Як народити танцюючу зірку...

Його роботи стали надбанням картинних галерей і музеїв Кракова, Гамбурга, Куксхафена. Його завжди знали більше за межами України, аніж у самій Україні. Хоча останнім часом на ньому серйозно почала фукусуватися увага і тут, у рідному Домі. Нині Анатолій Марчук - Заслужений художник України, лауреат міжнародних премій, дипломант міжнародних конкурсів, член мистецького гурту "Світовид", експерт Київської галереї "Мистецький курінь". За плечима - 126 виставок, з них 37 персональних.

Кажу вам: треба мати хаос у собі, щоб народити танцюючу зірку.
Ф.Ніцше

Митець — сміливець, який нахабно взявся за Божу справу творення світу — ця сентенція мимоволі приходить на думку, коли опиняєшся віч-на-віч з отими дивовижними візіями, розшарованими, мов крихкі пластини слюди, між такою знайомою реальністю і, здавалося б, зовсім близьким, наближеним через якийсь відчайдушний, несамовитий прорив уяви, іншим світом — очевидно, саме тим дивним джерелом світла, що дає енергію цим широким пастозним мазкам. А може, саме той світ і є справжнім? А цей — як обрій — лише зрима кінцевість, дана у безкінечності, настояна на ностальгійних пахощах земного різнотрав’я, що їх так цупко тримає найперша пам’ять, де радість розбавлено гіркотою, а ні з чим незрівнянну насолоду — болем?

Важкі, на перший погляд, випадкові й аж надто сміливі рельєфні мазки Митця просто на очах набувають легкості, стають нестримними, летючими, розбризкуючи життєдайне світло на льоту, наповнюючи ним простір полотна... і душі. Світ, посталий з первісного хаосу, зі стихії кольорів, з дикої деструкції, просто на очах народжує танцюючу зірку.

* * *

Ми сталкери на власній Батьківщині.
Ліна Костенко

Проте Анатолій Марчук, мабуть, як ніхто інший у наш час, знає: мало народити в собі танцюючу зірку — маєш все своє життя її пильнувати, мусиш стати сторожем на варті тобою створеного. Нині, у цим міжчассі, коли забуто й розтоптано вистраждану в безпросвітніх часах поневірянь — ще зовсім недавно так пристрастно декларовану — ідею українського відродження, коли вірус продажності вразив усі сфери суспільного життя, коли на очах українська земля вислизає з-під ніг, перетікаючи у великі кишені сильних світу цього, коли хочеться кричати від довколишнього хаосу, деструкції, власного безсилля... Не дивно, що дедалі менше відшукується охочих взяти на себе цю місію.

Сьогодні й незрячий побачить: український світ катастрофічно звужується, український світ потонув у зневірі. Проте «рятівні» «колективні творчі навприсядки» (як свого часу влучно висловився світлої пам’яті поет і художник Юрій Гудзь) на порозі самознищення, як і констатація «етнічної деформації», що межує із садо-мазо, не прийнятні для Анатолія Марчука. «Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони» — це про нього. І доки є такі «блаженні, лагідні», доти є просвіток для Надії — навіть за нинішньої ситуації, коли все поставлено з ніг на голову.

Козичанка. Мала батьківщина митця. Одне із найзвичайнісіньких українських сіл, яких, проте, останнім часом, мов ураганним вітром, змітають з географічної мапи України суворі реалії українського буття. А з ними — осередок українства, його етнічної культури, глибинного віросповідання... а ще — прихисток душі, яка рятується втечею від технологізованого і зденаціоналізованого міста. Аби не заскніти, не збайдужіти, не зав’язнути у марноті житейській. Аби, спрагло вдихнувши на повні груди радість забутого свята, сповнитися ним, відчути гостру потребу вилити те щемке почуття у світлі образи землі («Земля. Вода. Небо», «Крайобраз», «Осіннє полум’я», «Пейзаж з хмарами», «Пейзаж з тополями», «Літо», «Дівчина у вінку», «Політ над озерами»...).

Тепер Козичанка — духовний прихисток не тільки для митця, а й для не одного десятка художників, скульпторів, яких жене з великого міста відчуття внутрішнього дискомфорту, і не меншою мірою — потреба духовного спілкування, якого так бракує в скаженому ритмі міського життя.

Тут, у колишній батьківській садибі, осиротілій без господарів, багато років поспіль митець власним коштом, добутим тяжкою працею, створює свою мистецьку мекку, з дня у день розширюючи просвіток для Надії. І не тільки для себе, а й для всіх, хто знайшов у собі снагу творити в безчассі. Художники, які залюбки творили в гостинній козичанській садибі, намагалися і намагаються внести свою лепту в створення цього своєрідного мистецького осередку. Так поступово стараннями Анатолія Марчука було відкрито в районному центрі Макарові картинну галерею, яка нині налічує 86 полотен — дарунків «козичанських» митців (тепер митець намагається переконати місцеву владу в необхідності створення тут музею образотворчого мистецтва), у такий самий спосіб створено своєрідний сад скульптур із 25 творів. Тепер ця садиба, любовно впорядкована й одухотворена, слугує митцям для проведення пленерів, творчих семінарів, мистецьких свят... а можливо, й відправною точкою українського духовного відродження. І це за вкрай несприятливих умов — цілковитої зневіри і збайдужіння перед загрозою самознищення, цілеспрямованої зденаціоналізації й обездуховлення. Який же запас духовної енергії треба мати, щоб зсунути з міжчасся україн-ські скрижалі? Якою вірою володіти, аби її не забракло й на інших? Яким терпінням озброїтися, аби зберегти духовну рівновагу перед загостреним відчуттям, що час з кожним днем спливає все швидше і швидше?

Проте тут, у Козичанці, він ніби уповільнює свій біг. Завмирає. Чи не для того, щоб можна було відчути, як шелестить у тобі твоє віковічне Древо, як нуртують у нім живі соки, як жене воно їх у стовбур, крону, нарешті, до тієї найме-ншої галузки, якою є ти сам. Аби ти відчув кревний зв’язок з усім сущим на цій землі, з тими, хто вже пішов... проте їх любовно береже твоя пам’ять, яка сягнула близько трьохсот років, а це більше трьох поколінь — здається, не так вже й мало.

Коли з дому назавше йдуть господарі — дім помирає. З усіх його кутів насувається пустка. Вона оселяється в нім і, з дня у день розростаючись, відвойовує навколишній простір. Нарешті вона оселяється в тобі, заповнює всього тебе. І ти мусиш жити з нею — а це, як то кажуть, несумісно з життям. Хтось намагається забутися, зректися пам’яті, втекти на край світу від тієї пустки, а Марчук вчинив інакше — він витіснив її з батьківського дому... рятуючись пам’яттю. І, з властивою йому епікурейською мудрістю, засукавши рукави, взявся за здійснення своєї мрії, виснуваної крізь довгі роки творчої невлаштованості — створення свого духовного материка. Адже, як казали стародавні римляни, domus optima — рідний дім — найкращий дім. Він єдиний прихисток у цьому — світі від холоду і скверни, він — місце не тільки проживання, а й творення, нарешті, наскрізний образ на тлі Вічності, що мандрує — хай часом і фрагментарно — з одного полотна на інше, лишаючи по собі лоскітливе відчуття нічим не потамованої туги.

Безсумнівно, батьку митця, сільському вчителю математики, який до кінця життя був одержимий малюванням, чоловіку вельми енергійному, комунікабельному, якому завжди до всього було діло, це синове подвижництво припало б до душі. Адже всім відомо: чого-чого, а таланту (на жаль, не талану), і великою мірою мистецького, українцям ніколи не бракувало. Як же тоді змиритися з таким: Козичанка у цьому сенсі була феноменальним селом — у 60 — 70-х роках тут мешкало аж дев’ять художників-аматорів(!), а нині місцева влада продала навіть Будинок культури, де — аж не віриться — колись були дитячі творчі гуртки.

 Будучи у Німеччині, Анатолій Марчук не переставав дивуватися тій атмосфері любові до мистецтва, що панувала в тутешніх селах. У кожному — свій музей, своя картинна галерея, щорічні етнічні фестивалі. То що ж з нами не так? Варто було митцеві нагадати, «чиїх батьків ми діти» — створити герб Козичанки (що нечувано для наших реалій), як одразу макарівська районна газета відгукнулася глузливою статтею «Мартин босий, та в брилі». Проте творець козичанського герба, здавалося б, і не образився на те самоїдство, спокійно пояснив «славних лицарів великих правнукам поганим», що «герб — це закодований родовід, його дух і характер», і якщо ми хочемо до Європи, то маємо структуруватися в неї «зі своїми гербами, галереями, фольклором», — і взявся створювати гербовник Макарівського району та видав власним коштом «Історію Козичанки». Позаяк добре розуміє: та невдячна справа, за яку взявся, потребує неабиякої терплячості, розважливості і наполегливої просвітницької праці, аби розбудити в цих людях відчуття власної високочолості, гідності, аби повернути перервану традицію високого духу.

Як уже було сказано, Анатолія Марчука більше знають за кордоном, аніж тут, в Україні. Спершу роботами митця зацікавилися поляки, потім — через персональні краківські виставки — німці, які, зрештою, визнали його своїм. Взагалі, як відзначає сам художник, німці дуже приязно ставляться до українців. На початку 90-х, коли Анатолій Марчук вже як щасливець, одібраний конкурсною комісією з 20 претендентів, приїхав до Куксхавена, маленького німецького містечка на березі Північного моря, облюбованого художниками всього світу, на нього, як і на всіх уже налаштованих на творчість на цих дивовижних теренах, чекала несподіванка: через низку прикрих неузгодженостей тамтешній будинок творчості закрили на ремонт і вчасно не повідомили про те організаторам проекту. Проте митець не поїхав, як інші, додому, а залишився працювати тут, у Куксхавені, чим викликав до себе — не без допомоги місцевої преси — цікавість у мистецьких колах Німеччини. Тепер Анатолій Марчук популярний у німецьких мистецьких колах художник, який багато років поспіль презентує тут україн-ське мистецтво. «Як так, — дивуються німецькі колеги, — на виставку Марка Шагала прийшло 12 людей, а на твою — 200»?

Природна здатність Анатолія Марчука до конструктивності подиву гідна. Так на подяку митця німецьким колегам за їхню допомогу в організації виставки вони одностайно відповіли: «Це ми маємо дякувати: тільки-но ти поїдеш — як ми знову розійдемося в різні боки».

Ось такий він, Анатолій Марчук. Чоловік, навколо якого завжди все має кипіти, бурлити, крутитися. Та це просто його призначення — приводити світ у рух! (Чи не тому ледь не в кожній його мистецькій роботі відчувається присутність вітру — отого, вічного, що «крутиться, крутиться і вертається на круги своя» — різкого, наскрізного, який просто пронизує площину полотна... Вітру оновлення. Вітру перемін.)

Він ніколи не підлаштовувався під смаки — «мистецтво передусім потрібне митцю»; ніколи не зупинявся на досягнутому — «знайти свій стиль — це кінець для митця, творчістю рухає пошук»; ніколи не слідував сліпо натурі — «я не люблю писати з натури — людина — не раб і не господар природи, вона її частина, проймися цим, відчуй душею — і вона сама увійде в тебе, заповнить твоє полотно, тільки встигай рухати пензлем». І ось уже те шаленство, те гамсунівське «золоте світіння крові», той божевільний захват перед життям — немов «Політ над озерами», від якого спирає дихання, — та магічна духовна енергія, спрямована на фіксацію неповторності кожної миті — усе те, матеріалізоване в потужні рельєфні мазки, знервовано-хаотичні живописні маси, в стихійне збурення кольорів, відкриває перед нами дивовижний світ людської душі. Душі, співзвучної з усім сущим, проте здатної прижитися тільки в українському просторі. Адже, попри все, тільки він один дає поштовх внутрішнім згусткам енергії, які взмозі засвітити танцюючу зірку — символ вічної гармонії.