Міна під оперу

Її заклала столична мерія на чолі з Леонідом Черновецьким у підмурівок осередку високої культури, який волає про допомогу

Це не банальність, це факт: рівень цивілізованості влади визначається, зокрема, і її ставленням до культури. А якщо біля владного керма за трагікомічним збігом обставин опиняються ті, для кого такі слова, як «духовність», «культурна спадщина», «народні традиції» — річ значно мізерніша, ніж рінгтон у крутій мобілці, то очікувати від таких управлінців розуміння і сприяння мистецтву — наївно. Марно переконувати таких людей, що без розвитку і підтримки високої культури залишається тільки шлях деградації і стрімкого сповзання в прірву примітиву. Вони такого не розуміють апріорі.

Цього не врахувала відома оперна співачка Євгенія Мірошниченко. Віддавши сорок років життя служінню оперному мистецтву, могла б спокійно відпочивати і писати мемуари. Але пані Євгенія, чий чарівний голос досі лунає під склепінням Національної опери України, відкрила в собі педагогічний талант. І вже не один рік професор Мірошниченко викладає в Національній музичній академії ім.
П. Чайковського.

— Щороку нашу консерваторію закінчують співаки з розкішними голосами, яких просто не встигають почути у нас на Батьківщині, — ділиться Євгенія Семенівна. — Мені стає прикро і гірко від того, що ця молодь розуміє: їм тут робити нічого, оскільки працювати ніде. Національний оперний театр переповнений. Там артисти стоять у черзі, щоб потрапити на сцену. Якщо співак раз на три місяці співає у спектаклі — про яке творче зростання йдеться? І ось вони — кращі з кращих наших випускників — їдуть за кордон. Талановита студентка Ольга Безсмертна цього року закінчує мій клас. І на неї вже «накинула оком» Німеччина. Я не хочу, щоб вона залишала Батьківщину. Не хочу думати — як це мої вихованці співатимуть десь, а не в нас, в Україні? Моя душа болить...

Три роки тому Євгенія Мірошниченко озвучила ідею створення театрального закладу «Київська мала опера». Саме там, на думку співачки, молоді українські таланти мали б дарувати своє мистецтво шанувальникам. І тоді не доводилося б бити на сполох, що Україна катастрофічно втрачає яскраві голоси. Шляхетне прагнення підтримав тодішній міський голова Києва Олександр Омельченко — ще 2004 року він підписав наказ про створення нового театру на базі колишнього Будинку культури трамвайників (вул. Дегтярівська, 5). Треба сказати, що ця будівля, зведена ще 1900 року в бароковому стилі, від самого початку слугувала осередком культури Києва. Жартома у народі її називали «будинком тверезості» — тобто там відбувалося причащання мистецтвом, і в людей не виникало думки шукати сумнівне джерело радості. Тут є зала з чудовою акустикою, яка пам’ятає чудові голоси Собінова, Шаляпіна, Козловського. Після революції будинок дістався трамвайникам, і традиція культурного осередку збереглася. З роками, на жаль, будівля занепала — синхронно з часом і нівелюванням культурних цінностей, яке потуралося так званою новоявленою українською «елітою». Нині споруда потребує ремонту і деякої реконструкції. І ще треба добудувати сцену та облаштувати місце для оркестрової ями. Зрештою, у масштабах міста це не такі вже й великі гроші.

Таким чином, після того, як мер Омельченко тепло відгукнувся на пропозицію оперної зірки створити Малу оперу, новому закладу навіть почали виділяти гроші. Однак влада у Києві змінилася. А разом з нею — і ставлення до культури. Ідею нової опери почали гальмувати.

— Все упирається у трійцю — мер міста Леонід Черновецький, його найближчий помічник Віталій Журавський та управляюча культурою Світлана Зоріна, — каже Євгенія Семенівна. — У моїх очах вони — найлютіші вороги цієї необхідної і доброї справи. Їх, вочевидь, влаштовує, що загал зараз «харчується» мистецтвом шоу-бізнесу — танці під куполом цирку, танці в обіймах з тваринами, танці з так званими зірками. Оце такий рівень нашої культури?

Київські найвищі чиновники просто зачинили двері перед «божевільними митцями». Керівник Головного управління культури і мистецтв Світлана Зоріна заявила відверто: «Нецікаві театри Київ підтримувати не буде». Хто вирішуватиме — які театральні заклади столиці цікаві, а які ні, напевне, вирішуватимуть Черновецький і його «культурні» помічники. Слід віддати належне: наші можновладці так люблять просторікувати, що столиця України — європейське місто. Але забувають, що в ньому тільки 22 театри — не порівняти з іншими столицями Європи. І то міська влада вважає, що це забагато. Зрозуміло, «культурна» верхівка міста просто «забула» про Малу оперу. Відповідні розпорядження щодо її підтримки призупинили. І хоч 2006 року з бюджету міста близько шести мільйонів гривень було адресовано на ремонт і реконструкції нового театру, але хіба для влади це аргумент? Не так багато потрібно, щоб перекрити кисень майбутньому осередку оперного мистецтва — варто просто не ухвалити відповідного розпорядження КМДА. І, таким чином, Черновецький і компанія задоволені — все стало на свої місця, гроші залишилися в скарбниці нинішньої мерії, двері колишнього Будинку культури трамвайників прикрашає папірець з сумнівною фразою «Мала опера на капітальному ремонті». А тут ще й спритне ТОВ «Буд Хол» не дрімає. Саме ця організація на десять років відхопила в оренду земельну ділянку колишнього депо трамвайників, розміром у 4 га. І за територію, на якій розташовано і будинок театру, сплачує колосальні кошти — 3 грн. 40 коп. за квадратний метр землі на рік. У «Буд Холу» власні плани на цю територію — є шикарний проект її забудови. Квартири ж потрібні усім! Тим паче, на цьому можна неабияк «піднятися», враховуючи космічні ціні на нерухомість у столиці. То ж чому в потенційних забудовників має боліти голова через клопоти «якоїсь там Мірошниченко»? Тим паче, що он і мерія такої ж думки.

— Я безрезультатно намагаюся потрапити на прийом до Леоніда Черновецького, — каже Євгенія Мірошниченко. — Постійно телефоную, але весь час натикаюся на стіну нерозуміння. Чую одне і те ж: наберіть наш номер завтра. А коли мені нарешті сказали — станьте обличчям до Київської міської ради, там ліворуч є двері — зайдіть туди і запишіться в чергу на прийом до Леоніда Михайловича, то я розумію, що це просто погано завуальоване хамство. І облишила стукати у щільно зачинені двері. Віталій Журавський, до якого мені люб’язно дозволили потрапити в кабінет, навіть стандартної привітності обличчю не надав. Бо й справді, навіщо йому ці митці, які хочуть, щоб культура розвивалася?

Євгенія Мірошниченко не стримує сліз, розповідаючи про свої поневіряння. «Я ж людина не молода, і мені раптом стало страшно, — відверто зізнається вона, — що я просто не дочекаюся народження цього театру. Як я заспокоюся, коли нашому меру і його оточенню не потрібна висока музика, високе мистецтво, яке пробуджує в людині найвищі почуття і бажання?»

Євгенія Семенівна, звісно, не піде страйкувати під мерію. Тим паче, навряд чи з вікон «бентлі» і «майбахів» відверті циніки бачать транспаранти тих, хто у відчаї. Навіть якщо це буде Герой України Євгенія Мірошниченко. У Черновецького нині інші клопоти — як землю київську, що на вагу золота, «правильно» поділити. Або як книжкові кіоски знищити. Директор театру «Мала опера» Іван Харина називає ситуацію, яка склалася навколо його закладу, міною сповільненої дії. Яка може вибухнути будь-якої секунди. Тільки хто ж тоді розгрібатиме завали?