ПАТ. ПРОСТО ПАТ

Наш політикум дійшов до закономірного фіналу — патової ситуації, коли кермувати країною, як раніше — не виходить, а по-новому — ніхто не вміє і вчитися не збирається. І справа навіть не в тому, що парламент практично не працює, від цього майже нікому, крім суддів (у суттєвої частини яких закінчилися повноваження) та їхніх «клієнтів», ні холодно, ні жарко.

Жодні перевибори не можуть змінити цей стан речей. Справжня причина пату — повна відір­ваність політиків та партій від електорату, тобто відсутність у країні партій як таких. Саме партій, а не товариств з неОбмеженою безВідповідальністю «ПР», «БЮТ», «БНУНС» тощо.

Незважаючи на те, що парламент не працює, політики від цього не дуже страждають, бо життя «на місцях» вирує, а дерибан не припиняється ні на хвилину. Депутати місцевих рад, обрані за партійними списками, натхненно привласнюють майно своїх територіальних громад. До виборців зі скрипом, але все ж таки доходить прописна істина, що їхній добробут залежить насамперед від місцевих «слуг народних», а не від топ-політиканів з телеекрана. А хто ж такі ці місцеві? «Смотрящіє» від керівництва ТОВ, не більше — стверджує Бродський, не вірити якому саме в цьому конкретному питанні немає жодних підстав. Члени територіальних громад фактично віддають себе на поталу відкупникам, які придбали у керівництва ТОВ місце у виборчому списку за попередню оплату або за відсоток від награбованого. Їхнє право грабувати «підшефну територію» в цілому грунтується на чинному законодавстві, що уможливлює, зокрема, безоплатну роздачу земель. А коли щось там не «за законом» — на допомогу приходять суди, які «за долю малую» залюбки легітимізують будь-який дерибан. А в цей час топ-політикани грають клоунів у виставі «Операція «Прикриття», відволікаючи увагу громадськості від справді важливих місцевих проблем. Роблять вони це на постійній основі на різних шоу — і в парламенті чи уряді, і в телестудіях, на передачах на кшталт «Свободи Слова».

Персональний склад та партійна належність місцевих дерибанщиків (з повною розкладкою по регіонах) не становить жодного секрету. За бажання можна навіть систематизувати роздерибанене, і я не здивуюся, якщо хтось цим вже активно займається, аби мати повний «розклад» у масштабах країни. Завдяки жорсткому адміністративно-територіальному поділу Україна нагадує зіставлені разом скляні банки, в яких живуть сколопендри, до того ж у кожній банці — свої. Кожна мала банка — окремий район, а кожна велика — окрема область. У кожній «банці» — свій суд, прокуратура, міліція, податкова, місцева рада, райдержадміністрація чи облдержадміністрація тощо, в яких працюють «кращі люди нашого Урюпинська».

«Кращі люди» кермують своїми урюпинськами зазвичай спадково, тобто цим займається вузьке коло родичів, кумів та друзів з часів «совка», і потрапити у це вузьке коло новим людям надзвичайно важко. Рівень «сірості» цих кермачів важко навіть уявити — це люди, які присмокталися, як кліщі, до якоїсь маленької посади, з якої викинути їх практично неможливо — зв’язки, традиції, кумівство… Я збагнула цей прикрий феномен ще 1990 року, коли закінчувала перший курс юрфаку Московського держуніверситету. Вирішувалося питання про проходження практики в прокуратурі. Начальник курсу попросив усіх «з провінції» привезти документ-«згоду» з наших районних прокуратур про те, що там не заперечують проти проходження нами практики в цих «конторах». Я чесно обійшла трьох районних прокурорів Херсона, аби отримати такий папірець, але всі мені відмовили. Двоє — без пояснень, а третій чесно пояснив, що боїться, аби його не змусили згодом взяти мене на роботу на підставі проходження мною у нього практики. Сама думка про те, що мене можна запідозрити в бажанні працювати в якійсь районній прокуратурі Херсона викликала у мене напад неконтрольованого реготу. Тоді цей прокурор розповів дещо, взявши наперед чесне слово, аби я мовчала про сказане ним.

Оскільки минуло вже майже двадцять років, моє чесне слово втратило свою актуальність за давністю, тим більше, що я не називатиму його ім’я. Прокурор, уважно вислухавши розповідь про мої дослідження в теорії права, попросив екстраполювати деякі мої постулати на практичні баги чинного тоді законодавства та, задовольнившись відповідями, відверто повідав про «прозу життя».

Ця «проза» полягала в тому, що він, як прокурор одного з трьох районів обласного центру, є лише елементом великої управлінської системи Радянського Союзу, і рівень його самостійності, навіть у таких питаннях, як взяти на практику дівча-першокурсницю, нульовий. Бо кожен район — це маленьке замкнене коло людей, пов’язаних між собою формально і неформально, і поява навіть такого незначного створіння, як студентка-практикантка, може викликати незаплановане розбалансування. «Бо ти — ніхто, — сказав мені він, — і взялася нізвідки. Ти — ніхто, бо твої батьки — ніхто, як для номенклатури. Хто знає, що може статись, якщо ти пропрацюєш у нас навіть три тижні? А раптом ти за цей час випадково дізнаєшся щось таке, чого ні за яких умов не повинна знати? Виїдеш на якийсь злочин, який потім потрібно буде «зам’яти»? Не вбивати ж тебе, аби ти не розпатякала про нього?!»

Якщо хтось думає, що в цій системі з тих часів хоч щось змінилося, то жорстоко помиляється. Саме ця система працює десятиліттями, чужих людей з порогу саджають на вила, підставляють і дуже швидко здихуються. Тим місцевим, хто вилетів через якісь причини з рідного кубельця, немає дороги назад (окрім тих нечисленних випадків, коли є «крута підписка» згори), і немає дороги «по горизонталі», бо в сусідніх «скляних банках» вистачає своїх, місцевих сколопендр. «По вертикалі» ж, як неважко здогадатися, просуваються одиниці.

Зрозуміло, аби зламати цю глибоко збочену, застарілу систему місцевого менеджменту, потрібно навіть не роки — десятиліття! Тим більше, що «верхи» роблять все, аби законсервувати таку систему, а «низи» навіть не усвідомлюють масштабів проблеми.

Ступінь безладу в укра­їнських політичних ТОВ залежить тільки від менеджерських здібностей та ступеня (не)адек­ват­ності їхніх лідерів з найближчим оточенням. Але ж суть проблеми в тому, що країною не можуть, не повинні, не мають права керувати ТОВ, оскільки це не лише антиконституційно (на що і політики, і, на жаль, суспільство готові наплювати), а й АНТИПРИРОДНО. Бо ТОВ не можуть керувати державою в інтересах всього суспільства чи хоча б суттєвої його частини — вони можуть ним керувати лише у власних фінансових інтересах, як і личить кожному пристойному ТОВ, що прагне комерційної успішності.

Тому жодні переформатування партій, фракцій чи коаліцій нездатні усунути цю системну ваду — відірваність партій від народу та повну узурпацію ними влади в країні. Ситуація ускладнюється тим, що нині ТОВ, на відміну від, наприклад, злочинного режиму Кучми та азарівщини, займаються винятково дерибаном бюджету та землі, практично не чіпаючи соціально найактивнішу частину суспільства — дрібний та середній бізнес. Так, бувають «точкові наїзди», але в цілому бізнес заспокоївся, попустився й перетворився з рушійної сили Майдану на звичайнісіньких бариг. Вони спокійно собі косять бабло, витрачають його без почуття міри, не цікавлячись політикою — «адже все одно нічого не змінити і клоунів із цирку не прогнати».

І що робити, запитаєте ви? Рецепт простий. Адже всі велосипеди давно вже винайдено, і все, що потрібно — застосувати принципи, уникаючи сліпого копіювання «кон­струкції» в деталях, та адаптувати їх до місцевих умов.

Наприклад, у США ніхто нікого не змушує ходити на вибори, не складає безглуздих виборчих списків через міськради. Хочеш голосувати — прийди, зареєструйся й отримай свою картку виборця. Не хочеш — не реєструйся, і тоді ніхто навіть не здогадуватиметься про твоє існування як електоральної одиниці. Уявляєте, як було б важко фальсифікаторам, якби в Україні було запроваджено таку просту та логічну систему? А тому ми продовжуватимемо щовиборчий цирк з «мертвими душами», переплутаними адресами та неправильно перекладеними з російської на українську прізвищами, сотнями тисяч «внутрішніх» та «зовнішніх» мігрантів, позбавлених права голосу, бо якщо все буде чисто та прозоро — це вже будуть якісь «неукраїнські» вибори!

Реєструючись як виборець, американець може вказати, прихильником якої партії (республіканської чи демократичної) він є, або ж — жодної («none»). Всі ці дані є абсолютно відкритими та доступними для партійних функціонерів, які завдяки цьому мають можливість залучати до різних виборчих кампаній лише тих, хто сам під це «підписався», не відволікаючи марно свій та чужий час і ресурси.

Кожен соціально активний американець має можливість, обмежену виключно його особистими здібностями та бажанням, бути залученим до політики. Все чесно — якщо у тебе багато прибічників, ти матимеш велику підтримку, вплив та авторитет, а якщо мало — вибачай. Українська ситуація, коли один (лідер з печаткою) — геній, а всі інші — дурні, які у разі конфлікту з лідером чи його оточенням йдуть або геть з політики, або в юди — в країнах з реальною внутрішньопартійною демократією «знизу догори» — в принципі неможлива. Бо будь-які спроби обмежити внутрішньопартійну демократію негайно призведуть до втрати прихильності власного електорату, а конкуренти ж не сплять, і завжди готові прийняти в свої обійми чужих розчарованих прихильників!

Чому таке є «у них», і немає «у нас»? А тому, що «у них» політика — це управлінська функція, під час якої можна хіба що трішки подерибанити, в основному — шляхом отримання незначних (у відсотковому співвідношенні до України) «відкатів» за якісь будівельні підряди чи інші державні замовлення. І це при тому, що спробуй ще провернути ці оборудки так, аби тебе не знищили політичні конкуренти чи журналісти — як не на самих «відкатах», так на «підвищеному рівні споживання» порівняно з офіційними, задекларованими доходами. А «у нас» політика — це лише засіб дерибану, під час якого чиновники мінімально займаються управлінськими справами, і цього менеджменту вистачає на те, аби державна система остаточно не пішла врознос.

Але «у них» так добре не тому, що вони такі розумні й чесні. Просто в так званих країнах розвиненої демократії вся власність давно вже формалізована та кадастризована, і всі реєстри та кадастри є відкритими та загальнодоступними. Звісно, за таких обставин дерибанити вже нічого. І тому ті, хто має схильність до привласнення чужого майна, йдуть насамперед у страховий бізнес, на біржі тощо, а не у місцеву владу.

Отже, це аксіома: дерибан триває доти, доки критичну майнову масу не отримають легальні й — одночасно — ефективні власники. Бо якщо власники будуть ефективними, але нелегальними, тобто неформалізованими, то колотнеча з майном триватиме до повної легалізації, а якщо легальними, але неефективними, то їх неодмінно спіткає доля жертв побутового чи промислового рейдерства. Звісно, 100% майна ніколи не буде у власності одночасно легальних та ефективних власників, бо люди розорюються або багатіють, отримують спадщину ачи знаходять скарби… Питання — в КРИТИЧНІЙ КІЛЬКОСТІ такого майна. Я не економіст, аби дати точний відсоток, скільки потрібно для цієї критичності, але загальна ідея, гадаю, зрозуміла.

Отже, лише тоді, коли країна «природним шляхом» доповзе до критичної кількості формалізованого майна, масовий похід у владу з безальтернативною метою дерибану призупиниться. Але не раніше. Тому всі охочі якнайшвидше побачити заміщення у владі «чистих» дерибанників управлінцями, повинні всіляко пропагувати ідеї загальної відкритої кадастризації та реєстризації майна, пояснюючи тим, хто «не вловлює» зв’язку, що відкритість володіння легально набутим майном є найефективнішим запобіжником проти корупції.

Зрозуміло, що жодна з тих партій, що зараз при владі, нічим таким нізащо не займатиметься, бо бджоли не здатні воювати проти меду. Тому надія тільки на тих, хто ще при владі не був, або, в крайньому разі, — на тих, хто вже був, вилетів, але дуже хоче повернутись.

Так, «на рівному місці» повноцінна внутрішньопартійна демократія не запровадиться. На моє глибоке переконання, спонукати центральне партійне керівництво до руху в напрямку демократизації може лише зміна виборчої системи на систему «а-ля Шишкін». Лише під загрозою «пролетіти» в більшості регіонів наші партійні ТОВ можуть впровадити хоча б деякі елементи внутрішньопартійної демократії. Все, що для цього потрібно — це відкритість формування осередків на місцях. Центральні органи партії не повинні чинити тиск та застосовувати силове втручання, навіть якщо місцеві активісти обиратимуть своїми керівниками та делегатами на загальнопартійні з’їзди не тих, кого хотіло б центральне керівництво. Агітація і навіть таємний підкуп місцевих активістів — будь-ласка, це ваші внутрішні проблеми, але фактичні «призначення» місцевих лідерів відійдуть у минуле.

Питання зміни виборчої системи зараз — питання самозбереження країни як керованої структури. Альтернатива — цілковите розбалансування державних механізмів з усіма жахливими наслідками, які з цього випливають, зокрема і для тих, хто зараз чинить активний спротив системним реформам. Бо загинути під уламками державного механізму може кожен, до того ж, як то кажуть, на рівному місці. Але кого і коли вчив чужий досвід?

Тетяна Монтян
(www.infoporn.org.ua)