Мангуп-Кале: печерне місто

Магічний гірський Крим, який зберігає у своїх долонях залишки минулого, постійно тягне до себе людську душу, що втомилася від земних суєт. Одне з його чудес — печерні міста, такі як Чуфу-кале, Кіз-кермен, Тепе-кермен, Качи-каньйон та, звісно, великий Мангуп, колишня столиця православного князівства Феодора.

Центр Мангуп — на горі заввишки 572 м з незвичайною назвою Баба-Даг. Вона здіймається, наче острів, серед трьох долин: Каралезької, Джан-дере та Ай-Тодорської. З трьох боків величезне плато закінчується скелястими урвищами, які у західній частині сягають 70 м. Південний схил порізано трьома ярами: Капу-дере (Ворітний), Гамам-дере (Банний). У гроті останнього із землі б’є джерело зі смачною водою. Дивує така величезна кількість води на висоті 600 м над рівнем моря в умовах ізольованого останця з невеликою площею водозбору. Третій яр називається Табан-дере (шкіряний). Виробництвом шкіри займалися караїми, останні мешканці Мангупу.

Між ярами — чотири миси, що мов простягнуті на південь пальці. Східний мис зветься Теклі-бурун (дірявий). За ним — Елі-бурун (вітряний), Чуфу — чеарган-бурун (мис виклику юдеїв). Юдейська мова є мовою богослужінь караїмів. І нарешті — мис Чамни-бурун (сосновий). Останнього часу почали частіше згадувати про ще один — Таврський. А все через археологічні знахідки — кераміку, яка нагадує таврську (звідси й назва мису). Як відомо, таври мешкали тут у І тисячолітті до н.е.

Розкопки, що здійснювалися у 60 — 70 рр. минулого століття, показали, що люди піднялися на вершину Баба-Даг приблизно 6 тис. років тому, у мідно-кам’яний вік. Тут часто натрапляли на кремнієві знаряддя праці цього періоду.

У VII — IV ст. до н.е. на Мангупському плато осідають біженці та завойовники, які змішалися з населенням гір. Мангуп був великим містом, центром ремесел і торгівлі.

Наприкінці Х ст. у результаті ворожого нападу, радше всього печенігів, у пожежі загинули садиби. Життя на плато завмирає. Саме ця подія має стосунок до схованки із золотих прикрас візантійської епохи на мисі Тешклі-бурун. У поспіху власник скарбів заховав їх під камінням біля будинку, однак сюди вже не повернувся.

У ХІ—ХІІІ ст. про Мангуп немає згадок. У XIV ст. у гірській частині південно-західного Криму утворюється князівство з центром на Мангупі. Цілком можливо, що перші князі походили зі знатних вихідців Трапезунда, які належали до вірменського роду Гаврасів. 1913 р. під час розкопок базиліки було знайдено написи з іменами воїнів Чічікія та Хуйтані, що правили у другій половині XIV ст. За ними — Василь та його син Стефан, про титули яких нічого невідомо. Наприкінці XIV ст. згадується правитель Димитрілі, який воював проти литовців на стороні татар разом з правителем сусіднього князівства Кирк-ор. На початку XV ст. Феодоро керував енергійний та розумний Олексій. 1433 р. йому вдалося захопити Балаклавську бухту та фортецю Чембало, яку генуєзці 1357 р. забрали у Феодоро. У відповідь на це 1434 р. після нетривалої облоги генуєзці увірвалися у фортецю, вбили всіх захисників, а сина князя Олексія взяли у полон, але по закінченні бойових дій його звільнили. Після смерті батька він став правителем Феодоро. Після смерті Олексія-молодшого княжив його син Олубей. 1471 р. правителем став його брат Ісак. 1472 р. доньку Олубея княжну Марію віддали заміж за молдавського правителя Стефана ІІІ.

1475 рік став для Криму трагічним. Турки ринули на володіння генуезців. Кафа, яка здавалася неприступною, на шостий день облоги здалася на милість переможців. На півострові один лише Мангуп чинив опір. Неприступні стіни, фортеці та її захисники витримували тяжкі випробовування. Адже в турків була найсучасніша як на той час зброя — гармати з гранітними ядрами калібром 40 см та вагою до 100 кг. За півроку облоги турки здійснили п’ять штурмів, однак лише наприкінці грудня 1475 р. цитадель було взято. Турки вирізали населення, а захопленого у полон Олександра — небожа померлого Ісака — стратили у Константинополі. Жіноча половина його родини потрапила у полон до султана. Вижив тільки його малолітній син, який згодом дав початок відомому турецькому роду.

Турки, розуміючи стратегічне положення Мангупу, залишили у фортеці гарнізон, перебудували оборонні споруди передової лінії та цитадель.

На картах Криму XVII — XVIII ст. Мангупу ще немає. Після приєднання Криму до Росії (1783 р.) з плато пішли останні мешканці — невеличка караїмська громада. На початку 90-х рр. XVIII ст. колись велике місто, столиця князівства, остаточно припинило своє існування.

З архітектурних пам’яток найкраще збереглася цитадель на мисі Тешклі-бурун. Фасадна стіна цитаделі зруйнувалася близько 150 років тому. Навпроти воріт цитаделі — залишки невеличкої восьмигранної церкви, що була складена з великих прямокутних блоків. Колись цей храм турки перетворили в мечеть.

По східному урвищу Дірявого Мису тягнуться численні печерні каземати. З них добре видно стару колісну дорогу, яка веде до головних воріт міста. Ці печерні споруди призначалися для військових цілей. Ближче до кінця мису в казематах було влаштовано печерну церкву. З плато до неї ведуть прорубані в скелі невеличкі сходинки. У східній закругленій частині церкви був вівтар.

Частково зберігся великий дозорно-оборонний комплекс, який має штучну печеру та отвір. Саме він дав назву мису Тешклі (дірявий). З цієї печери сходами можна потрапити до підземної в’язниці. Це зала зі стовпом, що підпирає склепіння, та одиночні камери.

У верхів’ї балки Капу-дере до цього часу зберігся ворітний пілон. Угорі чорніє низка проломів. Це отвори для усипальниць.

За 100 м на захід від Гамам-дере можна побачити залишки палацу правителів Феодору. Головне приміщення — парадний зал — було поділено двома двійними рядами колон, по 12 у кожному. Зовні до північної стіни зали примикала триповерхова вежа. Під час розкопок 1912 року було знайдено половину плити з написом, який у перекладі звучить так: «Цю вежу побудовано разом з палацом у благословенній фортеці, яку можна бачити і сьогодні, у дні Олексія, володаря міста Феодора та Помор’я». На плиті висічено герб мангупського князя — двоголовий орел, запозичений з Візантії.

На північний захід від палацу — залишки тринефної базиліки на честь святих Костянтина та Олени. Витягнуту зі сходу на захід будівлю було розділено двома рядами колон на три частини — нефи. Центральний та південний нефи завершувалися у східній частині олтарними апсидами. До південної та північної стін храму добудовано галереї. Підлога базиліки була викладена різнокольоровою мозаїкою, а частина перед олтарем центрального нефу — кам’яними плитами. Місто за часів розквіту вирізнялося особливо пишним оздобленням свого храму: стіни прикрашали фрески, в оформленні використовувався мармур. Як засвідчили археологічні розкопки, цю базиліку збудовано у XIV — XV ст. на місці більш ранньої — центральна апсида попереднього храму виступає зовні з-під основи пізнього. У гробницях храму, висічених у скелі або ж складених з кам’яних плит, захоронювали відомих осіб. З північного боку храму 1938 р. було відкрито залу для хрещення із залишками мозаїчної підлоги. У 1977 — 1978 рр. у східній стіні розчистили прибудову — схоже, вона теж слугувала для хрещення.

Уздовж балки Гамаш-дере тягнеться зруйноване часом караїмське кладовище. На деяких надмогильних плитах збереглися написи, зроблені на івриті. Кладовище закінчується оборонною стіною, яку, згідно з написом, збудовано 1503 р., тобто вже за турецького володарювання.

Не так давно в печері мису Тешклі-бурун встановлено кам’яну плиту загиблому 2000 році історику та журналісту Владиславу Рябчикову. А також два православних хреста. Все це свідчить про велику притягальну для романтиків силу великого Мангупа.