ЗАРЯСНІВ СВІТ НАШИМ ЦВІТОМ

Якби місця розселення українців на карті земної кулі позначити нашими національними кольорами, то їхній квіт заполонив би усі континенти, включно з Ан­тарктидою, де щороку працюють полярні експедиції з берегів Дніпра.

Географія проживання закордонної гілки українського етносу є однією з найширших у сві­ті — у ста країнах зафіксована присутність людей на­шого роду. Від Аляски до Калінінграда, від Каліфорнії та Флориди до Австралії з Новою Зеландією, від Стокгольма до Балкан, від Південної Америки до Япо­нії, від Великої Британії до Південно-Африканської Республіки — такі світові обшири розміщення великих і маленьких українських громад.

Десь на початку 1960-х років мені розповіли про несподіванку, з якою зустрілася команда радянського торговельного судна в Індійському океані. Корабель став на рейді біля одного з Маскаренських островів (район острова Мадагаскар). Коли шлюпки з моряка­ми наблизились до берега, аби поповнити запаси пріс­ної води, їх зупинили «Розпрягайте, хлопці, коні». Від такої раптовості матроси ледве не впали у воду. Пісню виконував хор тубільців, а диригувала ними бі­ла жінка. Згодом виявилося, що дружиною вождя міс­цевого племені є колишня полтавчанка, її, як і десят­ки тисяч інших жителів України, нацисти вивезли до Німеччини на невільницьку працю. У 1945 році вона і познайомилася з негром, котрого полонили війська німецького експедиційного корпусу генерал-фельд­маршала Е. Роммеля під час бойових дій у Північній Африці. Подібних випадків у ті часи траплялося бага­то. Згадую про зустрічі з українськими жінками — дружинами бельгійців та голландців, чия доля була напрочуд схожою з життєвою дорогою керівниці хо­ру на далекому від України маленькому океанському острові.

Так звані «шлюбна» і в подальші роки «четверта хвиля» еміграції, а також новітні мігранти-заробіт­ча­ни відчутно змінили традиційну географію розселення української людності у світі. До Російської Федерації, США, Канади, Австралії, держав Південної Америки і Західної Європи приєдналися такі країни, як Ізраїль, Португалія, Італія, Норвегія, Фінляндія, Саудівська Аравія, Єгипет, Іран, Японія та інші.

Найбільше громадян українського походження, за офіційною статистикою, як уже згадувалося в попе­редньому розділі, постійно проживає в Російській Фе­дерації (понад 2,9 мільйона осіб), Канаді (більше міль­йона 70 тисяч), США (понад 893 тисячі), Молдові (від 530 до 600 тисяч), Бразилії (350-500 тисяч; у багатьох «колоніях» — селах, де мешкає 80 відсотків українців, переписів населення вже давно не було), Казахстані (майже 460 тисяч), Аргентині (близько 350 тисяч); в Ізраїлі, за неофіційними даними, сьогодні проживає від 300 до 500 тисяч осіб, які ідентифікують себе укра­їнцями; як свідчить перепис населення в Білорусі — наших земляків та їхніх нащадків зафіксовано 237 ти­сяч, а за твердженнями місцевих українських органі­зацій — 700 тисяч, в Узбекистані — більше ста тисяч. У Федеративній Республіці Німеччині, за офіційним

переписом, налічується 140 тисяч українців, за даними тамтешніх громадських об’єднань, науковців і цер­ков — до 300 тисяч. В Румунії перепис у 2002 році зас­відчив наявність більше 61 тисячі українців, тоді як у дійсності, за різними джерелами, їх — до 300 тисяч. За неофіційними показниками, у Франції — до 27 тисяч, а у Великій Британії — 20-30 тисяч етнічних українців. Решта держав мають громадян з українським корінням значно менше — від десятків тисяч до сотень осіб.

Окремо варто згадати ті країни, де сьогодні тимча­сово найбільше живе наших мігрантів, які виїхали на заробітки. Це, передусім — Італія, де зібралася пів-мільйонна громада (за неофіційними підрахунками, консульські установи України називають цифру — 121 тисяча), це — Іспанія (200 тисяч, на консульському об­ліку лише 49 тисяч громадян України), в Португалії — сто тисяч ( за даними наших дипломатів — 50 тисяч). Трудові мігранти поступово змінюють свій статус, тобто переходять на постійне проживання, попов­ню­ючи лави «четвертої хвилі» еміграції з України.

Наймасовішими компактними місцями поселення українців є окремі регіони в Російській Федерації, Ка­наді, США, Аргентині, Бразилії, Білорусі та Молдові.

Ще якихось десять літ тому абсолютна більшість ук­раїнського населення мешкала в Москві та Підмос­ков’ї — за офіційними підрахунками, близько півміль-йона осіб. Але останній перепис жителів Росії у 2002 році констатував істотне зменшення громадян, які іден­ти­фі­кували себе українцями. У Москві освідчився ста­тистикам в українськості лише кожен сороковий жи­тель російської столиці. До такої цифри немає довіри.

Працюючи у недавньому минулому в Посольстві України в Російській Федерації, я зустрічався з багать­ма представниками столичної інтелігенції, чия батьківщина — Україна. Але майже всі вони підкреслювали свою руську національну належність. Тодішній депу­тат Державної Думи, відомий режисер і актор Мико­ла Губенко розповів мені, що серед ста пар­ла­мента­рів — членів депутатської групи із зв’язків з Верхов­ною Радою переважна більшість народилася в Україні. Але навряд чи, висловив він сумнів, хтось з них задек­ларував своє українське походження. Сьогодні в Росії українці присутні в 89 суб’єктах Федерації.

У Канаді найбільша кількість етнічних українців проживає в п’яти провінціях — Онтаріо, Альберті, Британській Колумбії, Манітобі та Саскачевані. Ка­надських українців сьогодні можна зустріти у більш як 200 містах.

Українська етнічна група становить близько 15 від­сотків населення Манітоби та Саскачевану, до 10 від­сотків жителів Альберти та 5 відсотків населення Бри­танської Колумбії.

Нині численні представники нашого етносу в Кана­ді становлять приблизно три відсотки від усього її на­селення. Майже чверть століття тому в цій країні про­живало близько 750 тисяч громадян українського по­ходження, їхня поява на півночі американського кон­тиненту пов’язана з «трьома великими хвилями масо­вої еміграції» з України. За виключно канадськими статистичними даними, а не за публікаціями вітчизня­них дослідників, перша хвиля (1891-1914 роки) налічу­вала близько 170 тисяч, друга ( між двома світовими війнами) — 68 тисяч і третя (1947—1954 роки) — 34 ти­сячі. До цієї кількості не входять громадяни, що ква­ліфікувалися як вихідці з Австро-Угорщини, Польщі чи СРСР, бо вони не подавали імміграційним службам своєї національності або називали іншу через побо­ювання переслідувань з боку влади за їхнє минуле.

Канадці українського походження — це, на­сам­пе­ред, вихідці, в переважній більшості їхні нащадки у п’ятьох поколіннях, з Галичини, Волині, Буковини, Поділля, Закарпаття. Є певна частина колишніх жите­лів Центральної та Лівобережної України.

Канадські українці є восьмою за чисельністю етніч­ною групою після англійців, французів, шотландців, ірландців, німців, італійців та аборигенів — інуїтів (ес­кімосів) та індіан. У 1981 році у строкатому населенні Канади українці посідали п’яте місце, а ще значно ра­ніше — третє. Понад 95 їх відсотків народилися в Ка­наді. Процес асиміляції, збільшення кількості зміша­них сімей відчутно позначаються на громадянах укра­їнського роду. Із усього понад мільйонного загалу ли­ше близько 332 тисяч мають обох батьків — українців (у 1981 році таких було майже 530 тисяч).

Українці є жителями 21-го штату в США. Най­більше з них мешкає в шта­тах Нью-Йорк і Пен­сільва­нія. Приблизно сорок відсотків новоприбулих з Укра­їни упродовж останніх двадцяти років поселяються в штатах Нью-Йорк та Каліфорнія. Саме тут добре ор­ганізовані українські громади активно допомагають новим іммігрантам швидше адаптуватися до амери­канських умов життя.

Як засвідчують переписи населення, число американ­ців українського походження постійно зростає. Порів­няно, наприклад, з 1990 роком їхня кількість збільшила­ся на 143 тисячі. Українці нині становлять 0,7 відсотка всього населення США. На переконання громадських і церковних діячів, науковців із середовища нашої етніч­ної громади, у цій державі результати переписів далеко не повністю віддзеркалюють реальну українську демо­графічну картину. На їхню думку, чисельність осіб ук­ра­їн­ської національності сягає півтора-два мільйони.

Понад 90 відсотків бразильських українців мешкає в штаті Парана (серед тамтешнього люду цей штат ще має назву «Паранська Україна»). Містом найбільшої концентрації українців у цій країні є Прудентополіс, де вони становлять три чверті жителів. Тут у 1989 ро­ці зведено пам’ятник молодому Тарасові Шевченку, діють українські церкви, музей, школа, а ще друку­ються чи не найкращі на американському континенті букварі.

Більшість етнічних ук­раїнців проживають у сільсь­кій місцевості. Майже 80 відсотків дорослих громадян вирощують пшеницю, сою, чорну квасолю, цитрусові, тютюн та інші культури. У промисловості нащадки на­ших краян працюють в лісопереробній галузі та на меблевих фабриках. У муніципалітетах компактного проживання українських громад їхні представники займають посади віце-мерів, секретарів префектур, обираються депутатами муніципальних палат. Лише п’ять відсотків бразильських українців народилися в Україні.

У 2000 році в Хорватії урочисто відзначили сто­літ­тя переселення великих груп українців на цю балкан-ську землю. Вони стали одними з перших, хто почав розбудовувати нову державу. Тому українське-ру­синську спільноту в країні визнано автохтонною наці­ональною меншиною, тобто корінними мешканцями. Такий її статус затверджений в Конституції Республі­ки, що дає право мати свого депутата в парламенті, обирати своїх представників до місцевих і регіональ­них державних органів.

Чотири тисячі осіб ук­раїнського роду живе нині в Бельгії. Найбільша хвиля їхнього прибуття до цієї кра­їни припадає на закінчення Другої світової війни, ко­ли тисячі українців, переважно із західних областей України, з нацистських концентраційних таборів, при­мусових робіт у Німеччині перемістилися до Льєжа, Шарлеруа, Генка, Монса та інших міст. Близько двох тисяч дівчат з різних регіонів України одружилися з бельгійцями ще під час підневільної праці на німецькій території.

Після Другої світової війни утворилася в осно­вно­му і українська громада в Австралії. Чомусь у пересіч­них наших громадян склалося враження, що ця дале­ка від нас країна густо населена вихідцями з України. Насправді ж українська спільнота на «зеленому кон­тиненті» посідає лише 35 місце серед усіх наці­ональ­них і етнічних груп і, за офіційною статистикою, не перевищує 20 тисяч осіб. Проте ця цифра не відобра­жає реальної дійсності, оскільки при проведенні пере­пису населення до числа австралійців українського по­ходження відносилися лише ті люди, в паспортах кот­рих була зазначена територія «Ук­раїна» як місце на­ро­джен­ня. За інформацією Союзу українських органі­зацій Австралії, станом на 2006 рік тут проживає май­же ЗО тисяч вихідців з України, їхніх дітей та онуків.

Структура української громади у Казахстані відо­бражає причини і мотиви переважно недобровільного поселення тут сотень тисяч наших краян. У Північно-Казахстанській області ще до цього часу проживають нащадки учасників антифеодального повстання селян у XVIII столітті під назвою «Коліївщина». Як прави­ло, вони зберігають свою етнічну ідентичність. Майже на всій території Казахстану мешкають діти, онуки і правнуки українців, які з’явилися на цих просторах у роки революційних подій 1917—1921 років, у часи бу­дівництва промислових підприємств республіки. Чима­ло етнічних українців залишилися в цій країні з соро­кових років минулого століття, коли вони перебували у сталінських таборах. У роки Великої Вітчизняної війни до Казахстану було евакуйовано з України близько 200 промислових підприємств разом з їхніми працівниками. Більшість з них так і не полишили об­житий ними край. Те ж саме стосується і учасників освоєння цілинних та перелогових земель — колишніх громадян України.

У 2003 році на традиційному ялтинському кіно­фес­тивалі Гран-прі одержав документальний фільм «Дже­рела садиби Європи», створений за ініціативою Гро­мади українців Литви. Кінострічка розповідає про іс­торію, традиції та сучасне життя українців, які мешка­ють в литовських селах Айренай, Гейсішки та Європа. Ще у 1907—1910 роках у цих населених пунктах з’явили­ся добровільні емігранти з України. Проведене у 1993 році опитування їхніх нащадків засвідчило, що майже 88 відсотків з них вважають себе українцями, а близь­ко 82 відсотків назвали рідною мовою українську.

Тепер — коротко про деякі з тих країн, які емі­гранти з України поступово освоюють і стають їх гро­мадянами. Збільшується число українських жінок, котрі одружуються з єгиптянами. Кілька років тому вони створили «Український жіночий клуб». Нещо­давно виникла українська громадська організація і в Японії під назвою «Краяни», яка дбає, насамперед, про популяризацію української культури в сус­пільно­му середовищі цієї держави.

Наприкінці 1980-х років до Південно-Африканської Республіки почали прибувати групи лікарів, митців, ін­женерів з України, які нині, а їх вже близько тисячі, заснували свій бізнес, переважно у сфері ремонту ав­томобілів та туризму.

На жаль, у цілому в Україні мало відомо про укра­їнців, які «живуть в країнах азіатсько-африкансь»-иго регіону. Наприклад, у Королівстві Марокко, за дани­ми Посольства України, налічується до двох з полови­ною тисяч осіб української національності, що досить багато для такої держави. Переважно, це — жінки, які уклали шлюб з громадянами Марокко ще у часи Ра­дянського Союзу, коли ті у нас навчалися чи пра­цюва­ли. Частина дружин марокканців — медиків, фарма­цевтів, інженерів, архітекторів — стала громадянами держави проживання. Жодної української організації тут, як у більшості інших країн континенту, не існує. Географія української присутності у світах рік у рік розширюється. Все менше на земній кулі залиша­ється «білих плям» для людей нашого роду, котрі тимчасово або без вороття вирішили жити і працюва­ти у чужих краях, не пориваючи зв’язків з Україною. Але, думається, на планеті ще залишаються острівці, на яких ми несподівано можемо зустріти народжених в Україні та їхніх нащадків.