Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

До питання діловодства

Часом буває так: розгорнеш нову книжку та й натрапиш на знайомі до болю рядки. То не вірш, знаний змалечку (мовляв, «Світе, та не гріє…»), і не цитата зі шкільної хрестоматії («Повстаньте, гнані і голодні…»), і навіть не шлягер колишнього однокурсника (хоч би й Анатолія Матвійчука), – то твої ж таки (ще й позбавлені посилання на автора) рядки в чиємусь модерному підручнику…

Так сталося й цього разу. Аналіз автобіографії як жанру ділового письма, вміщений на с. 165–167 видання: Л. Погребна. Діловодство, яким воно повинно бути. – Харків, „Фактор», 2008, є повторенням висновків, що їх зроблено п’ять років тому в навчальному посібнику А.М. Венцковського, Г.Й. Волкотруб «Ділові папери – діловій людині» (К., 2003; с. 84–85). Ось тільки «Бібліографія» (с. 399–403) щойно виданого посібника Л. Погребної про це – ні пари з уст.

Можливо, і не варто було б спинятися на цьому епізоді (мовляв, діловодство – царина стандарту, тож про які відкриття йдеться?), якби не рекламний напис «Унікальне видання» на обкладинці книжки Л. Погребної.

Як викладач дисципліни «Українська ділова мова» (відколи її було запроваджено в освітню практику вищих навчальних закладів), з наступною трансформацією цього предмета в курс «Українська мова професійного спрямування», маю зазначити, що посібник Л. Погребної оригінальністю не вирізняється.

Притаманну виданням такого типу альтернативу – або акцент на документі, або пріоритет мовного оформлення паперів – реалізовано на користь діловодного (тобто документного) стандарту. Оцінюючи об’єктивно, стандартизаційний складник – це найкраще з усього, що є в рецензованому посібнику.

Широка обізнаність із законодавчими та іншими нормативними актами, державними класифікаторами, а також з новітніми національними стандартами в галузі діловодства й архівної справи дала змогу авторці детально розкрити сучасні вимоги до структури й оформлення документів різноманітного змісту й призначення (організаційно-розпорядча документація, інформаційно-довідкові ділові папери, документи щодо особового складу та ін.).

Користувач дізнається, наприклад, що для реєстрації всіх документів існує типова реєстраційно-контрольна картка, призначена для опрацювання персональним комп’ютером (с.181); що у складі дат, записаних на взірець 07.03.2008, буква «р.» не ставиться, до того ж рік можна зазначати спочатку, а тоді місяць і число: 2008.03.07 (с.27); що вислів «Номер за порядком» у відповідній графі таблиці згідно з ДСТУ 1.5:2003 замінено написом «Чергове число» й запроваджено скорочення «Ч. ч.» (с.78).

Щоправда, на тлі приписів – як треба, а як не слід – дивують розпливчасті ось такі рекомендації: «Якщо документ оформлюють не на бланку, дата проставляється нижче підпису зліва» (с.27). Де саме – зліва? «Не левее сердца» (як висловився колись один російськомовний поет)?.. А річ у тому, що дата має стояти на рівні абзацного відступу (шостий знак від межі лівого берега).

Утім, є й інші проблеми, про які мала б згадати Л. Погребна. Так, запозичивши з посібника «Ділові папери – діловій людині» (2003) характер викладу реквізитів заяви (с. 147 рецензованого видання), авторка чомусь проігнорувала властиву реквізиту «Адресат» граматичну особливість. Вживання у складі цього реквізиту іменників чоловічого роду другої відміни (найменувань посад, форм звертання та чоловічих прізвищ іменникового типу), які виступають у давальному відмінку однини, спонукає вдаватися до чергування так званих паралельних закінчень (-ові,-еві,-єві//-у,-ю), щоб уникнути граматичної одноманітности викладу. Йдеться про контексти на взірець: директорові…пану Сергійчукові     З.І. (а не директору… пану Сергійчуку З.І.); завідувачеві…пану Мельникові П.П. (а не завідувачу…пану Мельнику П.П.).

Натомість геть усі запропоновані Л.Погребною зразки заяви (с.149–151), а також зразки службової (с.129), доповідної (с.308 – 309) і пояснювальної (с.310) записок, у складі яких реквізит «Адресат» ідентичний вживаному в заяві, порушують цю норму.

Опис реквізитів інших документів також не бездоганний. Наприклад, авторка безпідставно запроваджує паралельне вживання нормативного (доручення) і калькованого (довіреність) відповідників назви того самого документа (с.163). Варто нагадати, що термін доручення як єдину нормативну назву документа кодифіковано ще 1996 року, коли побачив світ «Російсько-український словник: сфера ділового спілкування» О.О. Тараненка і В.М. Брицина (див. с.46 цього видання).

Невиправдане дублювання, яке спричиняє термінологічну плутанину, є й на рівні класифікації документів. Поділ документів на службові, особисті і документи особового походження (с.18) кількома рядками нижче заперечено другим компонентом цього переліку, названим особові документи (там само). Остаточна ясність запанує аж на с. 230, де, спираючись на вимоги ДСТУ 2732:2004, Л. Погребна поінформує: документи бувають службові, особові і створені фізичною особою поза службовою діяльністю (документи особового походження).

Термінологічні суперечності поширилися, на жаль, і на таку категорію ділової сфери, як найменування посад. Л. Погребна воскрешає давно відкинутий теорією і практикою діловодства калькований відповідник завідуючий (с.220) – усупереч зафіксованій у посібнику вимозі Державного класифікатора 003:2005 вживати форму завідувач, і тільки її (див. с.348–349: завідувач секретаріату, канцелярії, сектору тощо).

Що ж до висвітлення поданих у посібнику систем документації, то ця ділянка має такі прогалини.

Службовим листам («Інформаційно-довідкові документи», с.124–145), чия питома вага в загальному обсязі документації юридичних осіб сягає, на думку дослідників, близько 80%, приділено аж (!) чотири сторінки тексту (с.134–138). Фактично розглянуто (звісно, побіжно) лист як такий, без диференціації ділових листів на жанрові різновиди (лист-прохання, лист-пропозиція, лист-розпорядження, лист-підтвердження тощо).

Репертуар документів щодо особового складу (с.146–169) невиправдано збіднено за рахунок не розглянутих у посібнику характеристики й резюме (без якого, погодьтеся, важко уявити документообіг у сучасних державних і недержавних організаціях).

На особливу увагу заслуговує мова посібника Л. Погребної. Справді, унікальне видання (пригадаймо напис на обкладинці) із своєрідною мовою.

Попри адресований укладачам ділових паперів заклик дотримуватися норм українського правопису (с.59) сама авторка цими нормами часто нехтує.

Так, слово абревіація вживається то з подвоєнням (с.69), що суперечить нормі, то (згідно з правилом) без подвоєння приголосного «б» (с.69; 233).

Усупереч правилу, що кореневим приголосним к, п, т, ф, х має передувати префікс с -, а в решті випадків вживається префікс з-, термін зцентрований (щодо способу розміщення заголовків колонок і тексту в таблиці) подано як сцентрований (с. 77).

Вживання полісемантичного слова апарат у родовому відмінку однини має враховувати зв’язок закінчення з контекстуально відповідним значенням: закінчення -а – коли мають на увазі пристрій, -у – якщо йдеться про установу або сукупність органів управління. Закінчення -у в контексті зв’язку апарата з поняттями «телефакс», «принтер» (с.145) не відповідає нормі.

Так само розбіжні з нормою окремі рекомендації Л.Погребної щодо вживання великої літери в середині речення (с.236–238). «Український правопис» (К., 2007) визначає, що назви посад, звань, вчених ступенів (голова, декан, міністр, генерал, доктор наук) пишуться з малої літери (с.59). Правопис застерігає, що назви посад міністрів, послів можуть писатися з великої літери – в офіційних документах, а також для наголошення на урочистості (с.60). Однак звідси не випливає, що, як стверджує Л. Погребна, слова міністр (у назвах посад міністра юстиції, фінансів тощо) і посол (наприклад, посол Франції в Україні) мають писатися з великої літери (с.237–238 рецензованого видання).

„Кульгає» в посібнику не лише орфографія.

Спровокована вживанням слова в невластивому йому значенні, часом відбувається мимовільна підміна понять: впровадження (треба: запровадження) документа (с.57); відбирання (треба: добирання) документів (с.195); освітлення (треба: висвітлення) засідання в протоколі (с.119); книжково-писемні (треба: книжно-писемні) стилі (с.219).

Уважний читач, напевне ж, помітив, що підміну понять спричиняє калькування. Вживання запозиченої (російськомовної) термінології, уподібненої до нашої (питомої) засобами формального перекладу, пронизує кожний розділ і підрозділ, визначаючи стиль видання загалом.

«У вигляді самостійного документа» (с.59) замість як самостійний документ; «постійно діюча комісія» (с.100) замість постійна комісія; «прийняти до відома» (с.118) замість узяти до відома; «місцезнаходження» (с.133) замість місце розташування; «направлення працівників у відрядження» (с.168) замість відряджання працівників; «підлягати розгляду» (с.179) замість належить розглянути; «завірити документ» (с.220) замість засвідчити документ; «примірний перелік» (с.247) замість типовий перелік тощо – усі ці приклади промовистіші за будь-які коментарі.

А найбільше вражає такий приклад: «Якщо з тексту документа витікає зміст таблиці, то назву їй можна не давати» (с.77). Майже як у Шевченка («Тече вода в синє море, // Та не витікає…»). Ось тільки потрібне Л. Погребній значення логічного наслідку передає українське дієслово випливати…

Прикро, але й у поданому на с.217–227 «Короткому словнику труднощів української мови» також трапляються кальковані слова і вислови, у яких авторка з доброго дива вбачає питомі відповідники: відносно (по відношенню) до кого-чого, с.218 (треба: щодо або стосовно до кого-чого); зайняти що (у значенні «узяти в позику»), с.221 (треба: позичити); представляти кого гостям, с.225 (треба: відрекомендовувати); указати (треба: звернути увагу) на помилку (с.227).

«Короткий словник труднощів…», серед іншого, застерігає користувачів від мовної надлишковості у формі тавтології (щоправда, за тавтологічні Л.Погребна вважає вислови, які уособлюють інший різновид надмірних формулювань – так званий плеоназм: місяць часу (с.223); решта частини (с.226) тощо. Проте сама авторка не утрималася від украй немилозвучних (тавтологічних) зворотів на кшталт: однозначно визначати (с.67); широке поширення (с.119); отримати підтвердження про отримання інформації (с.145); розписка пишеться (с.164); позначку позначають (с.185).

…Хоч би там що, а книжка Л.Погребної – річ корисна. Сучасне діловодство, як свідчить практика, і не таким буває.

Анатолій Венцковський,
викладач української мови.
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com