Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Український національний рух у Криму в 1917 році

4. Перші збори

Севастополь. Пушкінська школа. Скрізь на вулицях повно матросів і козаків. Ходять, гомонять, вимахують часописами. Лунає українська мова.
О пів на сьому. Публіка хвилюється.

Нарешті шкільні двері відчинили. Почали заходити. Вмить стало затісно. Всі не вміщаються. Та вмить запала тиша — на трибуні з’явився низенький сухорлявий чоловік з сяючими добрими очима. У руках у нього книжка, якісь зшитки.

Тиша — аж дзвенить... Бо ж має пролунати з трибуни українське слово.

- Прошу збори вважати відкритими. Прошу обрати голову зборів.
Сказав це і зійшов з трибуни.

Рядами пронісся шепіт — як обирати? кого обирати? Це ж перші збори, хто кого знає. Вийшов літній ставний чоловік з сивим волоссям, з довгими білими вусами — пан Лихоніс. Він зробив акцент на заслугах п. Лощенка і запропонував його кандидатуру. Прийнято. Лощенко звернувся до присутніх приємним і тихим голосом. Сказав, що було призначені збори гуртка “Кобзар”, розповів про його діяльність. Гадали, що буде чоловік 50, а прийшло понад півсотні. Виступали й військові. Вони розповідали про своє життя, про організації. Виявилося, що на багатьох кораблях уже створено гуртки за прикладом школи авіації.

5. Статут

Наступного дня зібралася комісія — 24 члени. Розпочалася нарада. Кожний пункт статуту обговорюється окремо. Ставиться на обговорення мета організації. Одні її розуміють вузько, інші — ширше. Однак повсякчас чути: освітня діяльність, пробудження національної свідомості мас. Поодинокі голоси: організація у війську, українізація армії, флоту. Це лише поодинокі голоси. Але це гасло молодь зустрічає радо, із запалом. Очі світяться вогнем. У них можна прочитати так багато... Та ніхто зі старших цього не бачить. По-старому оглядаються, ніби чогось бояться... І статут виходить вузький, куций. Кілька осіб наголошує на цьому, навіть нерадо зустрічають виступи військових. Та були й такі, що спиняли їх і давали й молодим змогу висловити свою думку. Ці вставали, говорили нескладно, мішали свою рідну мову з московською, затиналися і хоч говорили коротко, але багато. З усіх своїх домагань військові вибороли зменшення членського внеску (пропозиція Михайлика), вписання військових до громади. Препарований статут нічим особливим не відзначався. Варто згадати, що він давав змогу вступати і чужинцям, які захотіли б працювати у громаді і які ставляться прихильно до українців.

Ця ідея належала В.Лощенкові, а самий факт, що це було зафіксовано в статуті, свідчить про відсутність будь-якого шовінізму при всім тім великім захопленні справою і нагінкою з боку росіян. Протягом тижня статут був готовий. Засідання комісії відвідували далеко не всі її члени. Це свідчить про не зовсім вдалий вибір. Я особисто думаю, таке я виніс враження, багато членів гадало, що поза виставами смішних комедій, які так їм припали до вподоби, у нас ніякої іншої діяльності й бути не може. Коли ж почули розмови на політичні теми, довідалися про конечність тяжкої і серйозної праці, відчули свою безсилість, байдужість, а дехто, може, й страх, і тому пасли задніх. Щоправда, були й такі, які не могли вправно учащати на засідання через обставини, пов’язані з виконанням службових обов’язків (військові). Статут усталив назву організації: “Севастопольська Українська Чорноморська Громада”. На чолі її мала стояти Рада з 24 осіб, на чолі Ради — президія з голови, двох заступників, писаря і скарбника.

6. Другі збори

Коли статут уже був готовий, на першу неділю призначено збори для його затвердження і вибору членів Ради. По місту розклеєно відповідні оголошення про збори у цирку Труцці, окремо послано повідомлення до військових частин. Ще з ночі на неділю почав падати дощ, а зрану він став ще більший. Аранжери зборів підупали на дусі, боялися, що багато через дощ не прийде. Та даремним був страх. У призначену годину вулицями, що вели до цирку, під полудневим дощем, що лив як з відра, йшли, мало не бігли, юрби матросів, козаків, цивільних. Скрізь лунала українська мова. Можна було почути всі українські діалекти... і м’яке мелодійне полтавсько-херсонське “я”, і тверде західне “а” (радно) і поліське “є” (телє), і чернігівсько-сіверські дифтонги (вуіл)... З усіх кінців України (якої нє било, нєт і нє будєт) всі ці “хахли”, “малороси”, а в ліпшому разі “люді”, прочитавши відозву до українців, посунули на збори. Чи ж не диво? У цирку місця вмент заповнилися, далі заповнилася “гальорка” (верхні балкони), після — проходи, ще далі — циркова арена. Нарешті таке переповнення, що цирк тріщить... Страшно було, що може завалитися ця велетенська дерев’яна будівля. Навколо цирку так само повнісінько людей.
Члени комісії на естраді для музики. Аудиторія стихла... Нумерованих місць у цирку п’ять тисяч, а в нім тепер більше шести. Настрій піднесений. Члени комісії хвилюються. Невелике замішання. З чого почати? Як провести вибори до Ради? Тут же радяться, визначають кандидатів. Є вже загальнознані — Лощенко, Коломієць, Піклієвич та інші. А далі — як і кого?..

Та не тільки вибори непокоїли проводирів, а чи ж то свідома маса? Чи знають, що вони українці? Ніяк не могли прийти до того, звикнутися з дійсністю, що всі і всюди такі самі українці, що ними вони почуваються, що все це народ, який колись не бачив своєї книжки, до якого жоден “пан” не промовляв його рідною мовою, — тепер, ставши вільним, може і, головне, хоче показати, хто він і чого вимагає, і вже ніяк не бажає лишатися упослідженим.

На трибуні голова комісії В.Лощенко. Лагідно вітає збори. Промова довга, вся густо пересипана цитатами з Кобзаря.

Йдеться про минуле України, про тих, що мріяли про волю і працювали у підпіллі. Промова в дусі високого ідеалізму і любові до ближнього. “Пани магнати нас роз’єднали, а ми б і досі так жили, як рідні...”. Закликав і українців, і росіян, і поляків не сваритися, дати один одному спокій, волю і стиснути взаємно руки.
Під оплески і вигуки “Ура” і “Слава” сходить оратор з трибуни, на його місці з’являється струнка енерґійна постать морського старшини. Це корабельний інженер Піклієвич. У руці — зшиток.

Перепросив українською, що говоритиме московською. Школа, виховання, служба у чужинців не дали йому змоги виконати заповіт Шевченка: “і свого не цурайтесь”. Так, він свого не цурається. Він знав минуле, любить свій народ, він захоплений його славними ділами. Він зберіг своє серце, хоч мову забрала йому московська культура. Змальовує наше минуле просто і докладно, оповідає про козаччину — нашу волю і силу, і права. Походи нашого флоту на турків і татар він вистудіював досконало. Воскрешає перед аудиторією дивні діла славетних гетьманів і цілий ряд їх став перед аудиторією як живий. Здається, нема вже ні цирку, ні мирних громадян, ні оратора, а довкола бурхливе гнівне море несе велетенський корабель на ворожі береги, на його носі непохитний у своїй цілі славний отаман голосно закликає на подвиг, горять завзяттям його козаки. І кожний з них почуває, що й він має в собі стільки предківського вогню і сили, що поведе за собою до бою завзятців. Думки і почування слухачів уже в іншім світі; творення громади, вибори Ради відійшли на задній план, тепер же війна за правду, за волю свого народу, перемога або... смерть. І таки не смерть, а перемога, лише перемога і одушевлення аудиторії досягло найвищих вершин, до яких може знестися захоплення і ентузіазм. І вже замовк промовець, вже він сходить вділ з трибуни, а аудиторія ще в обіймах чару, ще не вернула до дійсного життя... Зрештою глибоку мовчанку прорвав грім оплесків і тисячі вигуків; які слова складалися на ті вигуки, не можна було розчути, бо то був правдивий грім, який зносився під склепіння цирку і розсаджував їх.
Хто знає, в яку форму вилився б цей ентузіазм, якби на трибуні не з’явився новий промовець. Він підніс руку догори, не то заспокоюючи, не то благословляючи. Грім прокотився востаннє і настала тиша.

Новий промовець — людина цивільна, на вигляд літ 30, невеликі козацькі вуса. Це був учитель Микола Коломієць. Спокійно, врівноважено він почав зі славних минулих часів і перейшов до прикрої й ганебної сучасності. Представившись як учитель, він звернув увагу авдиторії до школи. Школа є кузнею обмосковлення, московський молот перековує в ній українські душі. Розповів про роль і значення мови як національного чинника, як зброї в руках нації, з якою можна і нападати, і оборонятися. Розкрив механіку цієї сили. На кожне твердження у нього були факти і приклади, екскурси в історію, антропологію. Він висвітлив різницю двох душ, двох розумінь і світоглядів, їхніх історичних шляхів. Його промова була чисто академічною і дуже змістовною, та, поминаючи весь ілюстративний матеріал, проста, “сіра” маса слухачів була з цією темою вже досить ознайомлена, бо сама була об’єктом денаціоналізуючого діяння імперської школи.

Наприкінці педантично зауважив, що чув слово “ура”, а такого слова в українській мові нема, то треба вживати “слава”. Гучне “слава” провадило й цього оратора з трибуни.
Виступили ще кілька промовців, військових, які закликали до організації, пробудження прагнення до праці над собою.
Нарешті закінчилися виступи промовців. Приступили до читання статуту і прийняли його одноголосно, без поправок. Інакше й не могло бути: маса приймає те, що є, аби воно було своє.

З виборами до Ради було так само. Лише кілька осіб виставили збори, решту вибрали з членів комісії. Збори закінчилися о четвертій годині.

7. Засідання Ради і вибори президії

Обрана Рада Севастопольської Української Чорноморської Громади зійшлася на засідання і обрала президію. Склад її був такий: голова — В. Лощенко, заступники — М.Коломієць і М.Пащенко (матрос), писар — М.Ми­хайлик, скарбник  — не пам’ятаю добре, здається, Лихоніс. Видними членами Ради були: В.Сав­ченко-Більський (капітан), М.Піклієвич (корабельний інженер), Богомолець (прокурор Чорноморського флоту), Х (матрос, прізвища не пам’ятаю, був бібліотекарем), В.Вітинський (власник кав’ярні, родом з Галичини), Сокович (лікар), Ф.Сліпченко (курсант школи авіації) та інші. Друге засідання Ради призначене справам організаційного характеру, як помешкання (дуже це була болюча справа, як і скрізь), література, бібліотека, читальня, ставлення до Совіта Солдатських і Робочих депутатів.

8. Ставлення до Ради Солдатських і Робітничих депутатів

Цей орган складався здебільшого з неукраїнців. Власне, коли брати їхнє походження, то переважали тут українці, але більшість їх стала вже перевертнями; це жертви московської культури і службової кар’єри. Мале число свідомих українців у Раді треба пояснити тим, що всі вибори до неї проводилися у перші дні революції, а тоді українці були ще розпорошені, до виборів ставилися байдуже і проводили їх більше не вони. Обирали ж людей рухливих, запобігливих і переважно авантюрників. Ці неукраїнці, що потрапили до Ради, були звичайними делегатами від частин, що складалися виключно з українців.

Все ж цей орган був авторитетним, з ним рахувалося начальство, і на перших порах він нічого не чинив такого, що могло б змусити українців ставитися до нього вороже.

Головою Ради був однорічник школи авіації, студент Сафонов, родом з Києва. Була це людина енергійна, актор із заводу, він артистично вмів виконувати свою роль голови. Заступником голови був підполковник Верховський, старшина — генерал штабу.

Ці дві особи зуміли здобути авторитет у ССРД, поставити себе і весь орган на таку висоту, що і начальство, і громадянство ставилися до нього з виразною повагою, це було неабиякою їхньою заслугою.

Обидва вони були великими прихильниками Керенського, для них він був світлим божищем. Цікаво, що Керенський, не знаючи особисто, здається, обох (принаймні Сафонова), одразу зауважив і оцінив заслуги цих осіб. Під час свого приїзду до Севастополя він підвищив Сафонова до ранґу  прапорщика, Верховського — до полковника. Пішов поголос, що обох мають перевести до військового міністерства: Сафонова — ад’ютантом Керенського, а Верховського — на якусь іншу високу посаду. Ці вістки були небезпідставні і щодо Верховського справдилися.

9. Справа вимушеної чемності

Ось із цими особами зав’язалися у Ради перші ділові відносини. Сталося це так. Коли ми були на своїй території і на нашій стороні була фактична більшість, то, логічно, ССРД мали б першими вислати до нас делегацію з привітанням. Ясно було, що чекати на цю їхню делегацію марно, бо вони фактично є господарями, хоча й нефактичними представниками населення. Нам важливо було одразу вияснити їхнє ставлення до нас. Тому Рада вирішила зробити в цім напрямі перший крок.

Обрано делегацію Ради у складі її президії, і вона відвідала засідання ССРД, виголосила привітання і заявила про своє існування як організація українська. Виступив з промовою сам голова Лощенко. Промова його мала характер офіційний: українці є нація, революція разом з іншими звільнила їх від кайданів, завдяки чому вони стали вільною нацією, і це право на свободу, як здобуток революції, будуть завжди боронити і прагнути до здійснення своїх національних ідеалів. Звертаючись до представників московського народу, він закликав їх до братерського єднання як рівних з рівними.
Понад всякі сподівання Рада відповіла шаленими оплесками. Голова Сафонов попросив наступного оратора говорити українською мовою як усім зрозумілою.

З візиту делегація Ради винесла якнайліпше враження і надію на можливе співжиття з московським народом, бодай до пори до часу. ССРД,  переїжджаючи до іншого помешкання, відступив попереднє Раді (Нахимівський бульвар, 33). Командант флоти Колчак відповів на привітання подякою.
Всі обставини ніби сприяли якнайкраще для праці Громади. Хоч у частинах антагонізм дедалі більшав.

Михайло Михайлик

(Далі буде)

Інтернет-видання Українське життя в Севастополі

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com