«Косовський вузол» стає зашморгом

Цікава особливість, якої не помітив жоден з українських політоглядачів: більше половини держав з тих, що визнали самопроголошену незалежність Косова, це європейські країни, найближчі сусіди цього новотвору. Ми не випадково вжили саме таке визначення, бо метастази неконтрольованого сепаратизму в самому серці європейського континенту — річ небезпечна. Можливо, підлещуючись до албанських сепаратистів, політкоректні європейські лідери хочуть справити гарне враження на багатомільйонну мусульманську громаду, котра стрімко розростається по всій Європі. Можливо... Але якщо врахувати той факт, що лідерами самопроголошеного албанського Косова є люди, котрі не приховують своїх зв’язків з міжнародною наркоманією, то напрошується висновок: маємо приклад колективного божевілля цивілізованої Європи на взірець того, що охопило старий континент в середині 30-х років минулого століття і призвело до Другої світової війни.

Але Європа Європою, Україну туди поки що не дуже просять. Натомість Росія поряд. А звідти минулого тижня надійшов надзвичайно тривожний сигнал. Путінсько-медвєдєвська Держдума в стилі сталінського Вєрховного Совєта визнала незалежність Абхазії, Південної Осетії та Придністров’я. Домінантною тезою цього шокуючого визнання стала фраза: «Принципу непорушності кордонів у Європі, проголошеного 1975 року в Хельсінкі, віднині не існує».

Услід за Росією — Вірменія, котра проголосила готовність визнати незалежність Нагірного Карабаху.

У Дагестані оприлюднили «чорний» список журналістів, прихильних до Росії. Перших двох осіб з цього списку — серед них голова Держтелерадіо автономії — вже вбито невідомими.

Кілька станиць Теркського козацтва висунули ультиматум Москві, що вони вийдуть зі складу Росії, якщо кремлівська влада не вижене з їхнього краю осіб «кавказької національності». Схоже на анекдот, але чомусь не смішно.

Що далі? У світі понад сотня анклавів або вже проголосили свою ніким не визнану незалежність, або наміряються невдовзі це зробити. У Європі таких небезпечних «гарячих» точок близько тридцяти!

Якщо Карабах і Абхазія для пересічного українця — це «щось там, за морем», то Придністров’я, даруйте — через город навприсядки. А якщо врахувати, що проголошена російськими думцями доктрина підтримки бунтівних територій спирається на негайне перекидання туди російських військових контингентів, то це вже навіть не сигнал тривоги. Це війна на порозі.

Українські журналісти і політики потерпають від хвороби, котра в народі називається курячою сліпотою. У Криму хтось демонстративно сплюндрував кримськотатарський цвинтар. Власне, цей «хтось» не дуже й ховався — заслані російські «казачки» повидригувалися. А для правовірного мусульманина наруга над могилами предків є найстрашнішим злочином, що передбачає кровну помсту. Нам у Крим посилено експортують «Абхазію-2», а ми, роззявивши рота, захоплено спостерігаємо за київськими баталіями, котрі не варті виїденого яйця.

Доки ми сперечаємося, чиє сьогодні згори — Президента чи Прем’єра, Росія відновлює суто сталінську вертикаль влади: декоративний президент на взірець «всесоюзного старости» Калініна і диктатор-прем’єр. Доречно нагадати, що тов. Сталін обіймав посаду саме голови уряду, а не держави. Як і те, що анексія незалежних демократичних держав Східної Європи та Кавказу у 20 — 40-х роках минулого століття здійснювалася кремлівськими більшовиками за стандартною схемою. Спочатку в незалежній Україні, Білорусі, Грузії, Вірменії, країнах Балтії об’являвся самопроголошений «робітничо-селянський червоний уряд», котрий, звісно ж, кликав на допомогу Червону Армію, і невдовзі замість суверенної держави на політичній карті з’являлася чергова совєцька соціалістична республіка.

Генеральним принципом усіх колонізаторів було «розділяй і володарюй». Процес розділення вже пішов. Скоро почнеться процес володарювання?

В.Н.