Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Демократичні» вибори і гроші олігархів

У цей час багато хто заклопотаний формуванням в Україні демократичної системи влади й громадянського суспільства: закордонні «доброзичливці» підраховують ступінь демократичності нашого режиму, через різні фонди фінансують правоза­хис­ників-українофобів. Політтехнологи з Банкової намагаються створити за прикладом країни «найрозвиненішої демократії» США двопартійну систему з двох кишенькових «прав­лячих» партій. У цьому їм допомагає «спеціаліст» зі знищення держав (Афганістан, Ірак) посол США Вільям Тейлор, який ніколи не був послом і тому переплутав обов’язки посла з професійними навичками «кілера держав».

Народ, як і раніше, мовчить.

Однак у суспільстві назріла потреба брати участь у політичному житті, якось впливати на владу. Для реалізації цієї потреби потрібні «центри кристалізації» суспільної активності, центри, навколо яких могли б об’єднуватися однодумці й спільними зусиллями впливати на владу. Цю функцію мали б виконувати політичні партії. Проте це не так. Багато політичних партій, створених у 1990 роки, або самі себе дискредитували, або дискредитовані за допомогою політтехнологів. Щоб не випустити з-під контролю громадське життя, ці політтехнологи, з одного боку, намагаються дискредитувати чи знищити опозиційні партії, а з другого — створювати нові політичні партії чи підпорядкувати собі існуючі.

Настав час українцям полегшити долю всіх, хто «вболіває за народ», і самим зайнятися своїми проблемами? На початку 1990 років у моді були «плющизми», один з звучав так: «нам треба накормити народ». Сьогодні пан Плющ уже в новій іпостасі (мабуть, народ уже нагодував) — займається національною безпекою і обороною цього народу, який поступово вимирає від такого годування і безпеки. Очікувати допомоги чи взаєморозуміння від Ради національної безпеки і оборони, якою керує Іван Степанович Плющ, не варто.

У ситуації, коли «спасіння потопаючих — справа рук самих потопаючих», чимало громадських діячів, лідерів політичних партій та громадських об’єднань ініціювали проведення загальнонародних Конституційних зборів, які приймуть проект нової Конституції України згідно з Новим Суспільним Договором (див. газету «Голос України», № 157, с. 8), що базується на трьох принципах реформації держави:

1.         Конституційна мета держави: зростання кількості корінного населення та якості його життя.

2.         Персональна відповідальність всього вищого керівництва за результати своєї діяльності — власним майном, свободою і життям. Президент обирається всенародно, має най­біль­ші повноваження і несе персональну відповідальність власним майном і свободою за виконання поставленої Конституційної мети. Відновлюється смертна кара за економічні злочини в особливо великих розмірах. Президент і вся владна верхівка збагачуються лише разом з українським народом. Власність, отримана на зубожінні суспільства, визнається ганебною і злочинною. Недоторканною є тільки суспільно визнана правильна (чесна) власність. Вона створюється лише внаслідок збагачення суспільства або ж законно успадковується, якщо раніше була чесною. Ганебна власність підлягає легалізації шляхом компенсації суспільству заподіяних збитків у визначений законом термін.

3.         Народний контроль за діяльністю держави…

 Новий Суспільний Договір — це відповідальність влади перед народом України. Це дуже важливий і потрібний Договір. На прикладі деградації й розвалу держави ми бачимо, до чого призводить відсутність зворотного зв’язку й відповідальності в роботі номенклатури, коли становище й просування чиновників не залежать від результатів їхньої діяльності, а визначаються ставленням керівників. Україну й надалі ведуть тим самим шляхом, намагаючись закріпити нинішнє становище змінами в Конституції, яку на замовлення президентської адміністрації розробила «група видатних вчених-юристів під керівництвом професора В.Шаповала». Тому запропонований Новий Суспільний Договір, що визначає якісно новий рівень відносин між владою і суспільством, більш ніж актуальний. Цей Договір повинен забезпечити розробку й прийняття Конституційними зборами проекту нової Конституції України, яка буде винесена на всеукраїнський референдум.

Крім того, необхідні заходи, що перешкоджають проникненню у владу нечесних людей. Потрібно внести зміни в закони про вибори й засоби масової інформації (ЗМІ), що забезпечують рівноправність громадян, відкритість і демократичність виборів.

На перший погляд, здається, що в нас практично немає важелів впливу на владу, тому все, що ми обговорюємо, залишиться на папері. Це так лише за умови, що ми не солідарні. Не випадково Українська Консервативна партія сповідує ідеологію національного солідаризму.

Коли суспільство виробить цілі, які нам потрібно досягти, коли більшість населення прагнутиме досягнення цих цілей, влада змушена буде робити те ж саме. Згадайте, як на початку 1990-х у ліберальній пресі й на телебаченні слово «патріот» було майже лайливим і найчастіше супроводжувалося епітетом червоно-коричневий, а патріотів звинувачували в антисемітизмі. Зараз лідери всіх партій іменують себе патріотами. Змінилася суспільна думка, у результаті чого олігархи змушені перебудовуватися. Це дає змогу сподіватися, що із зникненням у суспільстві розгубленості й роз’єднаності, з появою загальних цілей ми зможемо створити режим, сприятливий для переважної більшості населення. Інтереси більшості населення країни збігаються, однак багато тих, хто повірив олігархічній пропаганді, не усвідомлюють цього, вони в полоні міфів про лібералізм і демократію. Для цієї частини населення потрібна об’єктивна інформація й роз’яснювальна робота. Зараз назріла потреба в об’єктивній інформації, в аналізі причин наших бід, в обговоренні й виробленні шляхів вирішення наших проблем. Нам потрібно виробити принципи державного устрою, найбільш прийнятні для України, розробити концепцію законів, що забезпечують дотримання основ демократії. Коли кількість громадян, що беруть участь у виробленні й реалізації загальних цілей, буде досить великою, влада буде змушена зважати на нас. У цьому випадку буде можлива демократизація політичної системи України, яку стимулюватимуть Конституційні збори, об’єднані ідеологією націонал-солідаризму.

Як варто змінити законодавство України.

Як відомо, основним принципом демократії є рівноправність громадян. Конституція України гарантує рівноправність народу України. Де-юре ми маємо рівні права, а що насправді?

У реальному житті ми спостерігаємо трохи іншу картину. Далеко не всі громадяни України мають такі широкі права як олігархічні клани. Джерелом нерівноправності є гроші. Ми зіштовхуємося з владою грошей.

Яким чином правлять гроші й чи законною є їхня влада?

Використовуючи гроші, можна вбити незговірливого журналіста, популярного генерала, за яким, ймовірно, піде міліція в кризовій ситуації, можна побити талановитого вченого і менеджера, який створив навчальний заклад, де у молоді прищеп­люють почуття патріотизму й самосвідомості, можна дискредитувати МАУП й інші проукраїнські організації та установи, лідерів патріотичних партій, непідконтрольних олігархам, можна підслуховувати Президента, передавати записи його розмови представникам інших держав і не бути зрадником національних інтересів України. Все це випадки незаконного, кримінального використання грошей, з якими повинні боротися правоохоронні органи. Рано або пізно з кримінальним використанням грошей буде покінчено.

Але найбільшу небезпеку для суспільства представляє намагання визнати законним використання грошей у політичному й духовному житті країни. Приклади приходу до влади різних депутатських груп показують, що масована пропагандистська кампанія може вселити половині населення країни погляди, які суперечать їхнім власним інтересам, і змусити цих людей віддати свої голоси людям, які зруйнували їхню Батьківщину й зробили їх жебраками. Пропагандистська кампанія здійснюється коштом олігархів.

Таким чином, рішення купки олігархів, підкріплене їхніми фінансовими ресурсами невідомого походження, рівнозначне голосу половини населення країни.

Ось і вся демократія!!!

Другий важливий висновок полягає в тому, що половина населення країни може змінити свою дум­ку на протилежну під впливом пропагандистської кампанії. Це означає, що, маючи необхідні кошти, можна будь-яку людину зробити Президентом України «демократичним шляхом».

У таких умовах демократії немає й бути не може.

Окреслюється порочне коло. Група осіб, названих олігархами, привласнила величезні кошти в результаті злочинної приватизації. Використовуючи частину доходів від приватизованих підприємств, від привласненої природної ренти, олігархи формують суспільну думку, «законно обирають» Президента, депутатів Верховної Ради, призначають міністрів, за допомогою яких формують законодавство, визначають політику держави, що дає змогу олігархам й надалі грабувати країну. Так може тривати доти, доки буде кого й що грабувати.

Всевладдя олігархів грунтується на тому, що в політичній системі України бере участь приватний капітал. Кожній людині Конституція України надає рівні політичні права. Олігархи мають такі ж самі конституційні права. Але, використовуючи капітал, олігарх має право утримувати політичну партію, купити політичну партію, телеканал, газету й формувати потрібну йому сус­піль­ну думку, формувати світогляд населення. Таким чином, рядові громадяни мають тільки конституційні права, а власники капіталу мають конституційні права плюс права, що надає їм капітал, який вони використовують у політичній системі.

Можуть заперечити: «Капітал надає можливість, а не право». Не зовсім так. Використовуючи свої «можливості», декілька десятків людей скупили майже всі газети й журнали й можуть друкувати все, що вважають потрібним. Вони користуються реальною свободою слова. Інше населення досить обмежене у свободі слова, оскільки не може висловити свою думку, якщо вона суперечить інтересам власників ЗМІ. У країні сформувалася нова олігархічна цензура, що опосередковано примушує більшу частину населення України слухати тільки те, що їм навівають власники засобів масової інформації. Таким чином, більша частина населення країни позбавлена конституційного права на свободу слова або суттєво обмежена в цьому праві.

Одні олігархи фінансують політичні партії, інші фінансують передвиборну кампанію близьких їм партій та кандидатів. Передвиборні кампанії на американський манер стають дедалі дорожчими. Кандидати, що перемогли на виборах з використанням коштів олігархів-спонсорів, з низки причин змушені будуть лобіювати інтереси своїх спонсорів після виборів й ігнорувати інтереси рядових виборців, що віддали їм свої голоси. Ці виборці будуть позбавлені свого представника в органах влади.

Право голосу — це не право опустити бюлетень в урну для голосування, це право обирати своїх представників в органи влади. Фінансуючи передвиборну кампанію кандидатів, змушуючи їх після перемоги на виборах лобіювати свої інтереси, олігархи-спонсори позбавляють виборців обраних ними представників в органи влади й тим самим фак­тич­но позбавляють громадян права голосу або суттєво обмежують це право.

Таким чином, використання в політичній системі приватного капіталу призводить до суттєвого обмеження конституційних прав рядових громадян, тобто до обмеження прав переважної більшості населення України.

Напрошується традиційне питання: «Що робити»?

Відповідь проста: «Вимагати від Президента як гаранта конституційних прав дотримання Конституції». Конституція гарантує рівноправність громадян. Ми повинні домагатися рівноправності. Для цього приватний капітал має бути виключений з політичної системи України. Потрібно змінити закони про засоби масової інформації й закони про вибори Президента й депутатів. Передвиборна боротьба повинна бути рівною для всіх, незалежною від грошей олігархів, відкритою, відповідальною. Передвиборна кампанія повинна проводитися тільки за рахунок держави й забезпечувати рівні можливості всім кандидатам. У період передвиборної кам­панії протягом двох місяців кандидатам повинні надаватися рівні можливості для агітації і виступів у ЗМІ. У цей період повідо­млення, що стосуються виборів, можуть передаватися (публікуватися) тільки за підписом, під відповідальність одного з кандидатів у рамках наданих йому можливостей для публікацій. У випадку опублікування неправдивих відомостей кандидата-наклепника притягають до відповідальності й за рішен­ням суду можуть зняти з виборів. Це дасть змогу виключити продажний чорний піар, за який ніхто не відповідає. Ні для кого не є секретом, що нині публікації замовляють кандидати або їхні заступники, але за ці публікації ніхто не відповідає. У запропонованому варіанті кандидати можуть замовляти й друкувати що завгодно, але при цьому вони повинні відповідати, до того ж у судовому порядку, за вірогідність опублікованого матеріалу. Засоби масової інформації, що допустили публікацію про вибори або про кандидатів без відповідальності (підпису) якого-небудь кандидата, повинні втрачати за рішенням суду ліцензії й права на існування.

Необхідно внести зміни в закони про електронні засоби масової інформації. Радіоефір — це природний ресурс, яким має розпоряджатися сус­піль­ство. Кількість каналів, на яких можливе поширення телепередач, обмежене через те, що передачі кожного каналу перекривають певний діапазон частот (довжин хвиль). Між сусідніми по частоті каналами повинен бути невикористовуваний інтервал частот, що виключає взаємний вплив одного телеканалу на інший. У підсумку виявляється всього дванадцять каналів у метровому діапазоні довжин хвиль. Шість із них мають засоби передачі по території України.

Право передавати телепередачі на всю Україну, формувати світогляд народів України повинно надаватися гідним людям. Справедливим може стати такий розподіл каналів: один канал контролює виконавча влада, інший — законодавча влада, два або три — суспільні канали, політику яких визначають суспільні ради й президенти суспільних телеканалів, що обираються телеглядачами одночасно з виборами депутатів Верховної Ради. Крім того, один або два — приватні канали, в яких частка участі кожного акціонера не перевищує 5%. У ліцензіях на право мовлення повинно бути зазначено, що в період передвиборної кампанії телеканал безплатно надає певний час для агітації.

Важливою є проблема надприбутків від присвоєння природної ренти. Відповідно до різних оцінок, з України за кордон щорічно вивозять 3 — 5 мільярдів доларів. Це величезна сума. Таких грошей вистачить і на придбання українських телеканалів, радіостанцій, газет, і на формування суспільної думки, підкуп міністрів і депутатів Верховної Ради, і на створення власної олігархічної армії. І це не пуста фантазія, адже олігархів тільки декілька десятків чоловік. Їхні інтереси збігаються в необхідності збереження олігархічного капіталізму. Десяток олігархів здатні домовитися, якщо виникне загроза їхньому пануванню. Наявність величезних грошей може штовхнути їх на сер­йозні непередбачувані дії. І з цього погляду боротьба за перерозподіл природної ренти — це не тільки боротьба за розумне й справедливе використання природних ресурсів, а й боротьба за демократію.

Викладені пропозиції не є закінченою системою заходів з демократизації політичної системи України, але ці заходи дуже важ­ливі.

Ми закликаємо до національного солідаризму, коли ми всі разом повин­ні наводити лад в Україні, адже це наша країна, це наша земля. Наша доля — в наших руках і ми рівноправні в прийнятті рішень.

Микола Сенченко, голова Української Консервативної партії
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com