УПА: послуговуючись історичними фактами

Українська Повстанська Армія. Три слова, в які кожен вкладає свій зміст. Три слова, за якими ціла епоха боротьби і служіння. Три слова, за якими ціле покоління. Напередодні 65-річчя з часу утворення легендарної формації інтерес до історії УПА зростає. І то не лише дослідників.

Як ми всі могли завважити, під час виборчої кампанії практично всі політичні сили намагалися використати цю тематику в своїх інтересах, що вкотре переконує: тема наукового дослідження, а відтак визнання на державному рівні боротьби ОУН і УПА вкрай актуальна. Сьогодні наша розмова з кандидатом історичних наук, директором Центру досліджень визвольного руху Володимиром В’ятровичем саме про УПА, її роль в історії України і сучасні проблеми з дослідженням і висвітленням цієї боротьби.

— Вже багато десятиліть абревіатура УПА залишається в епіцентрі баталій. Спочатку — справжніх, воєнних, коли в боротьбі за Україну зійшлися українці, росіяни, німці, поляки. Тепер — баталій словесних, з майже таким самим національним складом учасників та майже такою самою метою, хіба що тепер йдеться не про територіальне, а про інформаційне панування. Будь-які спроби української влади визначити власну офіційну позицію щодо УПА, її місця і значення в українській історії неминуче збурюють хвилі протестів у наших східних та західних сусідів, які воліють самі давати безапеляційні оцінки нашому минулому.

Інформаційна війна проти УПА почалася ще в ті далекі 1940 роки, коли вона була важливим доповненням до військових операцій її ворогів. До того ж Німеччина у своїх листівках називала повстанську армію творінням «московських жидів», а радянська пропаганда на весь світ оголошувала її вояків колаборантами, запроданцями Гітлера, «українсько-німецькими буржуазними націоналістами». Перемога СРСР у Другій світовій війні дала йому можливість не тільки зосередити на боротьбі з УПА свої військові сили, а й примножити потуги власної пропаганди, спрямованої проти неї. Зрештою, завзяті пропагандистські атаки тривали й після припинення повстанського руху, аж до останніх днів існування Союзу. Результати цієї роботи в Україні досі даються взнаки — у ставленні до УПА її населення розділилося. На теренах, де армія діяла довго й активно, народ давно уже визнав повстанців — майже у кожному селі Західної України можна побачити споруджений силами громади пам’ятник, тут досі пам’ятають імена героїв-односельців; не тільки старше покоління, а й молоді співають повстанські пісні. Натомість на інших теренах України до УПА ставляться насторожено, ба навіть відверто вороже. Це яскравий доказ того, що таке ставлення сформувалося не внаслідок спілкування з повстанцями, а лише під впливом цілеспрямованої радянської пропаганди.

— Немає сумніву, що головна причина негативного ставлення до УПА в значної частини населення — брак правдивої інформації про її діяльність. Не беручи до уваги, звичайно, затятих українофобів, для яких все українське — вороже. Перед виборами Янукович заявив з нагоди смерті Василя Кука, що на ідеології УПА не можна будувати майбутню Україну. А якби його спитати, що він знає про ідеологію УПА? Чи він читав її документи, чи читав Полтаву, Горнового, Старуха, Маївського, Кука?.. Перед виборами ціла низка «регіональних» та комуністичних видань на Сході й Півдні України опублікували як звинувачення дій УПА відоме історикам фото чотирьох дітей, обмотаних навколо дерева колючим дротом, з підписом «Дорога к Самостийной Украине». Але мало хто знає, що це фото опубліковано в Польщі ще 1928 року і воно проходило серед матеріалів судового процесу над циганкою, яка в стані нервової хвороби вчинила це зі своїми дітьми. А чого варта цинічна брехня про гітлерівські нагороди Роману Шухевичу!

— У численних дискусіях, які не вщухають у нашій державі протягом усіх років її незалежності, на жаль, значно більше послуговуються емоціями, ніж історичними фактами. Чіпляючись за тезу про колаборацію повстанців із німцями, часто вдаються до неправдивих заяв на кшталт тієї, що «УПА була засуджена Нюрнберзьким трибуналом». Очевидно, щоб спростувати таке твердження, достатньо було б опублікувати матеріали міжнародного процесу, однак цього досі не зроблено. Більшість обвинувачень на адресу УПА не витримують випробування документами. Мабуть, тому історики, зацікавлені в об’єктивному висвітленні минулого, заходилися публікувати невідомі документи та матеріали. Кількість таких документальних збірників швидко зростає, проте, хоч як це прикро, надруковані матеріали здебільшого не впливають на суспільну свідомість, про них знають у вузькому колі спеціалістів. Те саме можна сказати і про велику частину наукових академічних видань із цієї проблематики, які надто складні для звичайних читачів. Отже, гостро назріла потреба узагальнити здобутки історіографії у форматі науково-популярних досліджень, які стали б тим містком, по якому загал дійшов би до розуміння справжнього минулого.

— Але ж сьогодні багато документів опинилося за кордоном, частина їх у приватних руках. Гадаю, більшість зникла у вирі лихоліття або її свідомо знищили або вивезли до Москви. Та й архіви спецслужб з явним небажанням допускають науковців до деяких своїх фондів. Напевно, є що приховувати.

— Процес переосмислення нашого минулого, побудови нових історіографічних концепцій суттєво сповільнюється через брак важливих матеріалів, більшість з яких зберігається у сховищах Служби безпеки України, успадкованих нею від ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ. Ці структури понад 70 років були основним інструментом утвердження в Україні тоталітарного режиму і придушення українського визвольного руху. Умови протистояння змушували каральні органи збирати всю важливу інформацію про своїх ворогів — ця інформація ставала зброєю для придушення визвольної боротьби. Втім, останнім часом керівництво СБУ зробило важливі кроки для оприлюднення матеріалів, що містяться у її сховищах. Опубліковано документальні збірники, створено чудову виставку матеріалів про Голодомор. Проте можливості Служби у галузі дослідження і популяризації української історії обмежені. Хоча її головним завданням має бути гарантія державної безпеки України, а основні зусилля мають бути спрямовані не в минуле, а в сьогодення та майбутнє. Тому абсолютно логічною є ідея передачі матеріалів ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ у відання Українського інституту національної пам’яті. Архіви СБУ мали б обмежитися матеріалами, що стосуються їхньої діяльності від 1991 року. Як свідчить досвід країн Східної Європи та країн Балтії, саме таке вирішення цього питання здатне забезпечити не тільки новий рівень історичних досліджень, а й стабільність суспільства, об’єднання його на підвалинах національної пам’яті та довкола ідеї побудови сильної демократичної держави.

— Повернемося до проблеми, як популярно пояснити суспільству, за що, де, коли і з ким боролася УПА. Де фільми про УПА, художня література? Як на мене, найбільш вдалим проектом нині є фотовиставка, створена науковим колективом ЦДВР. А нещодавно відбулася презентація книги...

— Ідея створити науково-популярну історію УПА є доволі давньою. Центр досліджень визвольного руху поставив собі за мету проводити ретельну наукову роботу з вивчення різних аспектів боротьби українських повстанців. На цьому шляху його співробітники досягли вже певних успіхів — видано цілу низку наукових збірників «Український визвольний рух», започатковано публікації в серіях «Джерела до історії українського визвольного руху» та «Дослідження історії українського визвольного руху», проведено кілька наукових конференцій, діє сайт CDVR. ORG. UA, опубліковано чимало праць. Наша робота завжди мала добрий відгук серед зацікавлених. Проте на всіх наших презентаціях та інших заходах неодмінно звучало настирливе прохання: «Дайте почитати щось про УПА». Очевидно, ми не могли не відгукнутися на цей запит, тож розпочали роботу над проектом «Українська Повстанська Армія. Історія нескорених». Першим етапом його реалізації стала однойменна фотовиставка, яка вирушила в мандрівку Україною навесні 2007 року. Завдання виставки — дохідливо розповісти усім охочим про УПА — її виникнення, історію розвитку, людей, які її творили. Розповісти найзрозумілішою мовою — мовою світлин. Успіх цього проекту мобілізував нас на підготовку книжкового варіанта виставки, який ми доповнили новими матеріалами, суттєво розширивши виставковий текст.

— Знаю, що й на книжковому ярмарку у Львові вона викликала велике зацікавлення у читачів, там побували Віктор Ющенко і Юрій Луценко, та й у ЗМІ вже є резонанс. Тож хотілося б детальніше почути про це унікальне видання. Як донести книгу до читача?

— Аби щонайповніше і водночас доступно подати історію УПА, книгу довелося зробити кількарівневою. Перший її рівень утворює основний текст, що популярно розповідає про повстанську армію. Його організовано за проблемно-хронологічним принципом, щоб, з одного боку, передати динаміку розвитку УПА, а з іншого — детально схарактеризувати окремі її риси. Отож у першій частині тексту йдеться про витоки та становлення армії, що завершилося до кінця 1944 року. В наступній частині подається характеристика окремих аспектів функціонування УПА. Завершальні розділи книги розповідають про тривалу антирадянську боротьбу повстанців після 1944 року, про репресивні заходи радянської системи, спрямовані на те, щоб придушити визвольний рух, та про долю тих упівців, які потрапили в табори. До кожного з розділів подано англомовне резюме, що, сподіваємося, допоможе зорієнтуватися в історії УПА читачам з-поза меж України.

Другий рівень книги становлять додаткові тексти до кожного розділу. Вони подають інформацію про певні явища, фокусуючи увагу читача на важливих моментах. Це короткі енциклопедичні довідки, витяги з документів і спогадів учасників подій, які, сподіваємося, допоможуть читачеві краще відчути дух тієї епохи.

І, нарешті, третій, можливо, найважливіший, рівень — світлини. У книзі їх використано кілька сотень. Їх взято з переважно приватних збірок людей, які ховали їх, попри загрозу ув’язнення, офіційних архівних установ в Україні й далеко за кордоном. Пошуком світлин науковці ЦДВР займалися впродовж кількох років, і на сьогодні архів Центру нараховує їх уже кілька тисяч. На більшості з них зображено досі невідомі нам «безіменні» герої — ці фотографії не мають підписів. Тим не менше, ми вирішили давати до своєї книги і такі знімки, вважаючи, що вони також несуть важливу інформацію. А можливо, хтось упізнає рідних, знайомих. З-поміж інших документів тієї епохи світлини чи не найкраще промовляють до читача, особливо до малообізнаного з тематикою. Завдяки цьому винаходу техніки кожен може сьогодні побачити борців за волю України у дні їхньої буремної молодості. Крізь десятиліття, через пошкоджені плівки та фотопапір зі старих знімків лине молодеча енергія, сила духу та віра в перемогу. Саме світлини, здатні поєднати в собі документальність та наочність, є потужним засобом для утвердження в суспільній свідомості справжнього образу українського повстанця.

— А чи не звинуватять вас у тенденційності, намаганнях «обілити бандерівців і переписати історію»?

— Автори є насамперед науковцями. Ми спробували подати власне бачення історії УПА, зробити його зрозумілим і наочним. Ми користувалися великою кількістю джерел та літератури. Зумисне не зосереджували своєї уваги на якихось надто рідкісних виданнях, використовували опубліковані документи, не надуживаючи матеріалами, важко доступними загалу. Нашим завданням було сформулювати цілісне бачення УПА на основі уже опублікованих матеріалів, які кожен може взяти в бібліотеці. Аби не перевантажувати текст, ми не подавали посилань на цю літературу. Натомість для всіх зацікавлених наприкіні книги вмістили список рекомендованої літератури, який яскраво демонструє багатогранність досліджень українського визвольного руху.

Сподіваємося, наша книга стане не тільки важливим кроком у дослідженні історії українського визвольного руху, а й вагомим аргументом у суспільній дискусії довкола місця і ролі УПА в нашому минулому.