Забута квітка україни

Донька українських емігрантів, Квітка Цісик народилася 4 квітня 1953 у місті Квінс у Нью-Йорку. З раннього дитинства вона виявила неабиякий талант у заняттях музикою. Займалася скрипкою, а знайшла себе у вокалі. Її видатний голос став візитівкою Америки, ним захоплювалися найкращі співаки світу. За чистоту вокалу їй аплодувала Віденська опера...

Квітка Цісик записала два лазерні диски українського фо­ль­клору та своїх улю­блених пісень під назвою «Квітка» та «Два кольори».

«Ця збірка пісень є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане жит­тям полотно, на якому вишита доля нашого народу».

О дивна квітко України... Не пам’ятаю, щоб коли-небудь її показували по телевізору, жодного разу не доводилося бачити її фото надрукованим у якомусь престижному журналі чи газеті. Тільки по українському радіо час від часу звучав її ніжний, таємничий, проникливий голос: «Два кольори мої, два кольори, червоний — то любов, а чорний — то журба», або ж: «Як на ті чорнобривці погляну, бачу матір стареньку...» І ось недавно, знову ж таки по радіо, у передачі «Пісенний Олімп» довелося почути: «Послухайте пісню у виконанні незабутньої Квітки Цісик, що передчасно пішла із життя...»

Хто вона була, де і як жила, чому так тужила за Україною — так і не пощастило ні від кого довідатися. Відомо одне, та й то не уточнене, що була Квітка Цісик українською емігранткою у Канаді, і, бездоганно оволодівши міс­цевою мовою та звичаями, все-таки залишилася від­даною дочкою рідної, далекої землі.

І як було приємно іноді почути по радіо у її виконанні оновлену «Черемшину» чи розтинаюче ду­шу: «Чуєш, кру-кру-кру... в чужині помру, заки море перелечу — крилонька зітру...»

Чому ж, коли вона передчасно померла, так кволо і байдужо відреагував на це край, котрий небіжка палко, до нестями любила? Невже тому, що душевний Квітчин голос важко долинав до земляків через шквальне ревіння «реміксів», «хеві-металів» та інших атрибутів сучасної естради?

Ії пісня ніколи не підсилювалася з допомогою могутньої техніки, не супроводжувалася оглушливим оркестром, не демонструвалася під фонограму. Вона лилася з душі, котра через океани тягнулася до історичної батьківщини.

І оскільки більшість із нас сьогодні осліплена блиском фальшивих цінностей, оглушена брязкотом фальшивої музики, то через те, напевно, так мало й залишилося серед нас тепла і душевності.

Квітка Цісик не була народною артисткою України, але коли подивишся на деяких наших «народних», які тільки-но відхопивши це звання, відразу починають витягувати трелі як не російською, то англійською, прагнучи бути поміченими в Голлівуді чи бодай у Москві, то мимоволі приходить думка, що далекій заокеанській співачці вищезгаданий титул пасував би куди більше.

«О мій русявий Прометею, загублений в ночах війни!» — вигукнув колись Андрій Малишко, оспівуючи смерть улюбленого героя.

«О дивна квітко України, що висохла на чужині», — в унісон хочеться підхопити, поминаючи нашого далекого соловейка, Квітку Цісик...

На мене дехто ображається, що я не асоціюю деяких наших супер-популярних естрадних «шоу-менш» з образом неньки-України. Таки не асоціюю.

А Квітку Цісик — так.  

Від редакції. Квітка померла у роз­квіті творчих сил (44 роки) від невиліковної хвороби. Звістку про її смерть передали всі інформаційні агентства cвіту, завсвідчивши непересічність її таланту і щирий сум.