Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Китай воює з ченцями

Це сталося 10 березня цього року. Світові ЗМІ рознесли вість про те, що в адміністративному центрі Тибету Лхасі відбулися зіткнення місцевих монахів з китайськими правоохоронцями. Цього дня 49 років тому, у все тій же Ласі, відбулася спроба місцевого тибетського самоврядування скинути владу Китаю.

Під час зіткнень постраждало дуже багато і тибетців, і китайців. Духовний лідер Тибету Далай, лама XIV, побоюючись переслідувань та можливого арешту, зі своїми прихильниками втік до Індії. Саме цій даті присвятили тибетці свою мирну маніфестацію. Згідно з офіційною інформацією (з китайських джерел, адже на час початку конфлікту з регіону було вивезено усіх журналістів), протистояння стає масовим і критичним 14 березня. Починаються погроми та підпали, масові арешти. 16 березня мер Лхаси оголосив, що ситуацію в місті стабілізовано. Китайська влада повідомляє про численні спалені магазини, лавки, велику кількість поранених серед військових та мирних мешканців китайського походження. Одначе хоч би як намагалося китайське керівництво приховати той факт, що демонстрацію у Лхасі розганяли саме військові, а не поліціанти, — ця інформація просочилася. На четвертий день безладу в Тибеті стало відомо, що Китай стягує до кордонів автономного округу війська, серед яких, ймовірно, була і важка техніка. Невже тибетські монахи та звичайні мешканці такі вже небезпечні, що проти них треба застосовувати озброєних автоматами та іншою зброєю солдатів? Невже неможливо було розібратися силами поліції? І чому масове невдоволення сягнуло свого піку не 10 березня, а чотирма днями пізніше? Що відбувалося у Тибеті 10 — 14 березня, коли там не було жодного іноземного журналіста? Чому і досі Китай усіляко обмежує доступ представників ЗМІ до повної інформації, видаючи власну позицію за істину в кінцевій інстанції? Щоб відповісти на ці та інші запитання, слід заглибитися у історію Тибету китайського періоду.

У різні історичні часи Тибет був самостійною державою, територією Монгольської імперії, входив у склад Китайської імперії династії Цинь. Слід додати, що завжди між Тибетом та Китаєм були ділові, економічні та культурні зв’язки. У 1912 році династію Цинь скинули, Китайська імперія перетворилася на республіку, а Тибет проголосив свою незалежність. Становище Тибету за правління династії Цин фактично мало номінальний характер, чимось схоже із сьогоденним. І тоді, і зараз ця країна — пішак у Великій Грі (під цим терміном у західній історіографії слід розуміти різні за гостротою фази імперіалістичного протистояння між Російською імперією і її союзниками та Британською імперією з її домініонами і союзниками; правонаступницею Великої Гри стала холодна війна). Фактичний розпад правління Цин та втягнення Тибету у Велику Гру випав на кінець XIX століття. Протягом 1871, 1876, 1879, 1883 та 1885 років російський мандрівник та натураліст Микола Пржевальський досліджував Китай та Тибет. Пізніше була експедиція Петра Козлова. Тибет вивчав також Микола Реріх. Це були перші проникнення іноземців у колись закритий для них регіон. Гостроті ситуації надавав перехід Великої Гри у фазу розвідувально-шпигунської діяльності. Будь-які дослідження, навіть задля вивчення природи, розглядалися як розвідувальний акт. Поява перших іноземців у Китаї грубо порушила життя корінного населення. Династія Цин похитнулася. У відповідь на російські експедиції у 1903 році Британія розпочала свою. Щоправда, Британська експедиція мала характер колоніальної агресії. На цей час кордони Російської імперії досить близько підійшли до Східного Туркестану, рівнини якої, своєю чергою, межували з Тибетом. Останній, навіть попри численні експедиції, залишався закритою буддистською суспільністю. Офіційно Тибет був васалом Китаю, влада у ньому належала буддистському духовенству. Територіально ж ці землі були буферною зоною між трьома державами — Росією, яка на той час діяла досить активно, агресивною Британією та послабленим Китаєм. Крім того, у період активного колоніального розділення світу (не завжди територіального, досить часто економічного) Тибет залишався незайманою територією. Китай до 1903 року фактично став підконтрольним Заходу.

Військова інтервенція Британії 1903 — 1904 рр. дала їй символічну перемогу, оскільки могутність країни вже досягла своїх меж, через це утримувати колонії під жорстким контролем було досить важко. Більш за все від британської агресії постраждав Тибет, його релігія та культура. Крім того, вторгнення британських військ призвело до активізації Китаю. Династія Цин, а пізніше, у 1950 році, й Китайська Народна Республіка зробили кроки з посилення контролю над Тибетом. У результаті було ліквідовано значну частину самоврядування, велику частину території відмежовано. Цьому, зокрема, сприяв і Лхаський договір 1904 року, згідно з яким Велика Британія отримувала право торгувати без мита у трьох містах. Крім того, керівництво Тибету не мало права впускати у країну представників інших країн без дозволу Британії; країна мусила виплатити контрибуцію 500 тис. фунтів стерлінгів, до її виплати долина Чумбі була під англійськими окупантами. Слід додати, що ця долина свого часу була торговельним шляхом між Індією і Тибетом. Лхаську угоду, з деякими змінами, продиктованими Китаєм, підтвердили у 1906 році. У 1910 році Англія намагалася здійснити другу військову інтервенцію, але революція у Китаї зірвала ці плани. Ця ж подія, яка тривала з 1911-го до 1912 року, поставила хрест на династії Цин. На руїнах імперії виникла Китайська Народна Республіка, якій, щоправда, було далеко до нинішньої КНР. Юань Ши-Кай, президент нової держави, продовжив справу експансії Тибету, розпочату ще династією Цин. У результаті Далай-лама вирішив припинити будь-які стосунки з Китаєм. У Тибеті сформувався власний уряд. Наступного ж, 1913 року, китайські війська покинули деякі райони Кхами — південно-східної провінції Тибету. Розуміючи всю хиткість тимчасової переваги, керівники Тибету починають переговори з Британією, щоб отримати підтримку. 1914 року в Шитої було підписано договір. Британія не могла відкрито визнати незалежність Тибету, тому пішла на стратегічну хитрість — гарантувала його автономію за протекторату Китаю. Крім того, Британія обіцяла Тибету не захоплювати країну та не дати зробити це Китаю. Виконувати ці домовленості Британія не поспішала — під час постійних прикордонних конфліктів між китайцями і тибетцями жодного втручання з її боку не було. Не вдаючись у різні історичні подробиці, зазначимо: у 1913 — 1950 рр. між Китаєм та Тибетом точилися постійні бойові дії. Китайська влада постійно намагалася підпорядкувати собі Тибет, час від часу на його територію входили китайські війська. У цей час сталося ще одна важлива для подальшої історії Тибету подія. До влади у Китаї прийшли комуністи (звісно, не без допомоги СРСР), що одразу поставило під загрозу існування буддизму, і не лише у самій країні, а й у Тибеті. Під загрозою опинилася й унікальна система управління, яка склалася ще під час правління династії Цин. Вона полягала в тому, що духовним та світським лідером Тибетом був далай-лама, якій керував з Лхаси. Другим за значущістю лідером у тибетській ієрархії став панчен-лама, який мешкав у Шигадзі. Двоє головних ламів підтверджують істинність переродження один одного, граючи таким чином ключову роль у передачі влади. У 1949 році Тибет проголошує свою незалежність від Китаю. Наприкінці 1950 року Народно-визвольна армія розпочала просування у глибину Тибету. Військового конфлікту вдалося уникнути завдяки згоді далай-лами визнати суверенітет Китаю в обмін на внутрішню автономію Тибету. 23 травня 1951 року в Пекіні було підписано «угоду про мирне визволення Тибету» (цікаво, визволення від кого чи від чого?). Її основу становила відмова Тибету на користь Китаю від усіх функцій зовнішньої політики та оборони за збереження повної самостійності у всіх інших справах. У статті 11 угоди наголошувалося, що Китай не повинен змушувати Тибет до проведення будь-яких реформ. Крім того, зберігалося унікальне внутрішнє управління, в обмін на це китайське керівництво здобувало право тримати у Тибеті свої війська. Ця угода цілком імпонувала мирним тибетцям — вони не мали наміру ані воювати, ані спілкуватися із зовнішнім світом. Так і співіснували б Китай і Тибет, доки комуністичні реформи не докотилися докраю і в Китаї знову не запанували імперіалістичні амбіції.

1959 року в Лхасі відбулося повстання тибетців проти китайської влади. У деяких джерелах пишеться, що хвилю людського гніву організувало й профінансувало ЦРУ. Планувалося, що Далай-лама, до якого був прихильний народ, очолить рух проти свавілля китайців. Але сталося не так, як гадалося. Чому? Цього достеменно ніхто не знає. Відомо одне — відлуння тієї невдачі відчувається й донині.

Саме відлунням подій майже піввікової давнини можна назвати те, що сталося у Лхасі в перших числах березня. «Ми в самому розпалі боротьби не на життя, а на смерть з клікою Далай-лами», — сказав секретар компартії КНР у Тибеті Чжан Цинлі. Дуже цікавий підхід, чи не так? Може, Далай-лама власними руками вбив 15 000 своїх співвітчизників, які стали жертвою революції 1959 року? Можливо, саме він, а не китайська аграрна реформа, — причина жахливого голоду 1961 року, під час якого загинуло 70 000 тисяч мешканців Тибету?

Читаючи китайські повідомлення про події у Тибеті, складається враження, що їх спланував саме Далай-лама та його оточення. Влада Китаю імітує обурення західної преси поведінкою буддійських монахів, які для підкріплення незаконності вимог Тибету наводять історичні факти, щоправда, у прокитайській трактовці. Чому імітує? Якщо звернутися до інформації цих західних ЗМІ, то виявиться, що всі вони... комуністичні. Про об’єктивність не йдеться. І не тому, що вони не тієї політичної орієнтації, а тому, що не надають правдивої інформації. В інтернеті можна знайти дивом зняті кадри — озброєні лише портретами Далай-лами, тибетські монахи чинять опір озброєним до зубів китайським солдатам. Як відомо, маніфестація відбувалася лише на вулицях Лхаси, але з якихось причин китайська влада наказала взяти у кільце всі монастирі у місті. Що шукали там солдати? Зброю? Можливо. На кадрах можна побачити, як натовп китайських солдат безжалісно б’є монаха, який, впавши на землю, навіть не благає пощади. А ось оператор зняв момент, коли монаха зі зв’язаними руками ведуть повз ряд солдатів. Жоден з них не пропустив нагоди вдарити нещасного. Так само описує події на прикордонних з Китаєм територіях у 1950 році у своїй книзі «Сім років в Тибеті» Генрі Харер. Саме за цією книгою зняли фільм з такою ж назвою. За головну роль у ньому китайська влада заборонила Бреду Піту в’їзд на територію Китаю.

Чим можна пояснити поведінку Китаю стосовно Тибету? Бажанням перетворити його на квітучу провінцію КНР? Навряд чи. Адже після приходу до Тибету китайської влади життя там кардинально змінилося. Дітям у школах забороняють говорити тибетською, за це суворо карають. Школи з тибетською мовою коштують дуже дорого. За повідомленням агентства АР з посиланням на газету Tibet Daily, монахів змушують здійснювати ритуал відмови від Далай-лами та визнати владу другого за значенням буддистського релігійного лідера Панчен-лами Гяйлцена Норбі, якого підтримує Китай. Слід зазначити, що ця програма була розпочата ще у 1996 році. Для контролю за її виконанням Китай створив при кожному монастирі Комітет демократичного управління. Вільними від них залишилося зовсім мало монастирів. Деякі журналісти повідомляють про велику кількість політв’язнів у Тибеті.

Чи хотіли зірвати Олімпійські ігри тибетські монахи, проводячи свою демонстрацію? Навряд. І тибетці, і їхній духовний лідер неодноразово заявляли, що не мають на меті відокремитися від Китаю. Вони лише хочуть жити так, як жили завжди і вимагають від Китаю виконувати положення договору 1951 року, не здійснювати у Тибеті реформи, які суперечать культурі тибетців.

Китай називає Далай-ламу лідером терористів та сепаратистів. А як можна назвати китайське керівництво, яке протягом майже 50 років намагається знищити те, що створювалися століттями? Як можна назвати керівництво країни, яке фактично вигнавши представників ЗМІ з Тибету, силою зброї намагалося змусити тибетців замовкнути? Чи підпалювали тибетці магазини та машини? Хтозна, адже ситуацію у Лхасі ми знаємо лише з повідомлень китайських інформагенцій та газет. Ми повинні розібратися в тому, що сталося у Лхасі 10 — 14 березня, і не припиняється й досі. Ще одного Косова, Чечні, Югославії допустити не можна.

Вероніка Костенко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com