Володимир Бойко: Пенчук «прозрів» під орудою Бродського і за участі Балоги

(Продовження. Початок у попередньому числі газети)

Домовившись з Бродським про зустріч, я вирішив ретельно почитати «Обозреватель». Відкриваю сайт — овва! — на «Обозі» — перша частина повісті якогось там Макса Михалишина «Глюки Юрія Віталійовича». Мені стало прикро. Все ж таки я чимало потрудився для «Обоза», як міг намагався підняти його рейтинг. І тут таке! Просто плюнули в обличчя. Примітивна фальшивка. Ти знаєш, мене добила навіть не брехливість опусу, а примітивізм викладу. На «Обозі» друкують писанину на рівні школярських творів. Моя 12-річна донька краще пише. А перед тим там був продукт «розслідування», начебто здійсненого журналістами «Обозревателя», — протокол допиту Пенчука в Генеральній прокуратурі на семи аркушах, де він розповідав, як у березні 2005 року довірені особи Луценка з донецького УБОЗу — Єрохін, Прокопенко та інші — буцімто примушували його підписати заяву про порушення проти Колесникова кримінальної справи. Нібито ту заяву було набрано на комп’ютері і Пенчук її, бачте, не читав, а лише поставив підпис, і то тільки тому, що люди Луценка тримали його кілька місяців під арештом. Тьху! Ну а «повість» цього Михалишина була вже написана за мотивами протоколу.

Зустрітися з Бродським нам наступного дня так і не вдалося, але по телефону ми наговорилися досхочу. Бродський сказав, що давно не було моїх публікацій в «Обозревателе» — вибори закінчилися, тож треба повертатися. «Мені «Обоз» смердить, — відповів я. — Публікуватися в такому виданні — себе не поважати. Навіщо ви дурну, безграмотну писанину про Луценка вішаєте? Навіщо розповсюджуєте сфальсифіковані протоколи допиту Пенчука?».

Бродський почав переконувати мене, що треба всім світом боротися з Луценком. Я йому кажу: «Михайле Юрійовичу, Ви ж мене знаєте. Я ніколи не стану на чорне говорити біле. Мене багато чого пов’язує з Юрієм Луценком, мені боляче спостерігати його витівки. Одначе ніхто ніколи від мене не почув ані слова на його захист. Навпаки, я завжди стверджував, що такої корупції в міліції, як за часів панування там Юрія Віталійовича, ще не було. Якби ви почали «мочити» Луценка за реальні злочини — я б ще й матеріалу підкинув. Про одного тільки заступника міністра Новикова можна сагу скласти. Але Ви ж знаєте, що протокол допиту Пенчука, де розповідається про те, як міліціонери начебто примушували його оббріхувати Колесникова — фальсифікат, написаний дебілом Сірожою Ленським. А принесла вам цю фальшивку коханка Колесникова. Колесникову ця провокація ще боком вилізе, бо протокол ліпили люди, які не знають реальних розкладів у міліції станом на березень 2005 року. Ленський з Кузьміним тоді сиділи по схронах і боялися, що їх самих заарештують».

— Ленський — це начальник відділу Генпрокуратури?

— А то хто ж. Дружок Кузьміна. Дебіл рідкісний. Я його пам’ятаю ще по прокуратурі Донецька.

Колесников знайшов кому довірити свою «реабілітацію»... Бродський заперечив, що протокол йому принесла коханка Колесникова. То, мовляв, була коханка Шуфрича. «Михайле Юрійовичу, — кажу, — у вас застаріла інформація. З Шуфричем вона розсталася щонайменше рік тому. І взагалі, — кажу, — що ви таке виробляєте? Навіщо ви доручили Золотарьову з Юсовим водити Пенчука ледь не щодня в Генпрокуратуру, щоб той підписував складені від його імені протоколи допитів? Ви ці протоколи читали? Це ж маячня, яку елементарно спростувати. Навіщо вам знадобилося оббріхувати не тільки Луценка, а й тих міліціонерів, які свого часу виручали Пенчука, які йому потайки допомагали, скидаючи закриту інформацію? Це лайно зараз всіх їх здає, ще й оббріхує, звинувачуючи, що вони його тримали під арештом, позбавили свободи, обмежили в пересуванні. Через вас, Михайле Юрійовичу, невинні, чесні міліціонери опинилися під загрозою кримінального переслідування за сфальсифікованим обвинуваченням».

Бродський заперечив: «Неправда, Пенчук сьогодні в Генпрокуратурі не був. Я його о восьмій ранку вивіз першим же рейсом до Донецька, подалі від Києва, бо в нього почався психічний зрив». «О, — кажу, — ми ж з вами чудово знаємо, що Пенчук — психічно хвора людина внаслідок колишньої черепно-мозкової травми. Навіщо ви хвору людину використовуєте для провокацій? Нехай Золотарьов з Юсовим бабло Колесникова відпрацьовують і підписують протоколи від свого імені. А навіщо хвору людину втягувати?» Бродський у крик: «А хто доведе, що Золотарьов з Юсовим гроші в Колесникова взяли? Де свідки? Якщо зможеш це довести, я їх вижену з партії!»

Потім ми почали обговорювати книжку Пенчука. Бродський з моїми претензіями погодився. «Справді, — каже, — те, що мої орли поцупили в тебе статті й видали їх без твоєї згоди, їх не прикрашає. Але розумієш, політика — брудна річ. Попустися.»

— І ти, звісно, прислухався до поради Бродського й попустився?

— Авжеж. Ось тільки Михайло Юрійович не второпав однієї речі: якщо почну тяжбу з Пенчуком, Золотарьовим і Юсовим про порушення мого авторського права, то всю провокацію з «прозрінням» Пенчука одразу ж буде викрито. Бо тоді на всі заяви Пенчука про те, що Луценко під дулом пістолета примушував його обвинувачувати чесного Бориса Вікторовича, постане запитання: а красти статті у журналістів, видавати їх книжкою і класти в кишеню виручку також Луценко примусив? І Золотарьова, і Юсова, і Пантюка? Понад те, через судові розбірки народ довідається правду і про Пенчука, і про Колесникова.

— Буде щось новеньке?

— Таке новеньке, що відмитися Колесникову не допоможе ніякий Бродський. А Пенчук попрямує або за грати, або в психіатричну лікарню. У нинішніх розповідях Пенчука правдою є лише те, що його звати Борис Володимирович, а Луценка — Юрій Віталійович. Все інше цілковита брехня, від першого слова до останнього. Зараз люди Бродського — члени Президії Політради партії «Вільних демократів» Золотарьов і Юсов — водять Пенчука по телестудіях, де той розповідає, начебто в березні 2005 року, тільки-но Луценко став міністром внутрішніх справ, злі міліціонери його тримали під домашнім арештом, вимагаючи підписати заяву про порушення справи проти Колесникова. А він, бідолашний, «під дулом пістолета» підписав цю заяву, навіть не читаючи. І лише тепер, нарешті, дізнався, у чому звинувачували колишнього голову Донецької обласної ради. Так ось, ніяка міліція на Пенчука не тисла і ніхто під дулом пістолета йому на підпис заяву не приносив. Пінчук весь березень 2005 року бігав по правоохоронцях і вимагав притягти Колесникова до відповідальності. Але ті не поспішали, оскільки не було доказів. Адже Борис Пенчук ніколи не перебував з Борисом Колесниковим у «цивільно-правових відносинах», про що Пенчук нині талдичить на прес-конференціях. Ніколи! По-перше, він Колесникову не продав жодної акції. Насправді Колесникову продавали акції інші Пенчуки — Володимир Олексійович та Антоніна Панасівна. Свої акції Борис Пенчук продав Ігорю Ахметову.

По-друге, заяву стосовно Колесникова Борис Пенчук писав власноручно — я маю ксерокопію цієї заяви. Щобільше, я днями довго розмовляв з адвокатом Колесникова Андрієм Федуром. До речі, ми з Андрієм завжди однаково оцінювали і Пенчука, і кримінальну справу навколо «Білого лебедя». Я спитав у нього прямо: хто написав заяву про порушення кримінальної справи? Андрій підтвердив, що заяву написав Пенчук власноручно.

— А чому ж тоді Пенчук зараз від цього відмовляється?

Пенчук зараз лише озвучує той сценарій, який йому пише Бродський та Сірожа Ленський. Але Ленський, а тим більше Михайло Юрійович, не знають усіх подробиць, тому й виникають такі ляпи. Можна припустити також, що зараз у Генеральній прокуратурі повиривали листи зі справи Колесникова, зокрема знищили власноручну заяву Пенчука, і поклали фальшивку. Але ще раз наголошую — залишилися копії й люди, які знають правду. Або інший приклад — Пенчук нині розповідає, як його, мов у сталінські часи, «орли» Луценка в березні 2005 року мікроавтобусом перевозили з Донецька до Києва. Везли цілу добу, як худобу, під арештом, вимагаючи підписати свідчення проти Колесникова і таке інше. Автори цієї брехні, вочевидь, забули про одне цікаве інтерв’ю Колесникова. Невдовзі по виході на волю Борис Вікторович, розмахуючи паперами компанії «Донбасаеро», викривав Луценка в брехні. Луценко під час вікопомного виступу з трибуни Верховної Ради в квітні 2005 року заявив, начебто він направляв у Донецьк чартерний рейс, щоби вивезти Пенчука, якому загрожувала небезпека. А насправді — репетував Колесников — літаком міністра з Донецька вилетів лише сам міністр. А Пенчук відбув до Києва звичайним рейсом, придбавши квиток. Цікаво, Колесников пам’ятає про це? А якщо пам’ятає, то чи розуміє, що брехня про мікроавтобус, яким Пенчука начебто під арештом везли люди Луценка, вдарить передусім по самому Колесникову? Бо ніхто не повірить, що таку ахінею Пенчук може верзти безплатно. Принаймні, Бродський точно безплатно нічого не робить.

Якби міліція справді так намагалася відправити за грати безневинного Колесникова, то їй не було б потреби вимагати свідчень Пенчука. За Колесниковим є інші епізоди із «залізобетонною» доказовою базою — наприклад, історія про те, як Колесников підробив протокол зборів правління Фонду «Золотий Скіф», що його очолює Янукович. Внаслідок цієї підробки було виготовлено ще одну печатку «Скіфу», замінено взірці підписів у банку й з рахунка Фонду скачано кругленьку суму. Цей епізод повністю доведено, оскільки я розшукав і передав свого часу в міліцію підроблений Колесниковим документ з власноручним підписом Бориса Вікторовича. До речі, документ вже був підготовлений до знищення. Що ж до «Білого Лебедя», то навіть прибиральниці з нотаріальної контори зрозуміло, що там ніякого вимагання Колесниковим чи кимось іншим не могло бути. Коли Борис Пенчук верещав, що Колесников здирник, позаяк примусив його продати акції «Білого Лебедя», то він не усвідомлював, що поняття «здирництво» і «продаж» — різні речі. Вимагання — це вимога передачі чужого майна чи права на майно з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами. Вимога «передачі», а не «продажу». Відчуй різницю. Пенчук цю різницю міг і не розуміти. Але ж міліціонери розуміли її дуже добре. Акції «Білого Лебедя» було продано за нотаріально посвідченими угодами, а продавці одержали обумовлені в угоді гроші. Це означає, що немає ознак вимагання.

 — Але ж Пенчук раніше стверджував, що він не хотів продавати акції, його примусили це зробити, до того ж за ціною, значно меншою від номіналу

— Авжеж, але такі дії становлять склад зовсім іншого злочину — змушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Стаття 355 Кримінального кодексу. Це зовсім не вимагання. До того ж висунути обгрунтоване обвинувачення Колесникову в такому змушуванні неможливо — немає доказової бази. Є лише свідчення Володимира Пенчука. Жоден суд не засудить людину на підставі показів одного лише потерпілого.

Це тільки Пенчук не розуміє різниці між крадіжкою, пограбуванням, розбоєм, здирництвом, вимаганням і примусом до вступу в цивільно-правові відносини. Повторюю, Колесников у Бориса Пенчука ніколи ніяких акцій не купував, ніколи з Борисом Пенчуком до порушення кримінальної справи не зустрічався й ніколи йому не погрожував. Це достемено. Тому Пенчук цікавості для міліції не становив, оскільки всі розуміли: його голослівні обвинувачення на адресу Колесникова не мають жодної судової перспективи. Міліція мала значно вагоміші і, головне, повністю доказові епізоди. Один з них — про головного бухгалтера «Білого Лебедя» — до речі, передано до суду. Обвинувальний висновок там «залізний».

— Тоді навіщо ж було порушувати кримінальну справу проти Колесникова?

— Це питання не до міліції, а до колишнього заступника Генерального прокурора України Шокіна, який 25 березня 2005 року порушив кримінальну справу, не провівши ніякої дослідчої перевірки. Міліція тут ні до чого. Навіщо це зробив Шокін? Саме для того, щоб кримінальну справу можна було потім закрити за безпідставністю обвинувачення. Порушувати справу проти Колесникова за реальні злочини було невигідно — таку справу важко потім закрити, отримавши від обвинуваченого хабар. Інша річ — коли обвинувачення абсурдне, як це й було у випадку Колесникова.

— То це Шокін вимагав хабар?

— Навіщо ти так погано думаєш про чесного й сумлінного заступника Ген­прокурора? Колесников неодноразово публічно розповідав, що перед затриманням у приміщенні Секретаріату Президента один високопосадовець вимагав у нього певні активи, погрожуючи у разі незговірливості відправити за грати. Коли журналісти намагалися з’ясувати прізвище здирника з Секретаріату, Колесников уточнив, що не говорив, нібито вимагання відбувалося в Секретаріаті Президента, що погрози він вислуховував 1 квітня 2005 року в будинку Секретаріату. Зі слів Колесникова, йому назвали три умови його подальшого перебування на волі: надання місць у списку Партії регіонів, передача всіх акцій двох телеканалів — ТРК «України» та НТН, а також частини власності Ахметова. 1 квітня Колесников вислухав ці умови й відмовився їх виконувати, а 6 квітня він був затриманий.

Секретаріат — заклад режимний. І перевірити, до кого саме ходив Колесников 1 квітня 2005 року, не важко, бо всі відвідувачі записуються. На вулиці Банковій, нагадаю, робоче місце не тільки Президента та працівників його Секретаріату — там ще є кабінет секретаря РНБОУ, яким на той час був Петро Порошенко. А зв’язок між Порошенком і Шокіним тобі доводити, гадаю, не варто. Ось тільки Луценко до арешту Колесникова не має жодного стосунку. Тим більше не цікавлять Луценка ані місця в списку Партії регіонів, ані акції телеканалів.

— Тоді навіщо ж Луценко коментував кримінальну справу стосовно Колесникова?

Від великого розуму. Луценко коментував справу, яку в очі не бачив. Кримінальна справа порушувалася й була в провадженні Генеральної прокуратури України. Мене особливо тішить заява Партії регіонів, мовляв, Луценко організував фальсифікацію обвинувачення стосовно Бориса Вікторовича. Цікаво, вони колись чули, щоб Луценко щось у житті організував?

(Далі буде.)

Розмовляв
Станіслав Речинський,
«ОРД»