Україна воскресне під сінню Христа

2008 рік знаменний для кожного віруючого християнина 1020 літтям Хрещення Руси–України. Ця епохальна дата запрошує нас замислитися над тією духовною працею поколінь, яка була сконцентрована навколо образу Христа в різних християнських країнах упродовж цих тисячоліть.

Перебуваючи у храмі, щоразу з тремтінням і невимовно світлим почуттям стою перед Розп’яттям. Схилена на груди голова Христа з терновим вінцем, прибиті цвяхами руки. Глухіше стукає серце, завмирає душа. Це відбувається з кожним християнином ще й тому, що православ’я у церковному віроповчальному сенсі слова менш за все екзальтичне. Справжній предмет розумових і сердечних зусиль для кожного – сам Христос, його Лик. І тільки Він надає всьому смисл, все інше – тільки засіб.

Вірую, Господи, у велику Твою скорботу, вірую в тугу Твою і Твоє смирення, в муку Твоєї страти і відчай самотності, що оволоділи Тобою перед кончиною. Своєю кров’ю спокутував наші гріхи, Господи, вказав нам шлях до істини і дав свободу – цю непізнану і досі необхідність, якою ми чомусь не можемо, не хочемо, не знаємо як розпорядитися.

Ти сказав, Господи, і ти учинив – і людина, що унаслідувала від тебе істини вічного життя, мала прийти до Тебе сама. Ось вона і йде до тебе вже третє тисячоліття, згинаючись під тяжкістю твого дару і за будь-якої нагоди силкується обміняти його на кусень хліба або миску юшки.

Страшно вимовити, але спасенний хресною Твоє смертю – все ще раб. Ми – раби держави, натовпу, заполітизованості і декларацій, злості і користолюбства, розпусти і брехні. І нам легше жити, заглушивши у душі голос Твій, витоптуючи у ній Твоєю рукою посіяні зерна.

Саме тому, коли заходить про Христа, ми зобов’язані подумати, зокрема, про такий найперший знак і символ всякої особистості як ім’я. В імені Ісус ще більше суті, ніж у месіанському імені Христос. Ім’я Ісуса, як воно вживається на практиці так званої Ісусової молитви, що стоїть у центрі тієї традиції православного подвижництва, яке прийнято називати «ісакізмом» (від грецького «ісіхіа» – мовчання, спокій душі), має для православ’я особливу цінність. Той ступінь серйозності, з якою православ’я шанує таїнство Імені, можна знайти хіба що у Старому Заповіті.

Священні імена мають у православних звичаях особливий статус, що ставить їх близько до сфери церковного таїнства в суворому віроповчальному сенсі слова. Статус цей виражений, до речі, у застосуванні обов’язкових ієрогліфоподібних монограм (Ісус Христос як ІС ХС). Без таких монограм традиція не дозволяє освятити новонаписану православну ікону.

Про те що є ім’я Ісуса, справжній молящий може знати куди більше, ніж академік, навіть із богослов’я.

Постійно повторювана формула «Господи Ісусе Христе, Сину Божий помилуй мене грішного» співвідноситься з ритмом вдоху і видоху, чим може бути досягнуте сходження розуму у серце. За прикладом біблійного слововживання серце мислиться як «осередя цілісного психофізичного організму». Хто спромігся зберегти такий стан незмінним – вчить нас грецький Отець Церкви препожобний Максим, – той молиться справді безперестанно. Варто згадати, що на заповідь «безперестанку молитися» ми натрапляємо у Новому Заповіті в Посланні Апостола Павла до фесалонікійців (5:17).

Саме та обставина, що пам’ять про Ісуса через молитовне виголошення його Імені знаходить тілесність і втілення, робить осмисленим зв’язок цієї пам’яті з реальним буттям молящого. Ще конкретніше – з ритмом його аскетично контрольованого дихання. Молитовне дихання значною мірою порівняне з присутністю Христа в Св. Причасті.

А тому стає ще зрозумілішою православна традиція: замучили сумніви, посіли тривоги, болить душа – йди до Духовного Отця свого, знайди мир своєму неспокійному серцю. Саме життя – благо, але благо ще й те, що людина не вважає самого себе вищим суддею своєї долі, а вдаючись до поради священика, намагається виразніше почути про себе глас Божий. Але чи завжди це так у нашому житті. Сповідь є тайна велика. Сповідуються, просять у Бога прощення пересічні громадяни і державні мужі. Серед них і ті, що справді покаялися за діяння свої, і ті, що продовжують жити неправедно, за подвійними стандартами, лукавлять, шукають Бога, борючись із ним, а отже – з собою. Усе це – підґрунтя для виникнення міжконфесійних, міжетнічних конфліктів, як і досі те відбувається в Югославії, Абхазії, навіть у «спокійній» Європі – Північній Ірландії, Німеччині, Франції, де проживає багато мусульман.

На жаль, нині ми є свідками міжконфесійних і політичних протистоянь у нас, в Україні. Ці проблеми жевріють на Заході і Сході, у Центрі, є вони у Криму, і пов’язані вони також з емігрантами, кількість яких постійно збільшується. Потрібно рятувати, захищати і словом, і ділом, воскрешати духовність під сінню Христа – Спасителя у третьому тисячоліття нової епохи.

Все має базуватися на християнстві, православ’ї – сім’я, школа, культура, влада. Без православ’я не можна уявити не тільки нашу, а й світову культуру. На зламах земного буття, епох вистоїть тільки сильна розумом і духом людина. Саме тепер, перед 1020-літтям Хрещення Русі–України, має бути створена громадська Рада міждержавного значення з відродження православ’я при Президентові України. Саме у владних інституціях, не кажучи вже про духовні й культурні, на всіх рівнях мають бути започатковано життєстверджуючі історичні підвалини православ’я, встановлено його стратегічну значущість, державницьку місію і долю. Все це наша історія.

Сьогодні святі отці мають покінчити з протистоянням, чварами, йти до людей і дбати про свою паству, не віддавати їхні душі на поталу іновірцям. Нині Україна проходить через смугу гріховності, заполітизованості, протистояння. Нерідко торгують народною душею, основами нашої національної культури, духовними цінностями, триває богоборство, знищується не тільки православ’я, а й християнство.

У народній думці слово священика все ще не втратило свого зв’язку з небесною істиною, тому нині такою великою є відповідальність білих і чорних клірників усіх рангів навіть за найменшу подробицю нашого сучасного і минулого. Тим більше, що нині за небувалого (та й неможливому) раніше громадського інтересу до української історії, української ідеї розвелося безліч охочих морочити людям голови різними підмінами.

Справді, кожен має ходити до свого храму. Тепер віруючих не переслідують, але через торжество вседозволеності розплодилися тоталітарні, окультні секти, де головною мішенню є не тільки православна церква, а й християнство. І йдеться не тільки про релігію, а й про наступ на національну культуру, українську духовну спадщину, майбутнє країни, її безпеку. Світова і наша історія свідчать: християнство, православ’я завжди достойно несли свій Хрест ще й тому, що наріжним каменем у нас є Христова Істина, яка вселяє віру у людей, сприяє могутності, добробуту, культурним, моральним цінностям – всьому тому, що намагаються спотворити ідеї новоявлених лжепророків різних рівнів і рангів за владної підтримки тих, що живуть за подвійними стандартами, за «понятіями», керуючи цими процесами, хоч церква у нас і відокремлена від держави. Саме тому нашим керманичам варто було б замислитися над таким станом справ і визначитися з пріоритетами.

Нині бачимо активізацію римо-католицької церкви в Україні, що намагається повернути в лоно Ватикану паству, яка відійшла до Московського православ’я. Після цього переможного маршу почало поширювати свій вплив уніатство, намагаючись вирвати східних українців з культурно- релігійного впливу Москви через створення українського автокефального патріархату. Однак автокефальна церква досі не визнана ні Москвою, ні Ватиканом. Саме тому мав би початися діалог духовного відродження православ’я в Україні. Це має хвилювати сьогодні, напередодні 1020-ліття хрещення Русі–України, не тільки духовних отців, а й керівництво держави напередодні президентських виборів. Адже саме віра повинна не тільки відродити, воскресити Україну, а й – головне – об’єднати її. Ще й тому, що боротьба за владу в Україні завжди відбувалася на культурно-релігійному тлі, і якщо, скажімо, колись на Галичині та Буковині спостерігалася релігійна орієнтація на Рим, а політична – на Брюссель, то Східна, Південна і більша частина центральної України, і релігійно, і культурологічно були орієнтовані більше на Москву.

Незалежна національна церква має стати провідником нової української ідентичності на грунті об’єднання православ’я. Знайти співвідношення з «римським» життєвим відчуттям на Заході, а також з «московським» на Сході, адже саме це ускладнює питання форми української державності, що виходить далеко за рамки нинішньої конфронтації і духовників, і можновладців, і може мати не тільки тактичні, релігійні, а й політичні, стратегічні наслідки. Все це має вирішуватися паралельно з приватизацією, ринковою економікою, євроінтеграцією, бо йдеться про довгострокову геополітичну орієнтацію України, створення власного шляху без генетичних стресів, богоборства, розбрату і зневір’я, щоб зайняти гідне місце у світовій спільноті.

І, мабуть, головне – над подіями в Україні на тлі політиканства, розбрату, економічної кризи, корупції, міжконфесійних чвар спостерігається намагання створити контроль не тільки над церковниками, а й над урядовими, неурядовими закладами інших країн, які вже багато років намагаються формувати в Україні нову свою еліту. Еліту, здатну стати майбутнім захисником своїх євроазійсько-атлантичних інтересів, а можливо, й імперських. І чи не тому дедалі важливішим стає питання порятунку України, що нищать її і свої, і чужі. Ті, хто більше всіх кричить про любов до неї, її ж і роздирають, розтягують на шматки.

Створення такої різновекторної п’ятої колони, і в релігійних, і в політичних колах може негативно вплинути на наші національні інтереси, пріоритети, духовність, єдність. Свідками чого ми вже є. Україна є ласим шматком саме тепер, у часи світової продовольчої кризи, для всього глобалізованого світу. Там поки що розглядають її як буфер, задній двір, бананову республіку для своїх стратегічних інтересів, а нас з вами, як сказав нещодавно один наш відомий політик вважають дикунами, італійці – «людьми з лісу», чехи – бандитами. І страшно не те, що так думають вони, а те, що так кажемо ми, справді живучи за печерними законами. І кожне слово, а тим паче діло, сказане нині тим чи іншим церковником чи політиком, буде сприйняте по-різному, і головне – що воно може нести у собі позитивне, а в гіршому випадку – і негативне підґрунтя. Як казав колись давньогрецький цар Ірдокл: «Слово несе життя і смерть, і перш ніж розімкнути уста, я думаю про радість».

Що ж до євразійсько-атлантичних побажань всіх, хто нам справді хоче допомогти, будучи стурбованим станом нашої демократії і права, економіки, духовності, проведенням реформ. Ці люди повинні не тільки надавати реальну допомогу, а й форсувати інтеграцію України у світове співтовариство, щоб разом відродити наш Чумацький шлях стратегічних національних інтересів, зокрема і своїх, відповідно до міжнародних стандартів права, які дають змогу врахувати голос кожної зі сторін, мінімізувати ризики глобальних криз, беручи на себе глобальну відповідальність.

У цьому контексті на початку ІІІ тисячоліття нової епохи християнства під знаком Водолія, яка була 25 тисяч років тому, доречно нагадати про послання святійшого отця Івана Павла ІІ. «Христос і тоді, і тепер закликає всіх своїх учнів до єдності. Сам Ісус у час своїх страждань молився: «Аби були всі єдино». Вірити у Христа означає бажати єдності, бажати єдності означає бажати Церкви, бажати Церкви означає бажати спілкування благодаті, яка відповідає замислу Отця. Ось який смисл молитви Христової – «аби були все єдино». На зорі нового тисячоліття як же не просити у Господа з новим поривом і більш зрілою свідомістю благодаті, яка привернула б нас усіх до цієї «жертви» єдності», – писав Іван Павло ІІ, мати якого, до речі, була українкою.

То чому на зорі нової епохи ми, стоячи біля підніжжя Голгофи, не чуємо молитви Творця?

«…Будемо бадьоритися і тверезитися», – говорив апостол. То ж погляньмо навколо тверезим оком, не жахаючись того, що у нашій Вітчизні, адже біди, знову ж таки, в нас самих, і не треба їх шукати деінде. Люди або ж сильно і досі прибиті привидом комунізму, або ж одержимі шаленим націоналізмом, ейфорією від незалежності, або ж впали у важкий летаргійний постімперський сон. «Нині голови паморочить хміль свободи, кидаючи людей з боку вбік, із крайнощів у крайнощі» – констатував у своєму інтерв’ю журналу «Радянські профспілки» у 1991 році перший Президент України. І мало що змінилося з того часу.

Доки люди довірятимуть так званому здоровому глузду політичних вождів різного гатунку більше ніж смислу євангельському, поки земне буде насушнішим за небесне, – доти серп ненависті, зла, суперництва, розбрату пожинатиме щедрі жнива на українській землі.

Зрештою кожен має право вибирати собі храм, вільно оголошувати себе ким завгодно. Вольному воля, спасенному рай. Не треба тільки при цьому брехати собі і людям, клястися Христом і закликати весь світ у свідки свого православ’я. Не треба плутати грішне з праведним.

Нині народилася молода незалежна держава з усіма її атрибутами, й усе те мало б творитися з «чистого листа», але цього, на жаль, не сталося ще й тому, що ті, хто стали до її керма, були обтяжені комуністичним жупелом. Вони виправдовувалися у своїх інтерв’ю, що не знали тоді, хто такий кардинал Йосип Сліпий. Але чому ж вони його все життя переслідували і розпинали? Саме цей дуалізм, цинізм і лукавство, брак істинної віри серед нашої політичної еліти не дає нам відродити духовність, воскресити України. І не дивно, що маємо те, що маємо. Чи не тому біля Церкви, особливо перед черговими виборами, крутяться політики, вбачаючи у ній підмогу для свого поривання до влади.

Ось де той камінь спотикання, який ми не можемо подолати, залишаючи ці проблеми нащадкам. Як ліки, котрі одного разу переломили хворобу, але від довгочасного їх вживання стали шкідливими, так і брехня, одного разу виголошена для спасіння, при постійному повторенні перетворюється на страшну рушійну силу.

Невже нас нічому не навчили революції, війни, голодомори, Чорнобиль?! Інколи починає здаватися, що багно, яке вкрило нашу землю, може змити тільки новий потоп. Господи, поглянь, чи достойна милості Твоєї і любові сучасна людина, заблудле творіння Твоє?! Вона зраджує тебе щокроку, у слові і ділі, у помислах своїх. Вона торгує Тобою, принижує Тебе, розмінює Тебе, як монету, дробить єдину Твою церкву… А отже, і Україну.

Щаслива та людина, яка звертає свій погляд до тихого світу Христового. Брати українці, не втрачаймо надії на милость Божу, ми маємо вірити, що нинішні негаразди нашого народу минуть і з горнила всіх випробувань він вийде з оновленими силами. А розп’ята на рабському хресті Україна неодмінно воскресне під сінню Христа.