Світло планети №3963 на ім’я Параджанов

№1 січня — 16 березня українці мають змогу ознайомитися з творчістю Сергія Параджанова на виставці єреванського Музею Параджанова

Цей дух поза смертю, і часом, і віком,
Мене він щасливим зробив і великим.
Цей дух незнищенний — клітинами чую —
Сьогодні в моєму єстві торжествує.
                        Рабіндранат Тагор

Він пішов, залишивши по собі дивне відчуття... Мабуть, тому, що всім своїм життям нагадував південне екзотичне дерево, яке, потрапивши зі звичних, сприятливих для нього кліматичних умов, попри закон логіки виживання, так міцно вкоренилося в новий для нього грунт, що тільки на цій землі могло явити світові свої дивовижні плоди. Саме тут, під українським сонцем, розкрився його самобутній і багатогранний талант. Саме звідси він заявив на весь світ ті глибокі істини, без яких людське буття — річ невдячна. Однак вкотре, зневірений і принижений, украй морально спустошений і змілілий, він повертався в материнське лоно колхідських долин, і вже тут збирав себе по крихтах, поступово й болісно, з дня в день відновлюючи сили, аби по часі, ледь оговтавшись від недавніх перепетій, знову й знову, з якоюсь маніакальною впертістю, плекати думку про повернення в Україну — ту резервацію духу, де йому довелося пройти всі сім кругів Дантового пекла. Так, немов якась доленосна загадка навіки прив’язала чоловіка до цієї парадоксальної в його долі місцини. Щось гірке і мазохістське було в тому незбагненному зв’язку, без якого, здавалося, життя Митця втрачало сенс.

Звісно, якоюсь мірою можна зрозуміти почуття дирекції єреванського Музею Параджанова, яка з 1991 року, шість років поспіль, відмовлялася привезти в Україну колажі Митця. І хтозна, що переважило в тій відмові — образа за свого геніального митця, якого не зрозуміли, не вберегли, ачи болісні ревнощі до землі, яка стала джерелом його натхнення. І все ж, хоч би як там було, ніхто немає права вершити посмертну долю людини. У цьому сенсі вона сама робить свій — можливо, й незбагненний пересічному розуму — вибір. Вона сама, а не хтось інший, визначає свою долю — земну і небесну. І дещо провокаційне освідчення Сергія Параджанова в одному зі своїх останніх інтерв’ю — «Я помщуся Україні, помщуся своєю любов’ю» — є підтвердженням цієї думки.

Таким — мудрим і парадоксальним, несерйозно-епатажним, часто неспроможним відокремити реальність від вимислу, фантазії, глибоко трагічним і безмежно щасливим, здатним гостро, кожною клітинкою свого єства, відчувати красу життя, глибоко зосередженим у собі і навстіж відкритим світові — він був у всьому, у всій багатогранності своєї творчості. Його, Параджанова, знав світ як кіномитця сюрреалістичного напряму, творця естетичного, поетичного, нарешті, пластичного кіно, неперебутнього таланта, що поєднував у собі геніального режисера, сценариста, костюмера, декоратора, гримера, майстра мезансцени, однак він ще був експертом-мистецтвознавцем, якому нема рівних, людиною, глибоко обізнаною в етнографії, фольклорі, археології, історії — у всьому, що давало змогу відчути й осягти серцем сенс світу, сенс життя. «Він був суперщасливий чоловік у житті, — згадує Іван Драч, — бо бачив, чув, сприймав світ у запахах, консервував, абстрагував, сприймав світ так, як Господь Бог. А Бог щасливий чи нещасливий? У нього все є — і щастя, і нещастя. Ці крила — від пекла до раю — якраз і свідчать про масштаби людини. І цим він був масштабною людиною».

Дивне відчуття парадоксальності опановує кожним, хто хоч раз побачив ці твори, яким немає аналогів у світовому мистецтві. Більшість з них через «несприятливий збіг обставин» з’явилися на світ у докраю обмеженому життєвому просторі — в’язничних стінах Якою ж невичерпною фантазією повинен володіти Митець, якою божевільною мала б бути його любов до життя, аби, вважай, з нічого — битої порцеляни, якихось випадкових дротиків, ржавих годинникових коліщаток, любовно засушених стеблин і квітів, соломки, бісеру, перламутрових намистинок, фольги, пожовклих від часу світлин, скалок старезних дзеркал, шматочків старовинних тканин і мережив, поламаних жіночих гребінців і шпильок — з безпосередністю дитини геніально витворити свій внутрішній світ! Світ, у якому тепло, затишно і природно кожному загубленому в часі… Так буває лише в дитинстві... І ти вдячний Митцю за можливість хоч на хвилю опинитися в нім.

Звісно, Пікассо мав рацію, коли стверджував, що «в художнику рівно стільки художника, скільки в ньому дитини». Сергій Параджанов ніколи не розривав з дитинством, до кінця життя, попри всю житейську бридоту, не втрачав здатності дивитися на цей світ очима дитини (і не тільки ляльки та химерні — немов лялькові — капелюшки є свідченням того). Його колажі — це цілий феєрверк імпровізацій у якомусь предивному гротесковому просторі, а то й майстерне балансування між двома світами — ляльковим і реальним, де геніально об’єднано в органічну цілісність речі, здавалося б, абсолютно несумісні.

«Гальський півень», «Диво-рибина», «Півники», «Притча про сина», «Портрет батька, розірваний з ревнощів», «Розбитий сервіз з портретом Донатора», «Пам’яті незіграних ролей Нати Вачнадзе», «Локон сина»... Навіть у назвах цих колажів відчувається тепло серця їхнього творця. Здається, він як ніхто інший умів сприймати світ на дотик, як ніхто інший відчував його фактуру й тепло. Ні, зовсім не випадково для своїх химерних колажів митець використовував вживані речі — ті, які комусь і колись належали, якими хтось милувався, беріг, дарував, які переходили з рук у руки, з покоління в покоління, вбираючи в себе людську енергетику. А те, що їй непідвладний час, кожен має нагоду переконатися, з острахом «чіпляючи» зором скалку старого дзеркала — а раптом наштовхнешся на чийсь погляд, — або стрічаючись з пронизливим поглядом чужої долі зі старої пожовклої світлини на тлі годинникових коліщат — символу швидкоплинності життя.

Здається, йому було відомо те, чого ніхто не знає у цілім світі. Тому так потерпав, що не встигне поділитися своїм знанням життя. Та виявилося, не так вже й багато на те охочих...

Його свободолюбство в мистецтві — тяжіння до сюрреалізму та авангардизму, — як і свободолюбство в суспільному житті, що проявилося у виступах на захист свободи слова, підписанні дисидентських листів, зробило його persona grata на цій землі. Йому не давали змоги працювати, знімали з прокату вже готові фільми, нещадно краяли їх і самовільно переробляли (як це сталося з «Кольором граната», зразком абсолютно нового в світовому кінематографі жанру поетичного кіно). Ніби й не було за Митцем світового визнання, ніби й не аплодував його «Тіням забутих предків» світ і щедрий урожай найвищих міжнародних нагород (28 премій за два роки прокату, зокрема премія вельми престижна Британської кіноакадемії), як і 60 призів за поетичне кіно, не інакше як наснився. «У мене найбагатша колекція з непоставлених фільмів, незатверджених сценаріїв, незакінчених зйомок», — з гіркотою констатував Митець.

Та Параджанов не був би Параджановим, якби змирився з таким станом справ. Доведений до відчаю, він, ні хвилі не вагаючись, надсилає прямісінько в Кремль, тов.Косигіну телеграму, жорстокий зміст якої переповнив чашу терпіння «недремного ока»:

Оскільки я один такий безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, переконливо прошу відпустити мене голим через радянсько-іранський кордон — може я стану родоначальником іранського кіно. Параджанов.

Він ставав некерованим і небезпечним. І компетентні органи не забарилися з реакцією — навішали стільки статей, що відсидки вистачило б на десять життів: згвалтування, содомія, незаконний перепродаж антикваріату, валютні оборудки, антисуспільна поведінка, туніядство, розкрадання народного майна, зловживання службовим становищем... Неозброєним оком видно — перестаралися. Та часу, схоже, було обмаль, поспішали хоч якось, хоч недоладно, усе те зшити білими нитками. Параджанова посадили, не довівши його вини. Вочевидь, мали чітке завдання — посадити так, аби вже ніколи не вийшов з в’язниці.

Однак ніхто не міг спрогнозувати, що саме стаття 112, ч.1 Кримінального Кодексу УРСР, на яку такі надії покладала влада, дасть Параджанову шанс на виживання. Одразу по його прибутті зеки дізналися про зміст вироку і лише хотіли пересвідчитися, чи й справді він згвалтував комуніста-високопосадовця. Параджанов, зорієнтувавшись в обстановці, вирішив «урвати» собі слави, збільшивши число згвалтованих компартійців до трьохсот. «О, молоток, — сказав йому авторитет, — ми тільки на словах, а ти на ділі».

У в’язниці він поставив собі за мету будь-що вижити. Наперекір намаганню влади стерти його в порох, витравити навіть ім’я з пам’яти мільйонів поцінувачів його таланту. У своїх листах до дружини Сергій Йосипович, вже нікому не довіряючи і розуміючи небезпечність спілкування з давніми знайомими і друзями, застерігає її не задовольняти їхню цікавість. Він намагається відчайдушно шукати рятунок від тюремної мерзоти у творчості. Поривається писати сценарії, але в умовах радянської в’язниці це виявилося занадто важкою справою. Точнісінько, як колись і в Тараса Шевченка, позбавленого права писати і малювати, в нього відібрали олівці і папір, навіть на «захалявну книжечку» не зумів розжитися — мусив сценарії тримати у голові.

Однак, попри всі заборони, тюремний період став для Параджанова етапом несподіваного творчого піднесення, Він почав збирати все, що траплялося під руку — дротики, поламані механізми, клаптики тканини, сухі рослини, навіть власні шкарпетки, — компонуючи все те у нехитрі композиції, чим викликав глузування зеків. «І ось серед цього світу і я, — пише він у листі рідним, — я, божевільний старий, який клеїть і малює квіти. І це більше, ніж вирок. Увесь час боязнь, страх ножа і побиття».

Йому, людині, вельми спраглій до краси, потрібно було здійснити надлюдське зусилля над собою, щоб шукати її тут, у цьому «паралельному світі». Та тільки цей пошук міг стати шансом на виживання. І ось справжньою знахідкою для нього стали покришки з фольги від молочних пляшок, що їх викидали на в’язничному подвір’ї. Митець з одержимістю божевільного «чеканив» на них зображення видатних людей, роздавав сусідам по нарах, аж доки не нарвався на табірне начальство. А те негайно відправило його «медалі» на психіатричну експертизу в Москву. Та такої відповіді воно не чекало: «Талановито, й дуже». Пізніше оті маленькі шедеври на покришках з-під молочних пляшок потраплять до щирого поцінувача таланту Параджанова Фредеріко Філліні, і той, пройнятий трагічною долею видатного митця, перенесе зображення з радянської молочної покришки — як символ свободи людського духу — на срібну медаль. Відтоді цю престижну нагороду з року в рік вручатимуть в Італії творцям найкращих фільмів, вочевидь забувши, хто, коли і за яких обставин дав їм життя.

Марними виявилися старання радянської системи стерти з пам’яті людства ім’я великого Митця. Про нього не забували, ним опікувалися видатні діячі світової культури. Один раз своїм звільненням Параджанов мав завдячувати Луї Арагону — вельми авторитетній для керівництва Радянського Союзу фігурі. Іншого разу — великому Філліні, з ініціативи якого було створено Комітет із звільнення Параджанова. Коли нарешті Комітет вийшов на зв’язок з Брежнєвим з проханням звільнити Митця, Генеральний секретар ЦК КПРС довго дивувався: «Хто такий? Не чув про такого, не знаю». Чимало довелося зробити запитів, доки знайшли зека Сергія Параджанова, позаяк його постійно перекидали з одного табору в інший — «Аби передавав досвід в’язничного життя іншим зекам», — гірко жартував великий Митець.

Він вийшов на світ Божий спустошеним і хворим. У Києві жити не дозволили, мусив їхати до Грузії. Батьківський дім чекав на нього порожнім і осиротілим. А мати не дочекалася. У роботі скрізь відмовляли. Тож він з якимось божевільним захватом віддається своїм колажам. «Я залишив свою енергію у в’язниці, — скаже він в одному зі своїх інтерв’ю, — однак став там художником, привіз звідти 800 робіт». А на запитання, що дало йому ув’язнення, відповів одним словом: «Безсмертя».

Він так і не зумів повернутися в Україну — юдоль свого болю. Так і не судилося йому поставити на кіностудії О.Довженка ані «Київські фрески», ані «Слово о полку Ігоревім», ані фільм про казкаря Андерсена.

Війна держави з Митцем доходила свого кінця, наставали нові часи, і від них повіяло оманливим вітром давно очікуваних перемін... Однак, як виявиться, часу доля для нього зовсім не залишила. «Дарт (вірм. — страждання) — така життя одвічна форма», — підіб’є підсумок свого земного буття Сергій Параджанов.

Його доля — яскравий приклад дивовижних метаморфоз: за життя був зеком №... (чи ж варто людству пам’ятати той номер?), а завчасно полишивши цю земну суєту, після проголошення 1999 року рішенням Юнеско Роком Сергія Параджанова, став планетою — запам’ятайте, він заслужив на це своїм талантом! — №3963.