У ПОЛИНОВОМУ ВІНКУ

17 травня виповнюється 130 років від дня народження Максиміліана Волошина (1877 — 1932 рр.). Поет, художник, філософ, провидець — і все це здебільшого з епітетом «російський». Він же в «Автобіографії» писав: «Моє родове ім’я Кирієнко-Волошин, і йде воно із Запоріжжя. Я знаю з Костомарова, що в ХVІ столітті був на Україні сліпий бандурист Матвій Волошин, з якого живцем здерли шкуру за політичні пісні». Погляди цього унікального митця в світлі останніх політичних подій становлять особливий інтерес.

«Рятувати людину від зграї»

1929 року М.Горький у листі до письменника Е.Міндліна порадив йому в майбутній книжці порівняти волошинський Коктебель з махновським Гуляй-полем. Що спільного між цими двома колоритними історичними постатями? «Спільне лиш те, що обоє за природою анархісти-індивідуалісти, один — примітивний і дикий, другий — європеїзований ерудит. І обоє українці», — зробив висновок Міндлін.

До цього можна додати: обоє представляли генетично вельми поширений на нашій землі тип людини, що постійно виривається за межі простору й часу — тип характерника, мандрівного філософа. Народжений у Києві, Волошин ніколи не був на батьківщині: доля повела його через Севастополь, Таганрог, Москву, Париж, міста й села Андорри, Іспанії, Мальорки, Італії, Корсики, Швейцарії... Росію за батьківщину не визнавав — батьківщину йому судилося створити самому з матеріалу, здавалося б, не дуже придатного для представника тогочасної богеми — дикого коктебельського каменю. Однак, будучи господарем овіяного легендами Дому поета, Максиміліан Волошин не втомлювався повторювати: «Автор акварелей, що їх запропоновано публіці під загальною назвою «Коктебель», не є уродженцем Кіммерії через народження, а лише через усиновлення. Він родом з України». Чи ми розумно чинимо, відмовляючись від своїх, нехай і схильних до космополітизму талантів, що представляли український менталітет, можливо, виразніше, аніж хто інший! Тип Омеляна Пугачова, Степана Разіна, Нестора Махна — лиш орієнтований на зовсім інші цінності...

Напередодні Першої світової війни в світі запанувала тенденція, лапідарно виражена хрестоматійним: «Поэтом можеш ты не быть, но гражданином быть обязан». Однак за цією формулою духовного аристократизму Волошин розгледів пастку: поняття «громадянин» насправді зводиться до готовності бути заангажованим певними політичними силами, що беруть гору в суспільстві, керовані, як правило, егоїстичним інтересом. Тож з плином часу виявляється, що олтар, на який складали криваві жертви, аж ніяк не священний, а жертви ті невиправдані. У статті, опублікованій 1917 року, Волошин робить парадоксальний і для наших часів висновок: «Обов’язки громадянина й поета не збігаються і навіть можуть суперечити одне одному». І далі конкретизує думку: «Коли на Землі відбувається битва, яка розділяє все людство на два непримиренні табори, треба, щоб хтось стояв у своїй келії на колінах і молився за всіх, хто вийшов на прю — і за ворогів, і за братів. У добу загального озлоблення й сліпоти треба, щоб лишалися люди, здатні опиратися почуттям помсти й ненависті, заклинати знавіснілу реальність — благословінням». Подальшим кроком у цьому напрямку був лист до військового міністра: «Як поет, я не маю права піднімати меч, якщо мені дано Слово, й брати участь у розбраті, якщо мені дано обов’язок розуміння». Тільки тяжка з дитинства хвороба врятувала молодого Макса від військового суду.

А він уже знав, що це таке — йти супроти суспільної течії навіть у такому, здавалося б, невинному ділі, як оцінка мистецького явища. 16 січня 1913 року А. Балашов, людина психічно хвора, порізав картину Іллі Рєпіна «Іван Грозний вбиває свого сина». Виступаючи з цього приводу на поважному зібранні, Волошин сказав, що не можна писати твори, хай навіть блискучі, так, щоб вони піднімали з людських душ на поверхню найниціші інстинкти. Вибух обурення — як же, критичне слово на адресу такого корифея! — зачинив перед Волошиним редакції періодичних видань, книжкові магазини. Максиміліану Волошину судилася доля «поета поза літературою», бо прижиттєві публікації і близько не дають уявлення про масштаби його творчості, а в Радянському Союзі спадщина цього великого мислителя фактично була під забороною.

Продовжимо ж оригінальне зіставлення двох найколоритніших постатей початку XX століття — Максиміліана Волошина й Нестора Махна.

Спільне між ними було те, що обоє прагнули стояти над білими й червоними. Але Махно воював і з одними, і з другими. А Волошин, лишаючись самим собою, за точним визначенням Марини Цвєтаєвої, рятував «людину від зграї, одного від усіх, переможеного від переможців». Серед лютої борні він один вів найзвитяжнішу боротьбу з тих висот людського духу, де вороги об’єднуються у стражданні, в трагедії історичної помилки, сліпоти, обману. Наприклад, ризикуючи життям, він ховав у себе учасників підпільного більшовицького з’їзду, а на слова подяки відповів: «Майте на увазі, коли ви будете при владі, я так само чинитиму з вашими ворогами!»

А що навіть політично заангажована людина ніколи не перестає бути людиною, то траплялося, що відозви і білих, і червоних однаково починалися рядками з волошинських поезій, і це їхній автор сприймав як перемогу над злом.

Молитва за ката

Постать «кіммерійського Пана», що полюбляв ходити в полотняній хламиді з полиновим віночком поверх буйних кучерів, обростала містичними легендами. Розповідали, що він пасами рук міг розпалити або ж погасити вогнище; Марина Цвєтаєва вгадувала на ньому невидимий плащ члена таємного ордену розенкрейцерів. Сам Волошин говорив, що він врятував від розстрілу фольклориста і краєзнавця Н.Маркса... молитвою за душу коменданта Феодосії, відомого своєю жорстокістю. «Це був мій давній випробуваний і непомильний прийом, не треба, щоб опонент знав, що молитва спрямована на нього: не всі молитви доходять, бо не завжди той, хто молиться, знає, про що і за що треба молитися. Молитися узвичаєно за того, кому загрожує розстріл. І це неправильно, молитися треба за того, від кого залежить розстріл і хто віддав наказ про страту. Бо з двох персонажів — вбивці і жертви — в більшій небезпеці (моральній) саме кат, а зовсім не жертва. Тому завжди треба молитися за катів, і в результатах молитви можна не сумніватися».

Цей поет і художник, якому все життя дорікали за космополітизм, повівся так, як не поводилися самоафішовані патріоти; ця безпринципна, на думку деяких сучасників, людина, насправді мала дуже глибокі принципи, що випливали з породженого внутрішньою свободою гуманізму. Волошин збагнув те, чого не розуміли інші. У листі до газети «Красная Новь» він, наприклад, писав: «Комунізм у його безкомпромісній формі мені дуже близький, і моє особисте життя завжди будувалося таким чином, а державний — ворожий, як і все, що під знаком Держави, Політики». На жаль, і досі ці два явища не розділено й не осмислено.

Той, хто, рятуючи чиєсь життя, ладен був уклякати перед «сильними світу цього», в своїй творчості жодним рядком не погрішив проти немилосердної життєвої правди.

Його вірші — піднятий на вершини поезії документ об’єктивного свідка більшовицьких злочинів, де за стриманістю ховається безмежний душевний біль. Ось «Червона Паска»: тут, мов батіг, свистить кулемет по м’ясу оголених тіл, сонце зирить у світ незрячим оком, підсніжники блимають, як поминальні свічки, фіалки пахнуть гнилизною, обдерті голодними кіньми дерева стирчать, мов ноги трупів; душі нагло вирваних з життя, гасаючи дорожньою курявою, каламутять голови живих; на Паску, яка сплелася з 1 травнем, «Ісус Христос не воскресав»...

Максиміліан Волошин квапився застерегти своїх сучасників від омани, розкрити їм очі на приховану тріскучими гаслами суть революції як великого історичного безглуздя в країні, де немає ані капіталізму («весь торговий обіг міг би вільно вміститися... в кишені будь-якого американського мільярдера»), ані робітничого класу. Написана 1920 року передмова до циклу віршів побачила світ лиш 1922 року. І як же пророче вона звучить!

Ось, наприклад, оцінка становища, в яке потрапила інтелігенція після перемоги над тим, проти кого вона боролася: «Коли настала розруха 1917 року, революційна інтелігенція мусила переконатися в тому, що вона — плоть од плоті, кістка від кістки Російської імперії, і що, скинувши її, вона підписала цим самим власний смертний вирок, тобто боротися з нею вона могла тільки за огорожею міцних стін, побудованих російським самодержавством. Та коли стіни впали — вона ставала такою самою непотрібною, як сама монархія. Будувати стіни й відновлювати їх вона не вміла: вона готувалася тільки до того, щоб їх розмальовувати та прикрашати. Будувати нові стіни прийшли інші, а вона лишилася збоку». Чи не в цих словах треба шукати відповідь на одне з пекучих питань сьогодення?

Цитуємо далі: «Одна із звичайних оптичних оман людей, що втратили розум від політики, в тому, що вони гадають, ніби від перемоги тієї чи іншої сторони залежить майбутнє. Насправді ж майбутнє ніколи не залежить від перемоги принципу, оскільки партії, самі того не помічаючи, в запалі боротьби обмінюються гаслами й програмами, як Гамлет під час дуелі обмінюється шпагами з Лаертом. Боротьба уподібнює противників згідно з основним логічним законом тотожності протилежностей». Хіба не цей логічний закон спрацьовує на наших очах? Минуло зовсім небагато часу, як після всіх сподівань ми упізнали в «демократичних силах» того ж самого дракона, готового пожирати людей з ще більшим апетитом.

Волошин не бачив принципової різниці між капіталізмом і комунізмом більшовицького типу: обоє орієнтувалися на матеріальний бік життя, лиш оцінювали його з протилежних позицій. Його ідеалом був «Град Божий», що перебував за межами не лише політики, до нього вів хресний шлях людства. Замулюватимуться суспільні течії, змінюватиметься характер політичної заангажованості, та вічним буде людське прагнення створити світ досконалішим, ніж нинішній...

Багато пророцтв Волошина справджується на наших очах. Те, що інтелігенція завжди виборює собі власного ката; що породжена соціальними експериментами форма державного устрою — крайній соціалізм — не буде ‘ остаточною, можливо, її змінить соціал-монархізм як перехідний етап до чогось іншого; що шляхи Росії й України розійдуться.

Найточніша міра речей

Як свідчать геологи, акварелі Волошина дають точніше, аніж фотографії, уявлення про будову Кара-Дагу: космонавти, які побували на Місяці, були вражені, наскільки точно збіглося побачене з віршованим описом поверхні супутника Землі, яке дав цей поет.

Нічого не відкладаючи до кращих часів, Волошин активно діяв у період громадянської війни і розрухи. Він організував Будинок творчості для митців, віддавши на те свою садибу, де на безплідному березі заклав розкішний сад; з мандатом уповноваженого ревкому з охорони пам’яток історії та культури обходить увесь Феодосійський повіт, а восени 1921 року пішки дістається Сімферополя, аби передати в Кримський комітет охорони пам’яток старовини та мистецтва список історичних цінностей Східного Криму та власні пропозиції щодо їх врятування; бере участь у створенні Судацького музею... Важко перелічити аспекти його діяльності — аж до пошуків під Коктебелем середньовічного міста Тепсеня.

Максиміліан Волошин вважав мистецтво найточнішою мірою речей. І підтверджував це власною творчістю.

Помер поет на 56-му році життя від хвороби, яку можна було б здолати. Свідки дивувалися його небажанню боротися за життя. Світло на це проливає волошинська фраза: «...Смерть завжди приходить як добровільна згода всієї внутрішньої суті». Мужній, безмежно добрий, завжди веселий, любитель містифікацій і жартів, кіммерійський бог Макс Волошин отруївся людськими стражданнями... Просив не саджати квітів на його могилі, аби не вносити дисгармонійну ноту в сувору красу природи, серед якої створив свою духовну батьківщину. Заповіт поета порушило дерево — сріблястий лох — маленьке диво, що саме зросло там, де, здавалося б, і людські руки мали опуститися в безсиллі перед випаленою кримською спекою верхівкою гори Кучук-Єнішар.

Максиміліан Волошин вважав, що найвище завдання митця — проникнути в задум Деміурга й винести із сучасності щось таке, чого потребуватиме Вічність. Йому це вдалося — й нам не раз доведеться повертатися до його творчості, щоб зрозуміти, чиї ми діти на цій землі і куди тримаємо путь.