецького клану» своїм походженням і манерами не викликає ані довіри, ані поваги. Такі персонажі, як Ахметов чи Колесников ніколи не змогли б стати причиною масової підтримки Партії регіонів у Донбасі. Але на місцях донецький блок представляють реальні авторитети — директори і міські мери старого вишколу. Це люди, які змогли утримати свої підприємства на плаву під час недавнього економічного занепаду 90-х років і забезпечити більш-менш гідний рівень життя своїм працівникам. Червоні директори — це своєрідні «батьки міста» (області тощо), а не просто вищі менеджери економіки.

Картинки з життя

Зробімо невеликий ліричний відступ. Щоб проілюструвати психологію такого типу керівників, можна навести приклад приблизно 4-5-річної давнини з життя одного флагмана українського машинобудування. Те, про що зараз йтиметься, написано не для того, щоб над кимось посміятися чи познущатися. Конкретні приклади взято тому, що вони найяскравіші. А оскільки взято їх з практики Новокраматорського машинобудівного заводу, то треба пояснити, що таке НКМЗ. Це підприємство, що дає 40% міського бюджету, основна частина продукції йде на експорт у розвинуті країни Європи й Америки. До того ж це справді високотехнологічна продукція — прокатне обладнання, преси і багато чого іншого. Середня платня на заводі вже давно становить понад 10 000 гривень, а були випадки, коли кваліфікований робітник одержував на місяць понад 30 000 гривень.

Не дивно, що передове підприємство спробувало першим перейти на європейські методи роботи. На прикладі таких піонерів як під збільшувальним склом видно проблеми всього суспільства. На заводі давно зріла ідея створення власної корпоративної культури — дуже сучасно й у дусі найпередовіших тенденцій. Врешті-решт було отримано вельми цікаві результати, які висвітлювалися в місцевій пресі. Реформи почалися у фінансовому сер­ці підприємства — його бухгалтерії. Судячи з одного інтерв’ю, на начальницю бухгалтерії велике враження справила поїздка до Франції. Першим кроком у Європу стало запровадження для всіх співробітників (90% з яких жінки) однакової стандартної уніформи. Керівниця сама вибрала обов’язкову для всіх довжину спідниць і колір. Спочатку, щоправда, не обійшлося без гнилого лібералізму — жінкам дозволили один день на тиждень одягатися так, як подобається їм, а не начальству, проте жінки виявилися тямущими і самі зажадали скасувати таку свободу, від якої один крок до справжньої анархії.

«Потім, — розповідає головний бухгалтер, — настав час узятися за харчування підлеглих. О 10-й ранку всі вирушають до їдальні, щоб випити по склянці соку... Замовляти замість соку якусь шоколадку заборонено».

Цікаво, що ж далі? Начальник вирішуватиме, за кого підлегла може вийти заміж, а за кого ні? А там і до «права першої ночі» недалеко.

Це дуже цікава психологічна проблема — чому ніхто в нас не хоче бути просто менеджером, мером чи президентом. Кожен хоче бути саме «батьком міста», «батьком нації» або хоча б для своїх підлеглих на роботі. Невже корпоративна культура — це коли в заводській багатотиражці друкують вірші в такому стилі: «Да воссияет наш НКМЗ! Он в городе, как светлый луч, как солнце — с добром почти что в каждое оконце…. Да воссияет наш НКМЗ!».

Утім, облишмо цей іронічний тон. Такий спосіб мислення притаманний багатьом керівникам такого типу, і він приносить результати. Багато хто з них десятиліттями керує своїми підприємствами і ставиться до своїх працівників і мешканців міста справді по-батьківськи, підтримуючи на плаву комунальну сферу і багато чого іншого. І саме вони забезпечують підтримку Партії регіонів. Фактично, говорячи про блок донець­ких верхів і низів, ми говорили про блок «батьків і дітей».

Якби «Наша Україна» й інші «помаранчеві» за час свого нетривалого правління в 2005-2006 роках змогли залучити на свій бік цих людей, то Партія регіонів уже стала б примарою з минулого. Однак єдиним успіхом у цьому напрямі став перехід у тоді ще «помаранчеву» Соцпартію директора маріупольського комбінату ім. Ілліча Володимира Бойка. Результати, одержані СПУ на виборах у Маріуполі, тільки підтверджують висловлені вище судження. Певна річ, зробити червоних директорів прихильниками Ющенка було надзвичайно важким завданням, але одразу після Майдану — цілком реальним, тим паче, що відносини між старими і новими донецькими аж ніяк не безхмарні. Багатьом з них (наприклад, тому ж Бойкові) доводилося захищати свої підприємства від захоплення їх донецькими хижаками.

Зміна поколінь — удар по донецькому блоку

Розколоти блок південно-східних низів і верхів — завдання надзвичайно складне. Проте саме зараз відкриваються реальні можливості для цього. На перший погляд, монолітна донецька піраміда дає тріщини і починає просідати. Цьому є кілька причин. Перша лежить на поверхні: тепер, коли Янукович став фактично першою особою у державі, Партії регіонів уже неможливо перекладати відповідальність за провали в соціальній політиці, нереально високі комунальні платежі і багато чого іншого на своїх опонентів. У самому Донбасі зріє серйозне розчарування.

Друга причина — це зміна поколінь у середовищі індустріальних керівників. «Червоні директори» — порода старіюча, яка вже відходить. На зміну «батькам» приходять «менеджери». Замість Бойка, Скударя і Звягільського — люди на кшталт Бориса Колесникова. До керівництва підприємств, що належать до структури корпорації Ахметова та інших олігархів, приходять керівники нового типу — молоді, цинічні й не зв’язані жодними сентиментальними узами ні зі своїм заводом, ні з містом, у якому він розташований. Ці вже не грають у «батьків і дітей» — їхнє завдання показати свою «ефективність» і вичавити щонайбільше грошей з підприємства і міста в інтересах свого боса. Вони не вважають за необхідне утримувати дитячі садки та інші непрофільні сфери. І якщо раніше загальний економічний занепад, убогість і звичайне пограбування робітників через мізерні зарплати компенсувалися «батьківською» допомогою «червоних директорів», то тепер і це вже зникає. У багатьох містах Донбасу починаються скорочення «зайвих ротів» на заводах. Прагнення до економічної ефективності і прагматичного менеджменту призводить до підриву політичної гегемонії донецького блоку і тріщин у самому фундаменті їхньої політичної могутності.

Сьогодні демократам випав чудовий шанс ударити по цих болючих точках і спробувати перетворити ці тріщини в прірви.

Що робити? У передчутті 2017 року

Усі попередні спроби помаранчевого походу на Схід провалювалися з простої причини — з населенням індустріального регіону намагалися говорити мовою західноукраїнського села. У крайньому разі — дрібнобуржуазної столичної інтелігенції. Нова стратегія мусить ударити по кількох напрямах, але ключовим стане тільки один. Історія, схоже, і справді розвивається по спіралі. І ті проблеми, що на початку ХХ століття призвели до Жовтневої революції і страшних соціальних потрясінь, знову з нами. Є навіть класичні буржуї-кровожери.

30 січня цього року Міністерство праці і соціальної політики, очолюване Михайлом Папієвим, опублікувало надзвичайно важливі дані. Частка зарплат і соціальних витрат у структурі собівартості продукції, виробленої в Україні, сьогодні становить трохи більше 8%. Це один з найнижчих показників у Європі, що свідчить про завищену експлуатацію праці в країні й економічно необгрунтований, занижений рівень зарплат. Те, що це є проблемою не економіки, а соціальної справедливості, підтверджує й Інститут демографії і соціальних досліджень НАН. За рівнем експлуатації найманого робітника Україна випереджає усіх своїх сусідів, схожа ситуація хіба що в Болгарії. У Чехії, Словаччині, Угорщині та деяких інших країнах, де схожий з нашим рівень продуктивності праці, середня зарплата набагато вища. За підрахунками інституту, навіть якщо загалом в економіці відбудеться зростання оплати праці на 30%, збільшення собівартості продукції становитиме тільки 2%. Тобто питання низьких зарплат — це не питання економіки, а проблема совісті українського капіталіста.

За будь-якого економічного і політичного режиму актуальною залишається проблема соціальної справедливості. На цій платформі демократичному блоку варто розвивати і наступ по всіх інших напрямах — навіть по зовнішньополітичному. Наприклад, вступ до Євросоюзу узгоджується із законодавчими нормами щодо частки заробітної плати в частці прибутку корпорацій. На примітивному рівні: обороти і доходи корпорації Рината Ахметова порівняні з прибутком Сіменс і БМВ. Однак, одержавши прибуток у мільярд доларів, БМВ віддає робітникам з цього прибутку не менше 100 мільйонів, а Ахметов — тільки 1 мільйон. Якщо ми вступимо до Євросоюзу, то й у нас діятимуть європейські норми щодо частки відрахувань на заробітну плату. Буржуй поділиться з робітником або його буде покарано.

По суті, це єдиний спосіб залучити на свій бік широкі маси трудящих, зігравши на їхньому меркантильному інтересі. Це був, до речі, єдиний шанс «помаранчевих» розбити монолітний блок «верхів і низів» у промисловому південно-східному регіоні України, коли вони були при владі в 2005-2006 роках — порушити питання справедливого розподілу прибутків, зробити саму владу захисником трудящих і змусити олігархів «поділитися» з робітниками. Утім, сьогодні ще зовсім не пізно. Важко сказати, чому цього не розуміють наші «помаранчеві», схоже, як казав класик, «страшенно далекі вони від народу». Найрозумніші з «помаранчевих» це розуміють. Наприклад, Давид Жванія в одному з інтерв’ю сказав: «Грубо кажучи, щоб бізнес Ахметова процвітав, потрібно мати маленьку зарплату і дешеві енергоносії. Інакше весь його бізнес перетворюється на міф». Однак не видно й досі не тільки жодних дій у цьому напрямі, а й якихось натяків. І якщо мовчить «Наша Україна», то це ще зрозуміти можна — ця ліберальна партія представляє інтереси винятково вузького дрібнобуржуазного середовища. Але така стратегія ідеально підходить і для колишнього соціаліста Юрія Луценка та його «Народної самооборони», і для Юлії Тимошенко з її «Справедливість є, за неї варто боротися» та декларованою нею ідеологію солідаризму.

Звісно, запропонований щойно варіант — не єдиний. Проте він найперспективніший, зокрема з урахуванням чинника часу і своєї простоти в аргументації і дохідливості до простого робітника Південно-Східної України. Але наразі «помаранчевим» краще просто ходити у вишиванках і співати тужливих українських пісень — у них це виходить краще, ніж політична робота.

За матеріалами інтернет-видання «АСД»