На кого працюють гроші?

Проблемою грошей займалися видатні особистості, зокрема, Микола Коперник і Ісаак Ньютон. Так, Коперник був членом капітулу при єпископі, главі Вармійського церковного князівства, і займався його фінансами й господарськими справами.

Вважається, що він вивів закон, відповідно до якого «погані» гроші витісняють «гарні». Зміст його досить простий. Наприклад, ви маєте гривни й долари. Ясно, що ви вважаєте долар більш стійким і менш вразливим до інфляції, ви будете намагатися робити всі оплати гривнями, а долари відкладати. Такої ж тактики дотримуються й інші. У результаті в обороті будуть гривні, а долари вилучатимуться з нього й відкладатимуться на «чорний день».

А що стосується Ісаака Ньютона, то він з 1696 року був спочатку доглядачем, а потім і директором Монетного двору Англії. І залишався на цій посаді протягом майже тридцяти років. При ньому Монетний двір Лондона разом з п’ятьма філіями в п’яти містах перетворився на могутню фінансову імперію, що відрізнялася великим ступенем порядку й контролю. Призначення Ньютона на цю посаду не було випадковістю. У цей час стараннями Лондонського Королівського товариства (так називалася англійська Академія наук) було розроблено концепцію грошової реформи, у завдання якої входило поліпшення економічного становища країни.

Реформа грошей, у якій брав участь Ісаак Ньютон, досить повчальна. Серед безлічі негараздів, що впали в останні десятиліття XVII століття на економіку Англії, найстрашнішим було систематичне псування срібних монет, що становили тоді основну частину готівки. Цьому сприяла недосконалість їхнього карбування; більшість монет було виготовлено вручну, їхня форма й розміри далеко не завжди відповідали стандарту. Спокуса розбагатіти змушувала тисячі простих людей, поряд з фальшивомонетниками, що процвітали в таких умовах, знецінювати гроші, що перебували в обігу, обрізаючи нестандартні монети по краях.

У таких умовах нормальне ділове життя було неможливе. Економічне становище Англії швидко погіршувалося.

У відповідь уряд налагодив машинне карбування монет зі сталим змістом срібла. Однак нові монети не могли витиснути з обігу старі, оскільки кожний прагнув розплачуватися колишніми, неповноцінними грошима. Нові ж монети англійці вилучали з обігу, переплавляли в злитки й вивозили за кордон.

У цих умовах для порятунку країни потрібно бу­ло якимось чином швидко замінити одразу всю грошову готівку, що перебувала в обігу. Тут важливо наголосити, що участь Ньютона в грошовій реформі не зводилася лише до адміністративної роботи з реорганізації Монетного двору.

Спочатку хотіли провести реформу за рахунок громадян. У цьому разі обмін старих монет на нові мав відбуватися за вагою, тобто за реальною вартістю зданого срібла. Однак реформаторам було ясно, що такий обмін розорить велику кількість людей, бо на руки людина одержить суму, набагато меншу за той номінал, що був у нього колись, а величини боргів і податків залишаться незмінними. У виграші від обміну за вагою виявилися б лише великі кредитори (особливо банки) і державні чиновники, що одержують фіксовану винагороду.

Тому було ухвалене рішення про обмін грошей за номіналом. До того ж оплату такого обміну, і на цьому наполягав саме Ньютон, пропонувалося взяти на себе державі, яка фактично й довела країну до кризи.

Зазнавши відчутних втрат на початку реформи, уже через кілька років скарбниця, збираючи податки зі зростаючого товарообороту, змогла не тільки відшкодувати ці втрати, а й одержати великий дохід.

Досвід, що придбало людство, варто запровадити й для України: оздоровлення економіки варто починати не з пограбування населення, а зі збільшення його купівельної спроможності й відповідно зміцнення внутрішнього ринку країни.

 

Що ж таке гроші, і чому вони так важливі?

Гроші — це те, що зазвичай використовується при обміні. Папір не буде грошима хоч би якими чудовими були на ньому водяні знаки, якщо його не приймають до платежу. Хоч би яким незвичайним був матеріал, якщо його приймають як засіб платежу, він стає грошима. Гроші приймаються в платежах, бо одержувач вірить, що їх можна буде витратити пізніше. Словом, гроші — це те, що вважається таким під час обміну.

Винахід грошей був одним з найважливіших для економіки. Вони так широко використовуються, що ми рідко замислюємося про те, який цей незамінний засіб. До винаходу грошей усюди панував простий обмін, і, наприклад, економістові, що бажає придбати продукти на обід, спочатку довелося б знайти таких продавців, які погодилися б віддати йому продукти в обмін на читання лекцій з економіки.

Зазвичай виділяють чотири основні функції грошей.

1.         Засіб обігу. Гроші можна використовувати під час купівлі й продажу товарів і послуг. Тобто вони є «посередниками» під час обміну товарами.

2.         Засіб збереження вартості. Це актив, що зберігає вартість у часі. Таким чином, індивід, який володіє запасом вартості, може використовувати цей актив для здійснення покупок у майбутньому. Якби актив не був запасом вартості, то його не використовували б як засіб обігу. Словом, гроші — це засіб заощадження, форма зберігання багатств. Отож перша й друга функція грошей вступають у протиріччя одна одній.

3.         Одиниця рахунку, або міра вартості. Масштаб для порівняння вартості різнорідних благ і ресурсів.

4.         Засіб платежу. З його допомогою ми платимо податки, штрафи, комунальні послуги й різні інші види платежів.

Отже, в економіці необхідні гроші, що виконують роль деякого універсального товару, і їх має бути у достатній кількості. Але через те, що вони одночасно відіграють і роль засобу накопичення, їх вилучають з обороту або купують на них інші засоби накопичення: нерухомість, коштовності, валюту, цінні папери вторинного ринку. У цьому разі гроші не йдуть у реальне виробництво. Таким чином вилучення грошей з обороту гальмує виробництво.

Всі товари, в міру виготовлення, повинні пропонуватися до продажу. Той, хто має ящик яблук, повинен якомога швидше доставити його на ринок, інакше яблука згниють. Негниючі продукти треба запропонувати якомога швидше, оскільки вони, приміром, потребують витрат на зберігання, або ж попит падає чи задовольняється за рахунок інших, подібних товарів. Для всіх видів товару можна побачити наявність примусу до пропозиції. А от «загальний еквівалент», гроші, не мають примусу до пропозиції. Вони не псуються, не потребують витрат на зберігання й користуються постійним попитом. Ці властивості, крім особливої універсальності грошей, виділяють їх з низки інших товарів.

Якщо гроші у своїй масі ховають для збереження, то це — вилучення їх з господарського обігу. Гроші повинні служити товарному обміну! Тобто вони як би володіють «здатністю страйкувати». Для всякого ж народного господарства надто важливо, щоб гроші залишалися в обігу, і звичайно це досягається за рахунок «пряника» банківських відсотків і «батога» інфляції.

 

Чотири помилкові думки про гроші

Існують певні помилкові думки щодо грошей. Ось чотири з них.

Перша помилкова думка. Вважається, що може існувати лише один різновид зростання. А саме збільшення кількості грошей за допомогою нарахування відсотків. Люди чомусь упевнені, що гроші в банках зростають природно й неспішно, як квітка, дерево або дитина. Помилка!

У природі звичайне зростання, за якого з початку життя організм росте досить швидко, потім, по досягненні зрілості, кількісний ріст припиняється, і в ньому відбуваються в основному якісні зміни.

Лінійне зростання властиве стабільно організованому виробництву: більше верстатів — більше товарів; більше вугілля — більше електроенергії. Гроші ж зростають по експоненті, яка спочатку повзе нагору дуже повільно, а потім темпи різко збільшуються. Зовсім як ракова пухлина: з першої клітини з’являються дві, потім чотири, вісім, шістнадцять... Спочатку нічого не помітно, а коли спохопилися, то вже пізно щось робити, «пацієнт скоріше мертвий, чим живий».

Але процентна система дає нескінченне зростання, у той час як гроші, еквівалент багатств, мають обмежене значення. У цьому причина багатьох криз: грошова маса постійно перевищує її покриття товарами й послугами. Для нормального функціонування система банківського відсотка повинна діяти за іншим законом.

Що процентна система руйнує соціальний організм, люди знали давно. Про це свідчить навіть Старий Заповіт. Тому раз у сім років проголошувався «Святий рік», рік прощення боргів під контролем старійшин громад. Справа в тому, що при 10% оплати кредиту за сім років за відсотками накопичується вихідна сума. Тому якщо позичальник відшкодує лише відсотки, то за цей час він поверне вихідну суму й може бути прощений. Але треба мати на увазі, що ця норма поширювалася тільки на «своїх». Чужих можна було оббирати без усяких обмежень.

Тепер, схоже, усі один одному чужі, тож ніяких «Святих років» ми не спостерігаємо. Становище світових фінансів стало загрозливим. Якщо проаналізувати відношення навіть дуже невеликих процентних ставок до самих, здавалося б, «земних» термінів виплат, то з’ясовується, що чим ближче до моменту виплати боргу, то менш благополучно виглядає фінансовий стан боржника, і пов’язано це насамперед з експонентним зростанням грошей.

Є індійська легенда про те, як придворний мудрець, який навчив раджу грати в шахи, попросив на подяку незначну малість: покласти на шахову клітинку одне зерно, а потім, на всі наступні клітинки вдвічі більше, ніж на попередні. У підсумку всього державного запасу зерна не вистачило, щоб виконати прохання. Це наочний приклад експонентної залежності. Величезну кількість зерен, «покладених» на останні клітинки, боржник бачить саме в той момент, коли він доходить до них.

Друга помилкова думка. Вважається, що відсотки ми платимо тільки тоді, коли беремо гроші під відсотки. Люди думають, що все дуже просто: не хочеш платити — не бери гроші в борг.

Це не так, бо в ціні практично кожного товару, за який ми платимо, заховано «процентну частину», і її розмір залежить від величини витраченого капіталу. Адже підприємства для своєї роботи беруть оборотні кошти у кредит, а потім роблять товар і продають його вам. І в результаті кожний товар і послуга містить у собі замаскований «борговий» процентний складник, який виробники, перевізники і продавці змушені закладати у вартість своєї роботи і який потрапляє, у підсумку, в кінцеву вартість.

Так, у платі за вивіз сміття частка відсотків за кредитами становить 12%. Це небагато, справді, ну який капітал треба вкладати у збирачів сміття, плати їм зарплату, ось і все. Зате в оплаті за квартиру в соціальному житловому фонді ця частка становить уже 70%, бо на будівництво вашого будинку в банку брався кредит під відсотки, а це дорого. У середньому ж частка відсотків становить для цін на товари й послуги повсякденного попиту 50%.

Третя помилкова дум­ка. Вважається, що сучасна грошова система служить усім однаковою мірою і правила банківської гри теж для всіх однакові. Кладеш гроші в банк — одержуєш відсотки, береш кредит — платиш відсотки. Але це не так! З врахуванням того, що ми розповіли в «помилковій думці № 2», виходить, що ті, у кого грошей поменше, а це 90% населення, платять за відсотками більше, ніж одержують, зате «золотий фонд націй», не змучений недоїданням, одержує більше, ніж платить.

Відбувається це тому, що ціна кожного товару містить у собі кредитну частину. Скажімо, якийсь громадянин А за свою однокімнатну квартиру в блоковому будинку мерії платить сто гривень щомісяця. Громадянин А знати не знає президента комерційного банку пана В, проте громадянин А щомісяця кладе в кишеню невідомого йому пана В — 50 гривень! Відбувається це тому, що мерія регулярно бере кредити в банку пана В — на закупівлю снігоприбиральної техніки, на зведення газонасосної станції, на виплату зарплати прибиральницям під’їздів, а то й просто за щиросердечною домовленістю між паном В і якимось чиновником з мерії. А відсотки на взятий кредит усе капають! І, дивишся, уже не мільйон мерія винна банку пана В, а півтора. А на півтора мільйона й відсотки інші. І квартплата підросла, і гроші йдуть і йдуть до грошей: маленькі, зароблені — до чужих, більших, не зароблених, але зростаючих.

Таким чином багаті стають ще багатшими, а бідні — ще біднішими. За іронією долі відбувається відплив грошей від тих, хто має їх менше, ніж потрібно, до тих, у кого їх більше, ніж потрібно. Адже відсотки в рамках сучасної грошової системи дають прибуток не за трудову участь, а навпаки: за можливість заважати розвитку вільного ринкового господарства. Словом, обмін товарів і послуг обмежується, бо хтось притримує засоби обміну, і навіть отримує за це винагороду. Це результат суперечності між функціями грошей.

Четверта помилкова думка. Нам постійно втовкмачують, що інфляція — результат неправильної емісійної діяльності уряду. І якщо здійснити емісію «правильно», то можна керувати інфляційними процесами. А насправді інфляція — невід’ємна частина будь-якої «вільної ринкової економіки», бо розкручують її не гроші самі по собі, а відсотки на капітал!

Борги й відсотки за кредитами зростають так швидко, що доходи за ними не встигають, а це рано чи пізно призведе до кризи навіть у високорозвинених країнах. Ось як це відбувається. Хтось для виробництва товару бере кредит. Зрозуміло, що відсотки за кредитом увійдуть у підсумкову ціну продукту. У результаті ціна товару збільшується. Для її компенсації буде підвищено зарплати. Далі для випуску наступної партії товарів треба буде брати більший кредит (усе подорожчало), і знову відсотки за кредит включено в підсумкову ціну. І так далі.

Якщо дитина виростає до 10 років утричі, а її ноги виростуть за цей же час удесятеро, то кожний зрозуміє, що щось тут не так. Але саме це й відбувається на Землі: економіка зростає утричі, а кількість грошей за той самий час — удесятеро. Адже вони зростають самі собою!

Економіка цілком обійшлася б без додруковування додаткових грошей. Цього вимагають самі гроші, адже вони виросли! До речі, мало хто усвідомлює, що інфляція діє ще і як додаткова форма оподаткування, за допомогою якої уряд має прекрасну можливість впоратися з проблемами зростаючої заборгованості. Що більший розрив між національним доходом і боргами держави, внутрішнім і зовнішнім, то вищий рівень інфляції. Уряду дуже зручно знижувати свою заборгованість, запускаючи верстат і знецінюючи гроші. І від цього страждають не власники заводів, газет, пароплавів, а ті громадяни, які не змогли вкласти свої гроші в «інфляційно стійку» власність, наприклад, у землю й іншу нерухомість.

Щоб уникнути інфляції, треба правильно перерозподіляти масиви грошей. Можна сказати, що тут все залежить від існуючих у країні умов, що дають або не дають можливість перетворювати гроші на імпульси для розширення виробництва. Інструментом економічного зростання є не президентські укази, а механізми кредитування національної економіки. Тобто результат залежить від того, у кого гроші: у банкіра чи «простої» людини. Перший вкладе гроші в піраміду державних короткотермінових облігацій, інший — через касу крамниці — у виробництво.

Микола Сенченко