Орда

Певно, лише байдужі й недолугі не відчувають і не помічають присутності серед нас сонму слуг лукавого. Ім’я йому — легіон. Прикриваючись личиною «демократії», вони зі шкіри пнуться, аби нівелювати такі чесноти, як патріотизм і небайдужість до долі ближнього, намагаються звести нанівець і висміяти героїчні сторінки минулого, а затаврований Господом і цивілізованими народами гріх подають як «особливий стиль життя».

З вини недолугого й відверто антинаціонального керівництва Україну сковує тотальна недовіра: учень не довіряє вчителеві, вчитель спростовує поданий у підручниках матеріал, пацієнт не довіряє лікареві, покупці не довіряють продавцям, президент не довіряє партіям, голові ВР, та прем’єр-міністру, політики вже не довіряють самі собі, навіть хапуги не довіряють тим, хто прагне всунути їм хабаря... Важко відшукати якусь сферу суспільного життя, в яку не увірвалася б ця всеруйнуюча стихія недовір’я. Фактом залишається те, що Україна з-поміж усіх інших європейських країн стала найбільшим імпортером детекторів брехні. На багатьох великих підприємствах входить у норму сеанс правдомовності. Від такого «іспиту сумління» можна, звичайно, відмовитися, але тоді ж відмовляєшся і від праці, від посади, від підвищення заробітної плати тощо.

Питання довіряти чи не довіряти особі, можновладцям, інституції доцільне лише тоді, коли маємо про них вдосталь відповідної інформації, яка виправдовувала б цю довіру. За відсутності такої інформації довіра трактується як акт безглуздя. Торочачи щокроку про вільне волевиявлення власних політичних переконань та участь широкого загалу в державотворчих процесах, втілюючи в життя вимоги наднаціональних масоно-мафіозних структур, постколоніальна адміністрація відверто переслідує незгідних з її антинаціональною суттю, брутально репресовує всякого, хто наважується подати справедливий голос протесту.

На відміну від диких нащадків Чінгізхана, новітні ординці не рубають голів немічним, не перетворюють на попелища храми. Але їхня мета встократ злочинніша. Об’єкт їхнього полювання — наші душі. Донедавна нам дозволяли влаштовувати марші, мітинги, оприлюднювати в інтернеті власне бачення трагічного сьогодення. Нині нас позбавляють і цього. 28 квітня з ініціативи Української Націонал-трудової партії у Києві мав відбутися врочистий факельний хід з нагоди чергової річниці заснування Першої дивізії Української Національної армії СС Галичина. Патріотичні середовища давно порушують питання про необхідність належного вшанування всіх, хто під час Другої світової війни не побоявся стати на прю із сатанинською гідрою витвореного сіоністськими мудрагелями більшовизму. Але квола тілом і розумом бюрократія з печерських пагорбів вперто не бажає прислухатися до справедливих вимог небайдужих до долі нації. І геть не тому, що боїться втратити голоси виборців або постати перед світовою спільнотою як «переписувач історії та реабілітатор фашизму». Належне вшанування аналогічних вояків у Балтії, реабілітація генералів Власова Росією та Антонеску Румунією засвідчили, що внутрішні справи держав європейську спільноту жодним чином не турбують. Байдужість нинішньої політичної верхівки до минулого дає підстави гадати, що невдовзі знання минулого і вміння давати критичні оцінки сучасному трактуватимуться чи не найбільшим злочином. Дозволено лише те, що санкціоновано владою. Неконтрольована нею ініціатива потрактовується як порушення громадського спокою та екстремістська діяльність. Не питаючи нашої згоди, нас поставили перед вибором: або раб — або пропав.

Пояснення причин нинішнього безрадісного буття, сподіваюся, вже дали вам зрозуміти, що ініційований УНТП захід постановою суду заборонено. Міліція відверто заявила, що «не гарантує безпеку громадянам». Прибулих затримували бійці спецпідрозділу «Беркут». Звівши наклеп у рапортах про порушення громадського спокою (привселюдно лаялися або перебували у стані алкогольного сп’яніння), більш як добу утримували в Печерському та Шевченківському райвідділах міліції. Але мітинг (щоправда, під іншими прапорами й іншими гаслами) відбувся. Агресивна скандалістка, регресивна сатаністка й прогресуюча (навіть не) соціалістка Вітренко, отримавши від влади благословіння, скликала зграю осіб з аналогічним діагнозом й осквернила Шевченківський парк та пам’ятник Кобзареві сатанинським шабашем. Боляче, але значний відсоток учасників проплаченої масовки становили україномовні заробітчани з помаранчевого та біло-синього табору. Гонитва за кількома десятками гривнів атрофовує у співвітчизників людську гідність і повагу до вистражданої кращими синами й доньками незалежності. Не можу втриматися від кількох зауважень керівництву УНТП. Хлопці! Я готовий підписатися під кожною літерою ваших вимог. Я шаную героїв і гидую ворогами українського народу. Але вкотре мушу запитати: який сенс від ваших украй радикальних заяв та статей на інтернетівському сайті? Таке враження, що декларація крайньої радикальності для вас є головним мірилом діяльності. Чому такі заходи ви намагаєтеся проводити самостійно? У Києві немало політичних середовищ, які з радістю підтримають вас. Невже бажання потрапити на перші шпальти газет з тавром «ультра-радикали» сильніше за усвідомлення необхідності здобуття цілковитої перемоги над силами темряви? Прикро, але того погожого квітневого дня сатанинська орда осквернила вулиці Києва. Мусимо бути відвертими: той бій ми програли.

Минулорічна перемога над прихильниками легалайзу (нагадаю, що чітко скоординовані дії патріотів позбавили тоді зграйку обкурених канабісом прищавих дебілів змоги протупцювати вулицями золотоверхого Києва з вимогою легалізувати торгівлю наркотиками) цього року обернулася їхнім тріумфом. Лихий прагнув реваншу цілий рік, а задоволена однією (але без її участі) перемогою інтелігенція з байдужістю споглядала на їхні, проплачені сіоністським фондом «Відродження», прес-конференції в дорогих готелях та «дискусії» довкола штучно створеної проблеми в бульварних газетах. Україноненависники шукали прихильників у владних і силових структурах, купували політиків і редакторів газет, бездарних «акторів» та ще бездарніших естрадних блудниць, переконували, що кожен збоченець «має право на вільний розвиток своєї особистості», вимагали особливого статусу для нетрадиційних «расових, культурних і соціальних груп». І, врешті-решт, досягли запланованого. 5 травня щільні кордони міліції охороняли їх від представників обуреної громадськості. Понад те, попри дозвіл, що його дали Українській Консервативній партії на проведення протестної акції, більше десятка її учасників затримали й відвезли до райвідділу міліції, де, вкотре (вже традиційно для псевдоправоохоронців) брехливо звинувативши в порушенні громадського порядку й появі у громадському місці в нетверезому стані, протримали більше доби під вартою. Навряд чи поводилися б так зухвало прихильники узаконення зла, якби у протестних заходах взяли участь представники культурної еліти (поети, письменники, науковці, громадські й політичні діячі, музиканти). Та й міліцейська хроніка навряд чи поспішила б назвати прихильників здорового способу життя «агресивними маргіналами». Прикро, але у вас, панове-народолюбці, того дня знайшлися суттєво важливіші справи. Зрозумійте: стояти осторонь — злочин. Ви також, як і ті, хто не злякався гумових кийків і тонф, відповідальні за нинішнє і майбутнє. Чи не час об’єднатися задля перемоги над ордою?

Задекларована постколоніальною адміністрацією незалежність жодним чином не примусила можновладців вдатися до відновлення історичної справедливості. Нас щороку 9 травня примушують вшановувати тих, хто ніс Україні й Європі руйнацію, пограбування, масове гвалтування, східний деспотизм. Про яку вітчизняну війну йдеться, якщо Україну було насильно приєднано до складу більшовицької Росії? Українців, не питаючи згоди, силою й обманом змушували служити червонозоряному люциферу. Нинішні несміливі голоси принципових тонуть у стоголосому реві ощасливлених дармовими «наркомівськими ста грамами» колишніх бійців загородзагонів та комісарів. Вони руйнували, вбивали, грабували, гвалтували, а політичні чільники на догоду хижому московському ведмедеві вшановують їх як героїв. Чи не досить блюзнірства над пам’яттю мільйонів закатованих ними українців?

Цього року в Києві з ініціативи Конгресу Українських Націоналістів мав відбутися захід, який нагадав би громадськості про реальні, а не нав’язані ще з часів почилого — геть не в Бозі — Союзу стереотипи. Можемо лише здогадуватися, що спричинило відмову від проведення запланованого. Знову програний бій. Гурт членів Української Національної Асамблеї та КУН, які під грізним наглядом міліціянтів намагалися розповсюдити серед учасників покладання квітів до кам’яних брил, під якими лежать тлінні рештки комісарів, листівки з плаксивим текстом заклику до примирення між героями й насильниками, зайвий раз засвідчив слабкість і недолугість (пробачте але це факт) «націоналістичного» середовища. Нас змушують стати перед ординцями на коліна й воздати їм геть не заслужену похвалу.

Навіть побіжного погляду достатньо, аби помітити чітку координацію дій, на перший погляд нічим не поєднаних між собою. Спочатку спроба провести так званий Марш проти расизму, потім — марш за легалізацію наркотиків, чергове шоу з вшанування більшовицьких окупантів… Тремтіть і гнівайтесь кияни — днями вулицями столиці пройдуть прихильники одностатевих шлюбів. Вони також вголос заявлятимуть свої вимоги. Вказуючи на них, наднаціональна камарилья на весь світ заявить про наявність в Україні дискримінованих меншин. Вульгарне трактування демократії зобов’яже уряд легалізувати й узаконити збочення. Чи не час зупинити деградацію? Програні ординцям бої жодним чином не свідчать про цілковиту поразку. Війна не скінчилася. Я не зневірився. А ви?