Засліплені догмами

У газеті «Народна справедливість» письменник 1923 року народження Олександр Сизоненко оприлюднив статтю «Кощунство». «По просьбе ветеранов, — пише редакція, - печатаем эти размышления писателя в русском варианте».

Стаття сповнена найбрутальнішої лайки, яку тільки можна придумати в межах цензурної лексики.

Що ж обурює Сизоненка? Що він вважає «кощунством»? Його обурюють слова Президента України про доцільність відкриття в Україні Музею радянської окупації. Позаяк Президент цю думку висловив у Грузії, то Сизоненко щедро картає грузинів, перераховуючи різні їхні негативні риси, такі, наприклад, як індивідуалізм та любов до вина. «Поэтому, — пише він, — грузины, не познавшие немецко-фашистской ужасной оккупации, спокойно восприняли затею своего президента с этим «музеем советской оккупации», заимствованную у прибалтов, настроенных враждебно к советской власти и советскому строю еще с 1940 года». І продовжує в такому ж дусі:

«Это издевательство над поверженной в холодной войне бывшей Отчизной, которая единственная в мире сумела выстоять под мощными ударами гитлеровского вермахта. Мы спасли человечество от фашизма». «Эти «музеи» позорят всю нашу Великую державу, какой была Страна Советов. Как же мог наш президент прибиться к этой компании современных гиен, осквернителей народной памяти, народных подвигов во имя свободы и счастья будущих поколений?»

 Далі Сизоненко нападає на галичан. «Мы жили своей жизнью, отличной от жизни рейганов и бжезинских... А как раз с подачи этих панов... и Вы (закидає Сизоненко Президенту України) вслед за Саакашвили собираетесь и у нас в Украине открыть «музей советской оккупации».

Побойтесь Бога, Виктор Андреевич, как же можно всех нас, кто воевал с лютым врагом за ее (України. — Л.Л.) свободу. Вы ж теперь будучи президентом Украины и замышляя преступный по своей сути клеветнический «музей советской оккупации», обворовываете наш общий статус советских людей. Если уворуете у них советский период из истории Украины, то с чем они останутся и кем станут на распутье многолюдном? Безбатченками истории — вот кем!

Как же надо возненавидеть свой народ и свою историю, чтобы додуматься до такого кощунства!» В этом есть что-то удивительно непостижимое, коллаборационное, как и сама Галичина, что через ОУН сотрудничала с «Великой Германией» фюрера».

Прошу пробачення ласкавих читачів за такі численні цитування. Я їх зробив для того, щоб можна було наочніше показати стан мислення Сизоненка. Справа в тому, що Сизоненко не простий трудівник, а письменник, тобто інтелектуальна людина. По-друге, його мислення не унікальне. Воно, на жаль, притаманне значній кількості пенсіонерів старшого віку, отже, відповідь йому буде відповіддю і для інших.

Ці люди інстинктивно відчувають, що історична правда не на їхньому боці. Вони задумуються над фактом: у Верховній Раді 3-го скликання було 112 депутатів-комуністів, 4-го — 58,’а 5-го скликання —21. Отже, спостерігаємо сталу тенденцію зменшення авторитету комуністів серед виборців. Чому? Звісно, чому: з кожним роком виборці одержують дедалі більше знань з історії України, і це допомагає їм збагнути злочинну роль КПРС-КПУ. Вони осмислюють правду про минуле, і ця правда відштовхує від колишньої комуністичної влади. Що більше знайомляться українці з радянським періодом, то більше його ненавидять і заперечують. Туман імперської комуністичної брехні розвіюється, і люди прозрівають. Процес витіснення із голів одних знань і засвоєння інших вельми тривалий, бо ж усяке навчання повільне. Коли б сизоненки були просто забамбуленими українцями, їх слід було б жаліти, їм потрібно було б співчувати як нещасним, які через поважний вік неспроможні збагнути сучасність і продовжують жити поняттями минулої історичної доби. У партшколах вони вивчали діалектику, але зі страху перед ЧК перетворилися на догматиків і не розуміють діалектичної боротьби між новим (демократичним) і старим (тоталітарним) ладом. Вони вперто не хочуть визнати того, чого навчав їх діалектичний метод, а саме: нове, народившись, завжди пробиває собі дорогу й перемагає. Старе чинить опір новому, бо почувалося затишно в старому і боїться нового, але розвиток людства не припиняється, того й перемога нового і відмирання старого є об’єктивно неминучими. На жаль, такі люди не просто забамбулені, не просто не хочуть знати правду про колишній радянський комуністичний лад, а войовничо борються з правдою про нього, їхня завзята боротьба проти нового демократичного суспільства справді гальмує рух уперед, ускладнює його та примножує труднощі перехідного періоду. Вони, мов важкі гирі на ногах, заважають цьому руху, тому відродження України пригальмовується.

Доля нації залежить від національної свідомості. Яка свідомість у сизоненків? Батьківщина для них — це не Україна, а «Страна Советов». Україна — це тільки географічно ближче поняття — так кожен з нас часом називає батьківщиною рідне село чи містечко. Ідейно в державно-правовому й теологічному сенсі батьківщина для них — це «наша Великая Держава, какой была Страна Советов».

Коли б вони уважніше вивчали марксизм, то пам’ятали б слова одного з відомих його теоретиків Плеханова, який поняття батьківщини визначав як націю з її етнічною територією. Українські комуністи зі страху перед чекістами засвоїли поняття Батьківщини з Кримінального кодексу, де батьківщина — це держава СРСР (див. ст. 56 Кримінального Кодексу УРСР), тобто ці люди не українські патріоти, а патріоти СРСР, гомосовєтікуси. Розпад СРСР здивував їх. Вони розгубилися і від деяких положень комуністичної ідеології відійшли, а інше для них — останній рубіж у передчутті неминучої загибелі.

Патріоту СРСР Сизоненку шкода «умершего от голода и истощения ленинградца в страшной блокаде, что завершилось скорбным Пискаревским кладбищем». Йому не шкода замордованих комуністичною імперією, навмисно спланованими і здійсненими голодоморами 1921—1923, 1932—1933 та 1946—1947 років близько 13 мільйонів українців.

«Как можно, — волає він — всех нас, кто строил индустриальную Украину, воевал с лютым врагом за ее свободу, как же можно весь народ называть оккупантами своей земли, на которой проливали и пот свой, и кровь свою?»

Сизоненко не сприймає українство як окремий народ. Для нього є лише радянський народ, тобто суміш людей, що вже не є українцями, білорусами, татарами, вірменами та ін. Брежнєвсько-сусловська імперська влада витворювала радянський народ, і сизоненки раді були якомога швидше відмовитися від всього свого, українського. А що сприймали, переходячи в так званий радянський народ? Може, мову есперанто, італійську музику, французьку театральну культуру, німецьку філософію? Ба ні, сприймали російську мову, російську літературу. Все — російське! То невже не розуміли, що за пропагандивними розмовами про створення радянського народу приховано стару московську шовіністичну ідею навальної русифікації і перетворення всіх підкорених царатом націй у росіян? Якщо не розуміли, то як їх назвати розумними людьми? Якщо розуміли, але на словах публічно підтакували шовіністичній пропаганді, то як не назвати їх безхребетними, чи ще простіше — зрадниками своєї нації?!

«Как же можно весь народ называть оккупантами... « — лементує Сизоненко. Далебі, весь народ не можна називати окупантами. Та справа в тому, що для правильного розуміння слів Президента України про заснування Музею радянської окупації необхідно за словом «народ» побачити різні нації. «Народ» — це узагальнене поняття, за яким завжди конкретні нації. І коли Президент України за поняттям «народ» побачив українців і росіян, то перед ним відкрилися дві різні нації. І ви, однодумці Сизоненка, якщо будете чесні з собою, то й самі побачите, що українці й московити — різні нації. Вони зовсім різного походження, різних національних устремлінь і різних життєвих ідеалів: українці упродовж століть послідовно й уперто борються за свободу України, московити борються за розширення імперії.

Не заглиблюватимуся у більш як 250-річну дореволюційну історію перебування України в російській тюрмі народів. Візьму період від І Світової війни. Погляньте, нешановні: українська нація скористалася падінням династії Романових і 22.01.1918 року відновила свою державність у формі демократичної Української Народної Республіки.

Більшовицька комуністична Росія розв’язала проти України три агресивні війни. (Уточню для вас дати. Перша війна почалася з ультиматуму більшовицького уряду 17 грудня 1917 року. Другий наступ москалі розгорнули 9—10 грудня 1918 року і третю війну почали 7 листопада 1919 року).

Центральна Рада як парламент УНР була багатопартійним демократичним органом (до речі, соціалістичної ідеології), їй було нелегко в той час, коли комуністична Москва, ввібравши до лав Червоної армії 40 тисяч проімперського царського офіцерства, перемогла молоду армію УНР. Боротьба українців проти окупації набула іншої форми: понад півтори тисячі збройних загонів завзято воювали за свободу до 1925 року, а окремі повстанські загони опиралися ще довше.

Московські окупанти знищили демократію в Україні і встановили жорстокий терористичний режим. Позаяк народ не хотів комунізму, колгоспів, диктатури і продовжував боротися проти чужої влади, ця влада перейшла до політики поступового знищення українців (геноциду).Влада боялася українського народу, і ніколи не вдавалася до демократичного референдуму, щоб вислухати думку українців про неї. Фактично вона була весь період свого панування у стані війни з українським народом.

Отже, коли наш Президент Ющенко висловився за створення Музею радянської окупації, то він знаходив підставу в українській реальній історії. Це слушна пропозиція, бо тільки на знанні правдивої, а не міфічної історії може розвинутися в українців історичне мислення, без якого неможлива національна консолідація.

Стаття 11 Конституції України встановлює: «Держава сприяє консолідації та розвитку української нації...» Не можна консолідувати українську націю на основі російської, англійської чи якоїсь іншої чужої мови й культури. Це можна робити тільки на основі нашої мови, наших національних духовних цінностей.

Ви, Олександре Сизоненку, кажете, що у Великій Вітчизняній війні воювали за свободу України. По-перше, війна для українців не була вітчизняною. Україна не була суб’єктом міжнародного права. Німеччина не оголошувала війну Україні, й Україна не оголошувала стан війни з Німеччиною. Україна була колонією Москви. Москва мобілізувала українців, одягнула в російську уніформу, дала російську зброю в руки і погнала на фронт як звичайне гарматне м’ясо. (Прочитайте про це докладніше у моїй брошурці «Маршал Жуков і українці в Другій світовій війні»). Українці у Червоній армії воювали за Російську імперію проти Німецької імперії. Війна за імперію не була війною за свободу України. За свободу України воювала Українська повстанська армія (УПА), воювала проти Російської та Німецької імперій, і проти польських загарбників.

Ви, позанаціональні патріоти «Страны Советов», бачили не українців, а «советских человеков», а вожді імперії Жуков і Берія бачили українців, коли наказом №007/42 від 22.06.1944 року постановили вислати всіх українців у Сибір. Вислати і вашу маму, і всіх ваших родичів.

Національно-визвольна війна УПА в західних областях України викликала побоювання у вождів імперії, щоб після наказу 1944 року діяльність ОУН і УПА не поширилася на всю Наддніпрянську Україну, тому змушені були зупинити вивезення українців з України. Ви, повернувшись з війни, де шукали б маму: в Сибіру, на Далекому Сході?

Перемога Російської імперії над Німецькою імперією дала Україні не свободу, а поновлення колоніального рабства і голодомор 1946—1947 років.

Я, будучи в ці роки в Червоній армії в Австрії (м.Баден) спостерігав, як з України везли пшеницю. У квітні — серпні 1946 року у Францію — 500 тис. тонн, упродовж 1946 — 1947 рр. у Польщу — 900 тис. тонн, 1947 року в Чехословаччину — 600 тис. тонн). Влада, яку ви називаєте своєю і за зміцнення якої ви воювали, заморила 1946 року на смерть 369 тис. і 1947 року — 628 тис. українців. (Якщо хочете докладніше знати, як Москва здійснювала геноцид українців, прочитайте мою невеличку книжку «Злочинна суть КПРС—КПУ. Нюрнберг — 2», вид. МАУП, — Київ, 2005, с.124).

У словах Президента про Музей радянської окупації є щось «коллаборационное», — пишете ви, — как и сама Галичина, которая через ОУН сотрудничала с «Великой Германией» фюрера». Ви так слабко знаєте історію і поширюєте своїм письменницьким пером брехню!

Коли 22.06.1941 р. почалася війна, Провід ОУН вийшов з підпілля і у Львові 30.06.1941 р. проголосив Акт відновлення української державності. Через п’ять днів, а саме 5. 07.1941 р., німці заарештували близько 200 керівників і активістів ОУН. Степана Бандеру запроторили в концтабір Заксенхаузен, а двох його братів, заарештованих з іншими членами ОУН, стратили.

Я питаю вас, тов. Сизоненку, де ви бачили, щоб німці страчували тих, хто їм служив? Прочитайте німецький офіціоз про ставлення німців до бандерівців. Ось документ № 7 з 25.11.1941 р., який викриває ваш безсовісний наклеп на бандерівців.

«Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейх комісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно заарештовані й після грунтовного допиту таємно страчені як грабіжники.

Протоколи допитів належить переслати в айнзацкоманду. Цей лист має бути знищений командо-фюрером негайно після прочитання».

 Підпис (нечіткий).

 

СС — оберштурмбанфюрер. (Косик.В. «Україна в II світовій війні. — Львів, 1997. — Т.1 — с.365. Див. Також брошуру «Маршал Жуков...» с.25).

Не наші борці за свободу України з ОУН і УПА, а вожді вашої «Страны Советов» співпрацювали з німцями. Нагадаю вам такий документ

«Генеральное соглашение о сотрудничестве, взаимопомощи, совместной деятельности между Главным управлением государственной безопасности НКВД СРСР и Главным управленим безопасности Национал-социалистической рабочей партии Германии (Гестапо)».

Время подписания:

Москва, 11 ноября 1938 г. 15 час.40 мин.

 

Із згаданого документа наведу лише три речення:

«Параграф 2, п.2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами: — международным еврейством, ее международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением;

— дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой рассы и создания евгенических механизмов рассовой гигиены.

Параграф 6, п.1 — в области сокровенных тайн, теозоологии, теософии, паранормальных и аномальных явлений, влияющих на социальные процессы и внутреннюю жизнь государств».

Усього в документі дев’ять параграфів. Його підписали від СРСР Л.Берія і від Німеччини начальник гестапо Г.Мю­л­лер.

Шановний читачу, я шаную сиве волосся, хоч би на якій голові воно було. І Сизоненка можна було б пожаліти, коли б він не вийшов на шпальти газети «Народна справедливість» зі своєю облудною статтею, сповненою ненависті до демократичних самостійницьких прагнень українського народу та брудних інсинуацій щодо Президента України Ющенка.

Вище я спростував кілька брехливих тверджень Сизоненка і назвав праці, які допомагають пізнати правду нашого колоніального минулого. Сизоненко вже старий чоловік, і навряд чи він разом з його комуністичними однодумцями хоче знати правду. Ще будучи народним депутатом ВР 4-го скликання, я пропонував голові комуністичної ветеранської організації генералу Герасимову зустрітися представникам комуністів та націоналістів і в неформальних умовах обговорити кілька суперечливих питань: про Другу світову війну, ОУН, УПА, демократію, диктатуру. Пропонував усно й письмово. Ветерани-комуністи відмовилися від зустрічі, чим і показали, що вони не шукають істини. Вона їм не потрібна. Вони борються проти української державності і фактично є в Україні «п’ятою московською імперською колоною». Вони прагнуть робити все на зло Україні, бо їхня мета — перетворити Україну на Малоросію.

І тут я хочу запитати однодумців Сизоненка, які з діда-прадіда українці: ви за самостійну Україну чи проти?

З усього тексту статті, просякнутої тугою за «Страной Советов», видно: автор не радий, що Україна вийшла з-під влади Москви і стала незалежною. І це дивно: вся історія розвитку світу, особливо з другої половини XX ст., це активна боротьба колоніальних і залежних націй за національну свободу. Борці за національну свободу в усіх народів — це національні герої, найшанованіші сини і доньки своїх націй, їхню боротьбу ставлять за взірець молодшим поколінням, на прикладі їхніх життів виховують дітей і прищеплюють любов до своїх націй, їхні імена увічнюють у назвах міст, вулиць тощо, їм присвячують мистецькі твори.

Від заснування 1946 року ООН і дотепер кількість держав-членів ООН зросла до двох сотень. Кожній нації державна незалежність приносить благо, вона є найвищою національною цінністю. Тільки для України, як ви гадаєте, незалежність не є благом, ви не радієте їй. Навіть навпаки, упродовж 16 років ви активно боретеся за збереження на українській землі символів, деспотичної окупаційної влади, намагаєтеся просувати до представницьких органів влади носіїв колонізаторської антиукраїнської ідеології, всіляко паплюжите досягнення демократичної незалежної України і вихваляєте московський колоніальний режим та його окупаційну адміністрацію.

Ви, письменник, «забули» про цензуру і про те, як почувалися під пресом (У Довіднику «Письменники Радянської України», де йдеться і про Сизоненка, є нотатка: дозволив надрукувати цензор, шифр БФОУ689).

Ви, письменник, «забули» як ваших колег-літераторів розстрілювали без жодної вини тільки за те, що були українцями. Вам це подобалося?

Ви, мабуть, раділи радянському життю, коли ваша мати не могла купити кирзових чобіт (бо і їх не завжди завозили до крамниць) і ходила на поле копати буряки в гумових, страждаючи на ревматизм?

Продовжувати список фактів з життя звичайної радянської людини? Навіщо? Сизоненки їх самі знають. А совість їхню вбили Дзержинський, Ягода, Єжов, Постишев, Каганович, Леплевський, тому вони неспроможні говорити правду. Нікчемні гвинтики чужої державної машини! Їм не зрозуміло, чому литовці, естонці й латиші не дякують Москві за те, що вона їх окупувала 1940 року, знищила їхні конституційні органи влади, політичні партії, економіку, позбавила громадян приватної власності і запровадила централізовану систему керівництва матеріальним виробництвом, вивезла в Сибір тисячі активних представників цих націй і встановила однопартійну диктатуру з тотальною цензурою всього їхнього духовного життя. Далебі, які невдячні литовці, латиші й естонці! Вони за всі блага окупації мали б дякувати Москві! Як ось сизоненки дякують їй за плюндрування української землі і геноцид української нації...

Левко Лук’яненко

Р.S. Додаю «Генеральное соглашение» Берії з Мюллером. Хай симпатики Москви прочитають його.

ГЕНЕРАЛЬНОЕ СОГЛАШЕНИЕ

О сотрудничестве, взаимопомощи, совместной деятельности между Главным управлением государственной безопасности НКВД СССР и Главным управлением безопасности Национал-Социалистической рабочей партии Германии (ГЕСТАПО)

время подписания: г. Москва 11 ноября 1938 г.

15 час. 40 мин.

Народный Комиссариат Внутренних Дел Союза ССР, далее по тексту НКВД, в лице начальника Главного управления государственной безопасности, комиссара госбезопасности 1 ранга Лаврентия Берии, с одной стороны, и Главное управление безопасности Национал-социалистической рабочей партии Германии, в лице начальника четвертого управления (ГЕСТАПО) Генриха Мюллера, на основании доверенности №1-448/12-1, от 3 ноября 1938 г., выданной шефом Главного управления безопасности Рейхсфюрера СС Рейнхарда Гейдриха, далее по тексту ГЕСТАПО, с другой стороны, заключили настоящее генеральное соглашение о сотрудничестве, взаимопомощи, совместной деятельности между НКВД и ГЕСТАПО.

§1. п.1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности, направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами, ведущими планомерную политику по разжиганию войн, международных конфликтов и порабощению человечества.

п.2. Стороны, подписавшие настоящее соглашение, видят историческую необходимость такого решения и будут стараться делать все для укрепления влияния и силовых позиций своих стран во всем мире, не причиняя взаимного вреда. Принимая во внимание исторические процессы в развитии международных отношений, при которых СССР и Германия являются лидирующими странами, а также, что между нашими правительствами устанавливаются хорошие отношения, между народами крепнет дружба и сотрудничество, в то же время желание общих врагов СССР и Германии направлено на разобщение добрососедских отношений, разжигание недоверия, неприязни, откровенной вражды и реваншистских выпадов, НКВД и ГЕСТАПО поведут совместную деятельность в борьбе с общими врагами и будут информировать правительства своих стран о результатах такой деятельности.

п.3. Сознавая, что происшедшие в последнее время перемены в мире представляют нашим странам уникальный шанс установить в мире новый порядок, основываясь на примате, желая придать динамизм отношениям между СССР и Германией, стороны договорились о нижеследующем.

§2. п.1. НКВД и ГЕСТАПО будут развивать свои отношения во имя процветания дружбы и сотрудничества между нашими странами.

п.2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами:

— международным еврейством, ее международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением;

— дегенерацией человечества во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.

п.3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению стороны определили дополнительным протоколом №1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения.

§3. п.1. Стороны будут всемерно способствовать укреплению принципов социализма в СССР, национал-социализма в Германии, и убеждены, что одним из основополагающих элементов безопасности является процесс милитаризации экономики, развитие военной промышленности, укрепление мощи и дееспособности вооруженных сил своих государств.

п.2. Стороны будут способствовать развитию сотрудничества в военной области между нашими странами, а при необходимости войны способствовать проведению совместных разведывательных и контрразведывательных мероприятий на территории вражеских государств.

§4, п.1. В случае возникновения ситуаций, создавших по мнению одной из сторон угрозу нашим странам, они будут информировать друг друга и незамедлительно вступать в контакт для согласования необходимых инициатив и проведения активных мероприятий для ослабления напряженности и урегулирования таких ситуаций.

§5. п.1. Стороны придают важное значение развитию и углублению профессиональной деятельности. Обмен опытом и встречи, командировки сотрудников обоих ведомств будут осуществляться на постоянной основе.

п.2. Руководители НКВД и ГЕСТАПО, сотрудники служб обоих ведомств будут иметь регулярные встречи для проведения консультаций, обсуждения иных мероприятий, способствующих развитию и углублению взаимоотношений между нашими странами.

§6. п.1. Стороны будут способствовать расширению и углублению сотрудничества между нашими странами в областях:

— военной промышленности;

— самолетостроения;

— экономики;

— финансах;

— научно-технического сотрудничества;

— в области энергетики;

— науки и техники;

— в области сокровенных тайн, теософии, паранормальных и аномальных явлений, влияющих на социальные процессы и внутреннюю жизнь государств.

§7. п.1. Каждая из сторон будет способствовать облегчению, насколько это возможно, на основе взаимности, визового режима въезда сотрудников обоих ведомств в наши страны.

§8. п.1. Стороны будут заключать по мере необходимости дополнительные соглашения в целях реализации положений настоящего соглашении.

§9. п.І. Настоящее соглашение вступает в силу в день его подписания сроком на пять лет и будет автоматически продлеваться на последующие пятилетние периоды.

Текст соглашения отпечатан на русском и немецком языках в единственном экземпляре, каждый из которых имеет одинаковую силу, скреплен подписями и печатями представителей НКВД и ГЕСТАПО. РУССКИЙ текст соглашения остается в НКВД, немецкий — в ГЕСТАПО.

Начальник главного управления
государственной безопасности
Народного комиссариата комиссар
госбезопасности I ранга
Л.БЕРИЯ;

начальник четвертого управления (гестапо)
Главного управления безопасности
Национал-социалистической рабочей
партии Германии бригаденфюрер СС
Г.МЮЛЛЕР.