Камікадзе: самогубці чи герої?

Нічної провокації на мосту Лугоуцяо 1937 р. виявилося достатньо, аби стати формальним приводом для початку японської агресії проти Китая. У ті дні газета «Сіньвеньбао» повідомила, що 15 китайських льотчиків, принісши себе у жертву, своїми літаками атакували японські кораблі і вибухнули разом з ними.

Повідомлялося, що в результаті цієї атаки було потоплено сім невеликих японських суден. Які причини спонукали китайських пілотів на цей вітчайдушний крок невідомо... Тоді японське командування навіть і гадки не мало, що через шість років смертники-камікадзе серйозно розглядатимуться ним як засіб зламати хід подій на свою користь.

Після поразки біля атола Мідуей 4 червня 1942 року, Японія почала втрачати стратегічну ініціативу у війні на Тихому океані. Вогненне кільце навколо Японських островів стискалося все щільніше. Американська військова промисловість виходила на пік свого розвитку, а конструктори літаків давно перевершили своїх японських колег за всіма тактико-технічними показниками. Винищувач далекої дії P51 «Мустанг» став господарем неба, остаточно залишивши позаду легкий, але менш потужний і гірше озброєний «Міцубіші-Зіро», який свого часу наводив жах на китайських та американських пілотів. У японців в строю залишалося все менше досвідчених пілотів, а ремонт ушкоджених літаків ставав проблемою через брак запчастин. У 1944 р. економічна ситуація в Японії різко погіршилася. Транспортний флот країни вже не забезпечуав потреб країни. З кожним днем його чисельність зменшувалася через удари американських підводних човнів та авіації. Порівняно з 1942 р., постачання пального скоротилося у 2 рази. Значно зменшилася виплавка сталі, чавуну, алюмінію, міді. Японці відчайдушно шукали виходу: щоб отримати пальне, гнали спирт із солодкої картоплі, для отримання мастил — переробляли коріння сосни і т.д. На потреби воєнної промисловості йшло все, що мало у своємі складі кольорові метали. Так, були переплавлені мідні ворота храма Ясукуні. Але це не рятувало — японська економіка вже не могла конкурувати з американською. Японська авіація і флот зазнавали поразки за поразкою. Вихід із скрутного становища підказав начальник одного з відділів міністерства оз­бро­єння адмірал Онісі. Він запропонував приступити до підготовки льотчиків, які б спрямовували свої машини прямо на американські кораблі і гинули б разом з ними.

Після нетривалих дебатів пропозицію прийняли. Японські воєначальники, ймовірно, вважали, що, якщо країна вже не може випускати літаки, які могли б на рівних протистояти американським, то чому б не кинути у бій молодь на одноразових літаках-бомбах. До кінця війни смертники стали головною ударною силою всіх родів військ японських збройних сил. Яких тільки смертників не існувало в японській армії і флоті — десантників, підривників, знищувачів танків, водіїв торпед, катерів-бомб тощо. Всі вони об’єд­ну­валися у спеціальні загони смертників «тенсінтай» («ударні загони»).

17 жовтня 1944 року американці розпочали грандіозну морську битву у затоці Лейте. 1-й повітряний флот ВМС Японії, що базувався в Манілі, повинен був надати підтримку своїм кораблям у затоці. На той час готовими до бойового вильоту виявилися всього 40 літаків. Було зрозуміло, що такими силами кораблі не прикрити.

Адмірал Онісі отримав нове призначення. Він зайняв посаду начальника штаба з’єднання морської авіації, що обороняла Філіппіни. Прибувши на фронт, Онісі відразу взявся за справу.

19 жовтня 1944 р. адмірал виголосив промову перед офіцерами 201-ї авіаційної групи, реалістично зобразив ситуацію, що склалася. Адмірал сказав: «Японія у великій небезпеці. Хто може врятувати Японію в небезпеці? Воєнний міністр? Генерали і адмірали? Ні! Це ви — молоді люди з чистим і сильним духом. Я від імені 100 мільйонів ваших співгромадян прошу вас про жертовність. Я молюся за ваш успіх… Ви вже боги, вільні від земних бажань. Але ви повинні знати одне — чи буде ваш удар ефективним чи ні? Цього, на жаль, не можемо сказати ми, і не можете знати ви. Проте я особисто чекаю ваших зусиль і повідомлю результати імператору. Бажаю успіху».

Офіцери завмерли здивовані. Не можна сказати, що їх вразила сама ідея. І раніше бували випадки, коли японські льотчики спрямовували свої літаки на американські кораблі, але то було лише у виключних випадках, коли інакше вчинити було неможливо. А тут їх закликають до масового самовбивства! Адмірал говорив, що це — єдиний спосіб врятувати країну наявними незначними ресурсами. Заперечень не було. Психологічна підготовка зайняла декілька годин. Вже наступного дня було сформовано спеціальне ударне з’єднання з 24 льотчиків, яке отримало назву «камікадзе». У перекладі з японського це слово означало «божественний вітер» або «вітер з небес». Так у Японії називали тайфун, що два рази — у 1274 і 1281 рр. — знищував флот монголів, які на чолі з ханом Хубілаєм направлялися на завоювання Японії. Спочатку назва «камікадзе» поширювалося лише на цей підрозділ. Згодом вона поширилася на всіх пілотів-самогубців.

Більшість японських джерел вважають першим камікадзе командира 26 морської флотілії на о. Тайвань, контр-адмірала Т.Арі­му. 16 жовтня 1944 р. він на чолі групи з 100 літаків вилетів для самовбивчої атаки проти американського флоту. За офіційною версією, контр-адмірал на своєму літаку врізався у американський авіаносець «Франклін» і вивів його з ладу. (Хоча фактично це зробив інший пілот. Літак Т.Аріми був збитий за декілька метрів від американського авіаносця. Проте японському командуванню було вигідно представити першим камікадзе саме контр-адмірала.)

Справжнім першим камікадзе став лейтенант Куно, який здійснив свій самовбивчий політ на чолі групи 21 жовтня 1944 р. Саме цей день вважається початком масового застосування камікадзе проти американського флоту.

21 жовтня 1944 року флагман австралійського флоту, важкий крейсер «Австралія» було атаковано невідомим льотчиком-самогубцем на літаку з 200-кілограмовою бомбою, яка не вибухнула, але все ж вбила 30 моряків. 25 жовтня загін камікадзе на чолі з Секі Юкіо атакував американське авіаносне з’єднання на сході затоки Лейте. Було потоплено авіаносець «Сент-Ло» і виведено з ладу ще 6. При цьому втрати японців були незначними — 17 літаків. У наступні дні камікадзе, окрилені успіхами перших атак, стали нарощувати свої удари по кораблям, що висаджували десант на Філіппінські острови.

Тактика дій камікадзе мала бути простою і ефективною: атака здійснюється одночасно з кількох напрямків; камікадзе атакують кораблі, коли на них мінімум винищувачів; під час денних операцій літаки з камікадзе прикриваються винищувачами безпосередньо до обраної цілі; камікадзе йдуть на ціль на малій висоті, що дозволяє їм ухилитися від радарів; льотчик-камікадзе має атакувати лише гідну ціль, в іншому випадку він має повернутися на базу; більшу частину польотів камікадзе повинен здійснювати у погану погоду або вночі.

Протягом кількох наступних місяців було здійснено понад 2000 атак літаків-самогубців. 29 жовтня були пошкоджені авіаносці «Франклін» (на борту корабля було знищено 33 літаки, 56 моряків загинуло) і «Беллі Вуд» (близько 100 убитих). 1 листопада було потоплено есмінець «Абнер Рід», ще 2 виведено з ладу. 5 листопада зазнав серйозних пошкоджень авіаносець «Лексінгтон» (41 убитий). 25 листопада пошкоджено ще 4 авіаносці. 26 листопада камікадзе завдали удару по транспортам та кораблям прикриття у затоці Лейте. Потоплено 1 есмінець, пошкоджено 4 есмінці, 2 лінкори і крейсер. У грудні потоплено 2 есмінці і 6 транспортів. 3 січня 1945 р. камікадзе знищили авіаносець «Омані-Бей». 21 січня — «Бісмарк Сі». Японськими конструкторами було швидко розроблено нові типи озброєнь, включаючи крилаті бомбі «Йокосука MXY7 Ока», пілотовані торпеди «Кайтен» і маленьки човни, що начинялися вибухівкою. Ефективність крилатих бомб була невеликою, бо вони не пробивали металеві борти кораблів, мали недостатньо велику швидкість і зазвичай збивалися корабельними зенітками. За безрезультатність їх назвали «бака» («дурень»).

Атаки камікадзе вплинули на моральний стан моряків американських ВМС, проте перевага США була настільки значною, що цей вплив майже не позначився на загальному перебігу бойових дій. Хоча основною ціллю камікадзе були великі кораблі, смертники не залишали поза увагою і маленькі. Налякані команди цих кораблів навіть малювали великі стріли на своїх палубах і писали «Авіаносці — там». Віце-адмірал Браун згадує: «Було якесь гіпнотуюче захоплення у цій чужій західній людині філософії. Ми як заворожені спостерігали за кожним пікируючим камікадзе, наче публіка на спектаклі, а не жертва яку мають убити. На якійсь час ми забували про себе, зібравшись групами і з жахом уявляючи людину, яка сиділа там».

Загалом у битві за Філіппіни брало участь 537 літаків камікадзе. Їм вдалося потопити або пошкодити 132 кораблі. На один корабль у середньому припадало 4 літака. При захопленні о.Іводзіма на один потоплений корабль приходилося вже 6 літаків камікадзе. Цікаво, що 179 літаків камікадзе повернулося на базу після невдалих атак і взяли участь у штурмовці повторно, бо метою смертника все ж було не самогубство, а завдання ворогу максимальних втрат.

Найбільшої інтенсивності атаки камікадзе досягли під час кровопролитної битви за Окінаву (1465 літаків). 3 квітня — виведено з ладу авіаносець «Вейк Айленд», 6 квітня потоплено два авіаносці, 7 квітня пошкоджено авіаносець «Хенкок» (знищено 20 бортових літаків і 72 члени екіпажу). 16 квітня потоплено ще 1 есмінець, виведено з ладу 3 авіаносці. 4 травня повністю згорів авіаносець «Сенгамон» з 21 літаком на борту. 11 травня під час пожежі, що стала наслідком атаки 2-х камікадзе, полум’ям був охоплений авіаносець «Бенкер-Хілл», де було знищено 80 літаків і загинув 391 моряк. При операціях на Окінаві для потоплення одного американського корабля втрати японців складали вже 10 літаків. На кінець війни єфективність камікадзе знизилась ще суттєвіше. Американці вживали заходів щодо захисту кораблів. Спеціальні групи винищувачів патрулювали навколокорабельний простір на малих висотах, в особливому режимі працювали зенітники і спеціалісти радіолокаційного спостереження. Все це згодом дало певні результати — 90% літаків камікадзе збивалося на підльоті до цілі. До кінця Другої Світової війни японською морською авіацією було підготовлено 2525 пілотів-камікадзе, ще 1387 надала армія. Всього за роки війни загинуло 1228 камікадзе, які потопили 36 американських кораблів і пошкодили 368 одиниць флоту.

Крім літаків з камікадзе, використовувалися торпеди і катери, якими теж управляли смертники. Але успіхи останніх були незначними — американський флот втратив лише 4 кораблі.

Японці також розробляли літаки спрощених конструкцій, де використовувалися двигуни 1920—1930-х років, а шассі не прибиралося, а скидалося після зльоту. (Як тут не згадати радянський літак під кодовою назвою «Іванов», який готувався для масованих повітряних ударів по супротивнику під час запланованого наступу Червоної Армії на Європу. Цей літак пізніше назвуть СУ-2 і він буде першим збитим літаком О.Покришкіна (не впізнав). Подібні літаки «чистого неба» конструктори планували робити навіть з соснових дошок (задля економії). Вони мали діяти за принципом камікадзе: один пілот—одна бомба—один літак.

Плануючи оборону центральних островів Японії від, здавалося, неминучого вторгнення, японське командування готувало масове використання камікадзе. Лише в перший день передбачалось кинути на американський флот 3 тис. літаків і 5 тис. катерів і торпед. Загалом на Японських островах було підготовлено 5 тис. камікадзе. Ядерне бомбардування японських міст стало жорстоким попередження для японців і витверезило військове керівництво країни вранішнього сонця. Капітуляція Японії врятувала життя як японських, так і американських солдатів і матросів.

Японській авіації ніколи не бракувало пілотів-камікадзе. навпаки, добровольців було в три рази більше ніж літаків. Основну масу камікадзе складали 20-річні студенти університетів, а причиною стати смертником був безмежний патріотизм або бажання прославити свій рід. Причини такої поведінки закладені в культурі Японії і самурайських традиціях зокрема. Відчуття обов’язку і відповідальності за долю нації притаманно всім японцям, але доведено до абсолюту лише самураями — представниками касти японського лицарства. Японці дивилися на смерть зовсім не так, як їх противники. Якщо для американця смерть була проваллям в небуття з віддаленою перспективою постати перед Богом на Страшному суді, то для японця головною була не смерть, а обставини, за яких вона сталася. Священик і воїн XVIII ст. Ямамото Цунетомо так характеризував суть життя самурая: «Шлях самурая — це смерть... У випадку необхідності вибирати між життям і смертю без сумніву вибирай останню. В цьому немає нічого складного... Той, хто вибирає життя, не виконавши обов’язок, повинен вважатися боягузом і поганим працівником...» Таким чином, самурай має вмерти у гущі ворогів з посмішкою на губах. Вмерти з честю за свою країну і імператора — було вищою метою молодих японців того часу. Камікадзе вважали героями, за них молилися в храмах, на них хотіли бути схожими діти. Шкода, що такі прекрасні ідеали лицарства були використані і накинуті як стереотипи поведінки для армії і ВПС пропагандою імператорської Японії, мета якої — панування в Азії через воєнну колонізацію і приниження інших народів. Юнаки вірили у високі ідеали, а фактично віддали життя за ганебну авантюру...

Треба зауважити, що моральний дух камікадзе не завжди вдавалося підтримувати на високому екзальтичному рівні. Серед смертників були випадки п’янства, розпусти, вони без дозволу залишали свої бази у пошуках пригод. Адже всім було зрозуміло, що війну програно і люди не хотіли вмирати даремно. Відомий навіть випадок, коли камікадзе, якого примусили до вильоту, у відчаї і гніві протаранив власний командний пункт.

Європейцям важко зрозуміти японського льотчика, який, випустивши білий шарф, несеться назустріч смерті, але європейська історія знає поодинокі випадки аналогічної поведінки — перш за все радянських пілотів. Згадаємо хоча б перший радянський таран Талаліхіна, який на початку війни ставили за приклад поведінки у бою. Знаменитий радянський ас О.Покришкін описує аналогічну самогубчу атаку молодого радянського пілота на німецький літак-розвідник «фоке-вульф», проте не схвалює її. Героїчна загибель Гастелло, інші атаки палаючих штурмовиків на колони німецької техніки теж мають ознаки героїчної самопожертви, але в основному ці акти здійснювалися сильно ушкодженими машинами у ситуації безвиході, яка означала так чи інакше загибель екіпажу. Практики, коли льотчик сідав у літак, маючи на меті загинути і забрати життя німецького пілота чи танкіста, не було. Із зростанням впевненості у перемозі кількість таких вчинків зменшувалася. Після перелому у війні самогубча поведінка льотчиків не схвалювалася, командири намагалися зайвий раз не ризикувати життям пілота, а втрата літака вже не розглядалася як провина.

У німців і англійців взагалі було особливе ставлення до життя льотчика, який однозначно вважався основним елементом стратегії і превілейованою в армії людиною. Адже його військове життя було акумуляцією професійних навичок і безцінного бойового досвіду. Найкращий ас в історії ІІ Світової війни німець Е.Хартман понад 10 разів залишав свій підбитий літак, а свою тактику бою описував просто: підкрадись—убий—втічи. Може саме тому він збив 352 літаки? Жодного разу він особливо не переймався втратою машини, зайвий раз не ризикував, часто використовував для порятунку парашут. Відомо, що німецьким льотчикам заборонялося вступати в бій за невигідних умов, або за великої чисельної переваги у ворога.

Під час «битви за Англію» 1940 р. цілі загони англійських кораблів, ризикуючи наразитися на німецькі підводні човни, підбирали збитих пілотів, а спеціальні літаки навіть в штормову погоду шукали гумові човни з пілотами. Льотчики проводили масовані пошуки збитих над територією Франції пілотів, по кілька разів проносячись над Ла-Маншем, ризикуючи напоротися на вогонь зеніток. Порятунок товариша був операцією, яка прирівнювалася до бойового вильоту. Аналогічно діяли і німці, і американці. Радянських пілотів теж намагалися рятувати, але з меншим успіхом. Європейська військова думка так і не змогла перейти межу гуманізму стосовно власних солдатів, а може не змогла, бо відчувала, що ті не втілять подібну самопожертву в життя? А масові жертвоприношення радянських піхотинців і танкістів через недолугість і страх командування перед Сталіним були набагато страшнішими, ніж польоти японських людинобомб. Проте це вже інша історія...

Довелось зустрітися з японськими смертниками і радянським сухопутним військам під час боїв з Квантунською армією на Далекому Сході. Маршал Радянського Союзу К.Мє­рєцков писав: «У багатьох місцях японці, відступаючи, широко використовували команди смертників-солдатів, які заздалегідь були приречені на смерть. Як вони діяли, наприклад, проти наших танків? У боях під станцією Мадаоші ми нарахували біля 200 смертників, які, обперезавшись сумками з толом і з ручними гранатами, повзли по полю в зарослях густого гаоляна і кидалися під наші танки. Ці «живі міни» були, звичайно, достатньо небезпечними. Але наші війська заздалегідь підготувалися до такої тактики противника і швидко нейтралізували дії таких груп. У інших випадках смертники пропускали вперед наші частини, а потім стріляли їм у спину. Не думаю, що японське командування розраховувало на нанесення нам таким шляхом значних втрат. Скоріше воно сподівалося на підрив моральної стійкості і наступального духу радянських військ».

Отже, самогубчий героїзм японських камікадзе так і не призвів до бажаного для військового командування результату: перебіг бойових дій не змінився і Японія війну програла.

Олександр Гісем,
Андрій Гусєв