На перехресті континенту

Бельгія невеличка: близько 230 кілометрів зі сходу на захід і близько 150 кілометрів з півночі на південь. Всього 30 тисяч квадратних кілометрів. Трохи більша за нашу Київську область, і трохи менша за Одеську.

Як жартують самі бельгійці, вони на дорогах обмежили швидкість до 120 кілометрів на годину спеціально для того, аби автотуристи могли (хоча б мигцем) помітити їхню країну, а не проскочити через неї, гадаючи, що все ще їдуть територією Німеччини, де на автобанах можна рухатися з будь-якою швидкістю.

Ми не поспішали, точніше, не поспішав наш автобус, з вікна якого Бельгія проходила перед нами яскравою чергою середньовічних містечок з будинками і замками під черепичними дахами, затишних сіл серед доглянутих полів (дві третини країни займають поля і пасовиська), невеличких гаїв.

У Європу — через паркан

Оскільки наша поїздка була цілком приватною ініціативою, то розраховувати на допомогу екскурсовода не доводилося. Однак оглядати Брюссель, де ми зупинилися, без «звукового супроводу» здавалося не зовсім доречним. Допоміг номер телефону, який ми захопили з Києва. Коротка розмова і через півгодини знайомимося з колегою. Сергій Воропаєв — український журналіст, який уже рік працює в Брюсселі кореспондентом інформаційного агентства УНІАН, знає місто як свої п’ять пальців і погодився провести нас його найцікавішими місцями.

«Старий Брюссель має форму серця, — відкрив нам першу таємницю Сергій. — Аби обійти його, не потрібно багато часу. Знайомство вам, як і всім туристам світу, потрібно починати з Гран Пляс — головної площі країни. Її також називають найкрасивішою площею Європи». Хоча, чесно кажучи, вона не така велика, як про неї пишуть в путівниках і відгуках. Просто затишний квадрат. Щоправда, архітектура будівель XV- XVII століть дуже вишукана і стильна. Міську ратушу оздоблено кам’яною різьбою і прикрашено височенною вежею. Напроти колишній Королівський палац, нині там розмістився муніципальний музей.

Площа переповнена туристами. Багато з них товпляться біля Будинку з лебедями, в якому розмістилася кав’ярня. Як дехто твердить, у ній любили зупинятися Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Подейкують, саме тут вони написали свій «Маніфест комуністичної партії».

За ратушею, в невеликому провулку підходимо до символу Брюсселя — бронзового хлопчика (Манекен Піс), який пісяє. Це пам’ятник малюку, який, за переказом, у такий нехитрий спосіб врятував під час облоги Брюссель від пожежі. Жителі міста завжди вдягають його у різний одяг. В гардеробі — понад 2000 нарядів. Того дня хлопчик був у білій кофтині, що символізує захист жінок від насилля. «Українці Бельгії теж не забувають про хлопчика: на День незалежності України вдягають його в українську вишиванку», — вносить Сергій у свою розповідь український штрих.

Повз пам’ятник бельгійському королю Леопольду виходимо до Королівського палацу. У певні дні туди можна потрапити на екскурсію. Потім заходимо до католицького собору Святої Катерини. У ньому впадає в око куточок Румунської православної церкви, прикрашений іконами. «Як бачите, рівень цивілізованості тут дійшов того рівня, що католики без проблем надають своє приміщення православним, причому емігрантам. Україні з її немислимою релігійною колотнечею до таких «стандартів» ще далеко», — резюмує Сергій.

Відомий парк «Міні-Європа» — в іншому кінці міста. До нього їдемо в метро. Цікаво, що в брюссельському метро не має турнікетів. Необхідно самому компостувати квиток. Але сам компостер на вході знайти непросто. Це така собі непримітна будочка під стіною. Виходимо на станції Ейзель. Поруч стадіон, де 1985 року під час фіналу Кубка чемпіонів з футболу відбулася сутичка між англійськими й італійськими вболівальниками. В результаті обвалилася стіна, яка поховала під собою 39 людей.

«Міні-Європа» розташована в Бру-парку. Поруч знаменитий Атоміум — стометрова стальна конструкція, що символізує пізнання людиною будову атому. Попри прохолодну погоду людей у парку багато, зокрема школярів, які, не відходячи далеко від дому, «знайомляться з Європою». У парку 300 моделей найвідоміших символів різних країн, виконаних у масштабі 1/25. Для нових членів Європейського Союзу залишені спеціальні місця. Квиток до «Міні-Європи» коштує 13,5 євро. На виході з парку чуємо українську мову. Кілька чоловік, вочевидь, заробітчан розмірковують, чи платити так дорого. «Може, спробувати перелізти?» — пропонує хтось з них. Паркан навколо «Міні-Європи» обнесено вгорі колючим дротом. Тому, мабуть, нашим землякам не поталанить «потрапити у Європу через паркан».

Єдиний бельгієць — король

З вікон будинків звисають бельгійські прапори. «Таким чином, — пояснює Сергій, — брюссельці висловлюються за єдність Бельгії. У країні чергова політична криза, яка триває більше, ніж півроку. Валлонці і фламандці не можуть сформувати спільний для всієї країни уряд. Мушу сказати, що за зовні блискучим і спокійним фасадом, який бачать туристи, в цій країні триває неперервна війна між двома громадами. Часто можна почути, що частини країни пов’язані лише королівською сім’єю, «червоними дияволами» (національна збірною з футболу) та ... любов’ю до пива. А єдиним бельгійцем називають короля».

Сергій досконально вивчив історію поділу країни на мовні громади. 1830 року, коли Бельгія проголосила незалежність від Нідерландів, головними лозунгами стали боротьба проти економічних і релігійних утисків. Тоді фактично католицький південь (Бельгія) відділився від протестантської півночі (Нідерландів). Однак наприкінці ХІХ століття, коли значно зросла освіченість населення, «виявилося», що в країні живуть два народи: валлони і фламандці, які послуговуються французькою і фламандською мовами. Врешті дійшло до серйозного конфлікту — фламандці вимагали визнати їхню мову також державною. І вже 1898 року було ухвалено закон, яким підтверджено принцип «двомовності», після чого тексти законів, надписи на поштових і гербових марках, грошових банкнотах і монетах з’являлися двома мовами. Однак лише у 1930 році фламандською мовою почалося викладання у вищому навчальному закладі — університеті Гента.

Після Другої світової війни колоніальні системи імперіалістичних держав рушилися як карткові будинки. На карті світу із «сировинних придатків» одна за одною з’являлися нові незалежні держави. Бельгія теж мала колоніальний «грішок» у вигляді Конго та інших «клаптиків» у центральній Африці, які територіально в десятки разів переважали метрополію. Втрата Конго — важливого джерела поповнення державного бюджету — загрожувала країні непередбаченими наслідками. Однак бельгійський уряд, побоюючись повторення французького досвіду з Алжиром, у 1960 році надав Конго незалежність.

Економічна криза, що виникла після втрати колоній, у Бельгії вилилася у посилення протиріч між фламандцями та валлонами. Динамічна індустріалізація перетворила Фландрію на процвітаючий регіон, тоді як Валлонія (до того найбагатша частина країни) переживала економічний спад. Закони 1962—1963 років встановили точну лінгвістичну межу, однак ворожнеча між громадами не припинилася, а набрала нових форм. Були створені ок­ремі фламандські та валлонські міністерства освіти, культури й економічного розвитку. В 1971 році зміни до Конституції дали підгрунтя для введення регіонального самоуправління у вирішенні більшості економічних і культурних питань. 1980 року ухвалено закон про автономію Фландрії і Валлонії. Пізніше такого ж статусу набули столиця країни Брюссель і маленький німецькомовний район на сході країни.

Проте й це не принесло миру. Кожен регіон прагне ще більшої автономії, веде напружену боротьбу на захист власних економічних, соціальних і культурних інтересів, звинувачуючи при цьому центральний уряд у більш прихильному ставленні до «суперників», а інші регіони — у колоніалізмі, лінощах та інших гріхах.

«Ми єдина країна, яка ставить собі запитання, а чи існує вона?» — говорить бельгійський поет Даніель де Брюкер. «Немає бельгійців, є тільки валлонці і фламандці», — кажуть інші. Справді, і тих, й інших хвилює не доля Бельгії загалом, а доля Фландрії чи Валлонії. Політичні пристрасті іноді так розпалюються, що майбутнє країни, як одного цілого, виглядає дуже непевно.

600 хрещеників монарха

Політичні баталії пустили неприязнь і між людей. До недавнього часу можна було почути таку приказку: ідеальна бельгійська родина — це чоловік фламандець і дружина-валлонка (або навпаки), котрі разом виховують своїх дітей фламандською і французькою мовами. І в Бельгії багато таких сімей. Але через політичну поляризацію громад їхнє становище останнім часом змінилося на гірше. Нині шлюби з «інородцями» укладаються рідко. Людині, яка виходить зі своєї громади, з кожним днем стає дедалі важче стати своїм серед чужих, де вона почувається незатишно.

Сьогодні особливістю країни є наявність у ній чотирьох мовних регіонів: франкомовного півдня (33% бельгійців), фла­манд­ськомовної півночі (57%), німецькомовного клаптика на сході (близько 1%) і двомовного регіону столиці Брюсселя (близько 9%). Якщо додати, що 10% бельгійців є емігрантами з половини країн світу, то стає цілком виправданим те, що саме Брюссель обрано столицею об’єднаної Європи, а Бельгію називають країною компромісів.

Наша імпровізована екскурсія закінчується біля будівлі Європейського парламенту. На жаль, щоб зайти до неї, бракує часу. Наш «гід» замінює візит розповіддю: «Щоб не надавати перевагу великим державам, на роль столиці Європи обрали Брюссель. Так тиха столиця маленької країни стала серцем Європи. Сюди потекли гро­ші і люди. Сьогодні май­же третина брюссельців — це іноземці, що працюють в міжнародних організаціях. Щороку прибуток Бельгії від того, що вона дала «притулок» головним структурам Євросоюзу, складає майже 4,5 млрд. євро. І за будь-якої системи підрахунків Бельгія входить у групу 10 — 15 найбагатших країн світу. Основу добробуту складає промисловість, яка продає за кордони половину продукції: від автомобілів (щорічне виробництво понад 1 млн.) до діамантів».

На прощання Сергій радить нам покуштувати знамениті брюссельські вафлі, а на подарунок друзям купити не менш знаменитий брюссельський шоколад. І на «закуску» розповідає про місцевий досвід, над яким, можливо, слід задуматися в Україні.

Бельгійські сім’ї здавна були багатодітними. І держава сприяла цьому у дуже цікавий спосіб. Ще й до цього часу кожен сьомий син у сім’ї за традицією стає хрещеником короля, і його називають іменем правлячого монарха. В 1993 році на похоронах короля Бодуена в церкві не вистачило місця для всіх королівських хрещеників, і церемонію, що проходила у Брюссельському соборі, довелося транслювати на встановленому на головній площі екрані. Там зібралося не менше ніж 600 сьомих за ліком синів, названих Бодуенами. Кожна сьома донька теж стає хрещеницею королеви. Однак, хоч як дивно, таких випадків у Бельгії набагато менше.

Юлія Косинська, Олег Крук
Київ — Брюссель — Монс