Проблеми є, і їх не варто спрощувати

З часів розпаду СРСР Україну у геополітичному плані кидає то в один бік, то в другий. Коли гору беруть менш дружні до Росії сили — посилюється прагнення збільшити дистанцію між двома країнами. Якщо ж зміцнюються позиції більш дружніх до Росії кіл — починаються розмови про необхідність взаємної поваги між прибічниками двох поглядів щодо цієї країни. Існує і третій рух — десь посередині.

У питанні про розширення НАТО «воля народу» для недругів Росії відсувається на другий план. Бажання «помаранчевого» уряду привести країну до альянсу постійно розходиться з позицією більшості громадян. Серед пояснень такої непопулярності Південноантлантичного блоку фігурують тези про непоінформованість українців та відлуння часів «холодної війни».

Результати соціологічних опитувань, які показують, що більшість громадян країни позитивно ставляться до її вступу в Європейський Союз (ЄС), особливих коментарів не викликають. В очах деяких «непоінформовані» українці, які бояться НАТО, одразу перетворюються на «добре інформованих» людей, коли висловлюють згоду з представниками «антиросійського консенсусу», нехай і з інших питань. Багато хто, наприклад, бачить у ЄС такого собі «доброго дядю».

В цілому українці займають розумну позицію з питання членства в ЄС. Опитування показують, що багато їх виступають за зміцнення економічних зв’язків з Росією. Адже не секрет, що два останніх «новобранця» ЄС — Болгарія та Румунія ще не користуються всією повнотою прав у рамках Союзу. Крім того, на черзі на вступ до ЄС попереду України стоять інші держави, але і для них очікування затягнеться. Ця ситуація, а також економічне піднесення у Росії, змушує чимало українців замислитися над зближенням з цією країною.

Що ж до критики на адресу українських громадян, які виступають проти розширення НАТО, то твердження, нібито ця позиція пов’язана із стереотипами часів холодної війни, видається дещо парадоксальним. Саме НАТО — військовий альянс, створений у часи холодної війни. І його ставлення до Росії цілком відображає уявлення тієї епохи. За межами Росії антикомунізм розвивається у двох формах. Є рух, який вороже ставиться до комунізму, але не Росії, і інший варіант, згідно з яким СРСР був лише новою іпостассю вікової «руської загрози» західним інтересам (і неважливо, що до 1917 р. Росія у більшості випадків співпрацювала з низкою західних держав, як і сам Захід). Недруги Росії роблять усе можливе для входження України та Грузії у НАТО, самій же Росії вхід в альянс перекрито. Був час коли членство Росії в НАТО сприймали більш позитивно. Невдовзі після невдалого путчу проти Михайла Горбачова керівництво Росії на чолі з Борисом Єльциним зробило прямий запит про приєднання до НАТО. Захід відреагував на це з подивом і збентеженням. Незабаром, однак, аналогічні запити з інших країн колишнього комуністичного блоку було сприйнято позитивно. Питання приєднання до НАТО держав Східної Європи включало і антиросійську пропаганду — створення спотвореного образу «вічно небезпечної» країни, проти якої потрібен сильний альянс. У зв’язку з антисербською політикою Заходу після розпаду Югославії у більшості росіян виникло відчуття, що там взяли гору вороги Росії. Як правило, ті, хто виступає проти Сербії, налаштовані і проти Росії. Після закінчення холодної війни ми спостерігаємо відродження колишніх європейських альянсів. За приклад може бути дедалі співчутливіше ставлення Росії до Сербії та зацікавленість Німеччини у підтримці енергійної незалежної Хорватії.

Позиція української суспільної думки з проблем колишньої Югославії суттєво не відрізняється від російської. Понад те, багато хто з українських громадян не сприймає Росію як загрозу.

Про тісні історичні та культурні зв’язки між Росією та багатьма регіонами України написано багато. Причому ці зв’язки реально існували задовго до того, як виник Радянський Союз. Тому, коли проросійські настрої в Україні пов’язуються виключно з ностальгією за радянським часом, в такому підході відчувається явний присмак маккартизму.

В цілому нинішні керівники Франції та Німеччини більш критично ставляться до Росії, ніж їхні попередники. Однак попри це Франція та Німеччина розсудливо виступають проти активних спроб адміністрації Буша проштовхнути Україну та Грузію в НАТО. Куди більшу користь цим країнам принесла б конкретна допомога у соціально-економічній сфері.

Всупереч справжнім інтересам своєї країни, деякі російські джерела, пов’язані з державою, іноді представляють неточну картину того що відбувалося в Україні. Недавно — 1 квітня — Russia Today, російський державний цілодобовий інформаційний телеканал з англійською мовою трансляції, назвав один зі своїх сюжетів так: «Буш підтверджує мрію України». Звідси створюється враження, що всі українці бажають вступу країни у НАТО. А це не так.

Якось у 2005 р. у передачі News World International (NWI) брав участь російський політтехнолог Сергій Марков, якого представили як напівофіційного представника російської держави. На запитання, чому дії українського «помаранчевого» уряду можна оцінити як контрпродуктивні, Марков відповів, що недружні до Росії елементи провокують у Росії відповідну хвилю націоналізму. Акцент на чисто російських проблемах, який зробив Марков у своїй відповіді, створює враження, що російського експерта зовсім не хвилюють настрої самих українців, до того ж його заява ллє воду на млин тих, хто помилково стверджує, нібито у Росії правлять бал надмірно агресивні націоналісти. На запитання NWI можна було б дати іншу, більш вдалу, відповідь: недружні щодо Росії елементи у «помаранчевому» уряді піддаються анафемі багатьма українцями, які не сприймають Росію вороже. І подібний політичний клімат в Україні посилює нестабільність, що в довгостроковому плані не вигідно нікому.

Історія Західної України, тривалий час не пов’язаної з Росією, дає змогу пояснити, чому в цій частині країни росіян не вважають «братерським народом». Я прагну не використовувати термін «русофобія», оскільки багато з тих, кого в цьому звинувачують, радше не люблять Росію, аніж бояться її.

Інший приклад упередженості стосовно Росії — погляди людей, які працювали в різних адміністраціях США. Досить порівняти позицію радника президента з національної безпеки Збігнєва Бжезінські і першого заступника держсекретаря в адміністрації Клінтона Строуба Телботта. У певних колах вважають, що Телботт дотримується «м’якого» підходу до Росії. Проте якщо порівняти його позицію з «жорсткими» поглядами Бжезінського, то ніякої «м’якості» не побачимо. У політичному сенсі особливих відмінностей між ними немає. Кілька років тому я спостерігав, як Телботт і Бжезінські таврували Росію під час круглого столу у Фонді Карнегі, в якому також брали участь Володимир Лукін і Сергій Рогов.

Такий «політкоректний» націоналізм відзначається спробою применшити масштаб тісних історичних і культурних зв’язків між росіянами і багатьма українцями.

Андреас Умланд — вчений, який працює в Україні (принаймні, про його від’їзд я не чув), часто висловлюється на тему російського націоналізму, акцентуючи увагу — явно перебільшено — на націоналістичному екстремізму в країні. Тим часом замовчує питання антиросійського націоналістичного екстремізму — напевно, відповів би, що ця проблема поза межами його наукової спеціалізації. Судячи з усього, видання, що фінансуються нібито Johnsons Russia List і Russia Profile, публікують коментарі Умланда без глибокого аналізу проблеми антиросійського націоналізму.

Газета «Амерікан Хронікл».
Інтернет-видання
«Кореспондент»