Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Су-27 — Перлина радянської авіації

Всі пам’ятають жахливу трагедію в Скнилові, коли розбився український надвинищувач Су-27. Галасливе розслідування причин катастрофи більше напустило туману та приховало справжні причини катастрофи. У кінцевому результаті винними виявилися пілоти.

Багато підстав вважати, що наші льотчики винні менше всього, або взагалі не винні ні в чому. Розберемося, на якому літаку вони літали.

Відвідувачі авіаційних виставок у Києві мали чудову можливість ознайомитися з цим видатним винищувачем сучасності, «перлиною в короні радянської авіаційної промисловості». «Перлиною» Су-27 назвав американський журнал «Ворлд Ерпауер Джорнел». І це справді так. «Перлиною» винищувач став не одразу, були потрібно роки наполегливої праці десятків тисяч висококласних фахівців, щоб заслужити захоплені відгуки авіаційної преси і фахівців. Цей же журнал пише, що на численних авіашоу Су-27 продемонстрував такі маневри, які не під силу жодному західному винищувачу. Багато хто намагався повторити «Кобру Пугачова», але їхні літаки не розраховані на такий маневр і можуть розвалитися в повітрі від перевантажень.

Під час війни у В’єтнамі стали особливо помітними прорахунки американців у концепції проектування і застосування винищувачів. Часто важкий двомоторний «Фантом» не міг впоратися з дуже маневреним і легким, але повністю застарілим МіГ-17, «маленькою бестією». Водночас МіГ-17 збивали найсучасніші винищувачі США. Це слова самих американських пілотів.

Американці розробили вимоги до літака, приначеного для завоювання повітряного простору, під позначенням TFX, у результаті з’явився винищувач F-15 «Ігл», який вперше піднявся в повітря 27 липня 1972 року. У Радянському Союзі роботи зі створення винищувача так званого четвертого покоління почалися 1969 року.

До формування зовнішності винищувачів нового покоління приступили у всіх трьох винищувальних КБ — Сухого, Мікояна і Яковлєва. 1971 року було оголошено конкурс проектів важкого винищувача. Переможцем 1972 року став проект фірми Сухого. Як бачимо, було деяке відставання — американський «Орел» вже літав.

З 1970 по 1975 роки фірмою Сухого, яка тоді називалася «Машинобудівний завод «Кулон», було розроблено 15 можливих варіантів нового важкого винищувача. 1974 року було остаточно сформовано схему літака, а 1975 року розпочато випуск робочих креслень. Протягом 1976 року будували перший дослідний літак, який отримав внутрішньозаводське позначення Т10-1. Вже 20 травня 1977 року новий винищувач виконав перший політ. Його пілотував льотчик-випробувач Володимир Іллюшин, син знаменитого авіаконструктора. Політ пройшов успішно.

Американці одразу ж зафіксували появу нової бойової машини й опублікували малюнок, виконаний за фотографією з розвідувального супутника. На підставі даних космічної розвідки американські фахівці визначили, що новий винищувач належить до важкого класу і має дуже могутні двигуни. Йому дали позначення «Рам-Джі», тобто «Раменське — J». Оскільки кодове позначення НАТО досвідченому літаку давати було рано, про нього мало що знали. Але космічне око, що вже стало достатньо гострим, невсипущо спостерігало за польотами літаків над аеродромом «Раменське» в Підмосков’ї. Пізніше Су-27 отримав позначення НАТО Flanker («Фленкер»), тобто «Той, що прикриває фланги».

1978 року злетів другий екземпляр Т10-2. 7 травня 1978 року, напередодні Дня Перемоги, цей літак розбився і забрав з собою життя льотчика-випробувача Є.Соловйова. Не дивлячись на це, роботи велися постійно, і 1979 року почав злетів третій екземпляр літака Т10-3 з новим двигуном АЛ-31Ф. Для проведення випробувань на заводі в Комсомольску-на-Амурі протягом 1981 — 1982 років було побудовано п’ять літаків дослідної серії — від Т10-5 до Т10-11.

Конструктори створили досить маневрений літак, який міг пролетіти на запасі палива у внутрішніх баках до 4 000 км. Льотно-технічні характеристики, визначені під час випробувальних польотів, свідчили про те, що за багатьма показникамм новому літаку немає рівних у світі. Конструктори тоді ще не могли усвідомити, яку дивовижну бойову машину вони створили і де межі її вдосконалення.

Випробування прототипів Т10-1, Т10-2 і Т10-3 показали, що льотні характеристики нового радянського винищувача відстають від заданих, багато хто почав сумніватися, чи зможе він перевершити американський F-15 «Орел». Причина відставання полягала в перевищенні ваги бортового радіоелектронного устаткування порівняно з розрахунковим, а також поганою паливною економічністю нового двигуна АЛ-31Ф. Це була ахіллесова п’ята радянської авіаційної техніки і промисловості того часу.

Щоб не ризикувати і не розпочати будування літака, який поступався б американському «Орлу», вирішили провести додатковий комплекс науково-дослідних робіт, у якому брали участь численні організації Радянського Союзу. Роботи велися у 1978 — 1980 роках паралельно з льотними випробуваннями вже побудованих досвідчених літаків. У результаті було створено практично новий літак Т10-7 або Т10-С.

Саме Т10-7 (Т10-С) став прототипом серійного Су-27. Він вперше піднявся в повітря 20 квітня 1981 року. Час даремно не витрачали і вже в 1982 році в Комсомольску-на-Амурі почали серійне виробництво нових винищувачів. Паралельно створювався новий бортовий радар, і збудовані винищувачі довго стояли без руху на заводському майданчику в очікуванні радарів.

Настала пора створювати навчально-бойовий варіант над— винищувача. Двомісний літак отримав позначення Су-27УБ, його серійний випуск почався 1986 року на заводі в Іркутську. Бойова ефективність «Спарки» була на 15% вищою за аналогічний показник двомісного F-15B.

В процесі серійного виробництва літак постійно поліпшувався і удосконалювався. Літак перетворився на щонайпотужніший винищувач сучасності, рівного якому немає і сьогодні. На папері багато авіаційних фахівців і журналісти намагаються довести, що і той, і інший західний винищувач в чомусь перевершує Су-27. Та варто подивитися на похмурі або захоплені обличчя західних військових після демонстрації літака на авіаційних виставках, як все стає зрозумілим — такого літака на Заході немає! І ще якийсь час не буде.

У всі часи в Радянському Союзі дуже піклувалися про престиж. На виставці «Авіасвіт 2000» в Києві було продемонстровано базовий варіант Су-27. Внаслідок близькості густонаселених районів і численних промислових підприємств льотчик демонстрував не самі надзвичайні фігури вищого пілотажу. І без того в будинках тремтіло скло, а на автомобілях спрацьовувала сигналізація, тому після польоту Су-27 на землі довго звучали автомобільні гудки.

Американці в своїх відкритих джерелах указували, що в Україні після розпаду Радянського Союзу залишилося 85 Су-27 і базуються вони на аеродромах у Севастополі, Житомирі, Миргороді. Могутні літаки надійно прикривають Україну з повітря. Льотно-технічні характеристики Су-27 дають змогу винищувачу вести бої і в глибині чужої території. Так було в перші роки незалежності України. Що зараз?

Су-27 має дуже могутнє озброєння. У нього десять точок зовнішньої підвіски озброєнь і скорострільна гармата калібру 30 мм в корені крила, праворуч від кабіни пілота. Зазвичай на пілонах під крилом Су-27 несе шість ракет Р-27 і чотири Р-73.

Ракету Р-27 роблять на заводі Артема в Києві. Ставляться до неї в світі з належним шануванням, вона довела свою ефективність у різних регіональних військових конфліктах. У НАТО ракеті дано код AA-10 і назву «Аламо». Важить вона 350 кг і несе бойову частину, начинену 39 кг сильної вибухової речовини. Довжина ракети 4,7 м — трохи більше половини довжини винищувача часів Другої світової війни. Ракета запускається по цілі на відстані до 95 км. Маневрування мети мало чим їй допоможе, ракета здатна маневрувати з восьмикратним перевантаженням. Ракета залишається ефективною і на величезній висоті 27 км проти цілей, що летять з швидкістю до 3 500 км/год. Це означає, що вона може збивати висотні літаки-розвідники. Якщо точніше, то Р-27 завжди була здатною збити американський надшвидкісний і надвисотний стратегічний розвідник SR-71 «Чорний птах». Сьогодні київські ракетобудівники пропонують на світовому ринку цілий набір нових варіантів ракет, що добре зарекомендувала себе.

Ракета Р-73 має позначення НАТО AA-11 і називається «Арчер», тобто «Хитрун». Вона призначена для ведення ближнього маневреного бою. За своїми геометричними і ваговими характеристиками вона подібна до американської ракети «Сайдуїндер», а за бойовими — перевершує розхвалювану американську ракету. І це було доведено американськими і німецькими льотчиками.

Ракетами Р-73 перших серій озброєні МіГ-29, які перейшли в спадок німецьким Люфтваффе від Армії НДР. Під час навчальних боїв МіГ-29 і американського масового винищувача F-16, навіть дуже не слабкого, зазвичай був переможцем в бою МіГ-29. Оскільки і МіГ-29, і його ракета Р-73 випускалися ще у давнину, то серед військових фахівців НАТО виникла паніка, щоб протистояння в холодній війні не переросло в серйозний військовий конфлікт з неминучими плачевними наслідками для натовської авіації. Зараз «Сайдуїндер» проходить глибоку модернізацію, але успіхів ще немає, характеристики Р-73 поки що залишаються неперевершеними.

Скорострільна гармата ГШ-30-1 має боєзапас 150 снарядів і здатна, немов автогеном, розрізати броньовані цілі на землі і повітрі. На кінцях крил Су-27 встановлюються блоки з інфрачервоними пастками для захисту від ракет супротивника з тепловими головками самонаведення. За необхідності вони можуть бути замінені на блоки радіоелектронної битви. Це устаткування довело свою ефективність під час військового конфлікту з Іраком. Американські винищувачі обстрілювали ракетами іракські, обладнані аналогічними інфрачервоними пастками. Американські ракети накидалися на приманку, їхні головки самонаведення не могли відрізнити пастки від реактивних струменів двигунів.

Су-27 здатний вести боротьбу і з наземними цілями. Під нього можуть підвішуватися цілі кетяги бомб і некерованих ракет до 6 500 кг. Тут він поступається американському F-15, може нести 7 000 кг бомб і ракет, однак має меншу дальність польоту.

Радар базового варіанта Су-27 розпрощався зі своїми дитячими хворобами. На експортний варіант Су-27 ставиться радар «Жук», який бачить на 100 км вперед і на 40 км назад за допомогою додаткової антени у хвостовому обтічнику. «Жук» здатний виявити одночасно 10 цілей. У спеціальній пресі пишуть, що російські Су-27 завдяки радару з оглядом задньої півсфери здатні стріляти ракетами «через плече». Це навіть оригінальніше, ніж гвинтівка, що стріляє із-за рогу!

Су-27 належить до винищувачів важкого класу. Його геометричні розміри чималі — довжина літака 21,94 м, висота 5,909 м, розмах крила 14,70 м. Попри свої великі розміри, машина дуже маневрена і здатна витримувати дев’ятикратне перевантаження. Робочий потовк Су-27 становить 18 500 м. Надпотужні двигуни дають змогу набирати висоту зі швидкістю 330 м/сек, майже як ракеті. Розгін у Су-27 з нормальним злітним становить 400 м, пробіг при використанні гальмівного парашута дещо більше — 620 м, тобто злетіти легше, ніж зупинитися після посадки. На малій висоті Су-27 здатний розвернутися з радіусом 450 м. Він здатний летіти з дуже малою для такої швидкої бойової машини швидкістю — всього 200 км/год. Це підвищує його бойову живучість і він здатний полювати за вертольотами, що низько літають. За необхідності Су-27 може летіти над землею зі швидкістю 1 400 км/год, розриваючи барабанні перетинки і залишаючи за собою безліч інвалідів на полі бою, зруйновані будинки або перевернені величезним буруном катера на морі.

Су-27 здатний «дістати» супротивника на відстані 1370 км при польоті низько над землею, під «радарним частоколом». При польоті на вигідній крейсерській висоті оперативна дальність становить 3 680 км. Завдяки такій великій дальності Су-27 може перехоплювати бомбардувальники супротивника в полярних областях. 1987 року двомісний варіант Су-27УБ пролетів без посадки, з кількома дозаправками в повітрі 13 400 км, будучи в повітрі 15 год. 42 хв. Літак злетів з аеродрому під Москвою, злітав у Комсомольску-на-Амурі і повернувся в Підмосков’ї без посадки.

Су-27 в базовому варіанті продали Китаю, його там будують за ліцензією. На парадах часто проходять Су-27 ВВС Китаю, демонструючи успіхи китайських військових льотчиків. На недавній авіакосмічній виставці китайські військові льотчики показали світу свої досягнення в освоєнні могутньої бойової машини. Су-27 став головним болем для військових льотчиків Тайваню.

Сьогодні є інформація, що Україні залишилося до 50 Су-27. Між 85 екземплярами в 1992 році і «до 50» сьогодні різниця дуже велика, особливо якщо врахувати, що Індія купувала в Росії новенькі винищувачі цього класу по 30 млн за екземпляр. Звичайно, «виділені для утилізації» Су-27 дешевші, але від «усихання» українського флоту Су-27 прибуток має бути більшим.

Українські Су-27 багато разів демонстрували чудову виучку пілотів у зарубіжних країнах. Але з часом на військову авіацію України було накинуто фінансовий зашморг. Льотні училища почали випускати «льотчиків-теоретиків», з нікчемним нальотом. Стройовим льотчикам, які чудово володіють бойовими літаками або «підрізали крила», або вказали на двері.  

Володимир Репало
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com