«Я в світі щиро працював»

Павло Чубинський був природженим етнографом, який завдяки своєму таланту й працьовитості зібрав колосальний та безцінний польовий матеріал, якому і нині немає аналогів.

Павло Чубинський народився 15 (27) січня 1839 року у невеличкому містечку Бориспіль Переяславського повіту Полтавської губернії. Майбутній науковець закінчує Переяславське повітове училище, 2-у Київську гімназію, вступає на юридичний факультет Петербургського університету. Вже 1861 р. 22-річний Чубинський пише дослідницьку роботу «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малоросии», за яку був удостоєний кандидатського звання. Судячи з тематики та змісту праці, можемо стверджувати, що досліджуючи звичаєве право Малоросії, Павло вже у цей час переймається ідеєю етнографічного вивчення українського народу. Після смерті Чубинського його сподвижник О.Кістяківський в некролозі напише: «Время окончания им университетского курса было временем самого сильного движения среди различных общественных сфер. В это время последовало освобождение крестьян. Идеи народолюбия и народоизучения были в своем зените».

Друга половина XIX ст. як у Європі, так і в Україні характеризувалася новим піднесенням визвольних рухів, що зародились у першій половині XIX ст. та були концентровані у трьох головних напрямках чи вимірах: національному (головним є боротьба за національну свободу), загальнодемократичному (боротьба за демократичний устрій суспільства, права й свободи людини) та соціальному (боротьба за соціальну справедливість).

Епоха 60-х років XIX ст. визначалась національно-визвольними рухами, які виробляли ідеї державницького буття усіх народів Росії. Важливим явищем суспільно-політичної історії цього періоду в Україні було становлення нової визвольної ідеології, що відповідала рівневі її розвитку в передових країнах Західної Європи.

Таким проявом відродження українського національного руху у цей період стали заснування українського літературно-наукового щомісячника «Основа» та поява громад — громадських організацій, які стають зосередженням демократичних і державницьких прагнень нової політичної еліти, зосередженням боротьби за від­родження української культури і держави проти режиму російського самодержавства.

Ці суспільні тенденції не могли не вплинути на П.Чубинського, який після закінчення університету повертається в Україну. Павло Платонович не пориває зв’язків з Петербургською громадою , активно друкується у журналі «Основа». Так, у 1861 р. там з’являються такі його статті «Ещё одна потеря в Славянском мире», «Погуковщина», «Из Борисполя»; у 1862 р. — «Украинский спектакль в Чернигове», «Два слова о сельском училище вообще», «История Бориславской школы», «Из Борисполя», «Заметка по поводу лесохозяйства и лесокрадства», «Ярмарка в Борисполе». Слід відзначити також невеличке дослідження «Несколько слов об обычае и о значении сказок, пословиц и песен для криминалиста», надруковане в «Черниговском листке». Також П.Чубинський у 1861—1862 рр. бере участь у діяльності і Київської громади, складає юридичну програму для вивчення краю, неодноразово запрошує передову громадськість до себе на хутір, де проводить товаристські зібрання. До того ж, проживаючи у Борисполі, дає юридичні консультації та оформлює необхідні документи колишнім селянам поміщика Трепова, який мешкав по сусідству. Наприкінці 1862 р. (арештований 2 листопада) він був висланий у Пінегу Архангельської губернії. Серед конкретних причин такого рішення адміністрації у свідченнях сучасників та спогадах самого П.Чубинського ми знаходимо наступні:

— написання взимку 1862/63 рр. вірша «Ще не вмерла України» (цю версію підтримує О.Русов);

— товаристські зібрання на хуторі Чубинського (де ніби-то обговорювалися антиурядові ідеї та вивішувався прапор, який було видно з дзвіниці Києво-Печерської лаври і на який сходилися студенти);

— заклики вести проповіді українською мовою у парафіяльній церкві;

— приписування авторства антиімперської прокламації «Усім добрим людям»;

— носіння українського одягу;

— відвідини могили Тараса Шевченка;

— скарги сусідів-поміщиків.

Розглядаючи ці причини з позицій сучасності, можемо стверджувати, що, по-перше, на момент заслання (осінь 1862 р.) вірш «Ще не вмерла України» поширювався лише серед обмежених кіл національно налаштованої інтелігенції і не мав такого значення, як сьогодні; по-друге: надаючи юридичну допомогу селянам молодий юрист формально не порушував імперського законодавства, а лише завдавав неприємностей міс­цевим поміщикам. Тому заслання П.Чубинського за доносом поміщика Трепова можна розглядати у контексті майбутніх урядових антиукраїнських акцій. (18 липня 1863 р. було видано сумнозвісний Валуєвський циркуляр.) Рішення слідства, яке проводили «пристав гражданских дел» Яцута та ад’ютант жандармського штаб-офіцера, не було під­крі­плене фактами, але слідча комісія під головуванням кн. Голіцина «полагала выслать его на жилье в один из уездных городов Архангельской губернии под надзор полиции». Постанова була затверджена самим царем Олександром II.

Відомий культурний та громадський діяч, особистий товариш П.Чубинського Л.Білецький у своїй статті «Из воспоминаний о П.П.Чу­бинском» 1914 р. описує досить цікавий епізод про реакцію Павла Платоновича на звістку про його заслання. Зокрема, у відповідь на рекомендацію друзів виїхати за кордон «он сказал, что не хочет скрываться, а с другой стороны не чувствует за собой никакого преступления и потому надеется, что из ссылки через некоторое время ему удастся освободится, эмиграция же будет, по вс. вероятным, вечной». І дійсно, так і станеться — термін перебування П.Чубинського на Архангелогородщині закінчиться 11 березня 1869 р.

Шестирічне проживання на півночі європейської Росії, безумовно, наклало свій відбиток на П.Чубинського, але і принесло йому визнання серед тогочасних науковців як невтомного ентузіаста-етнографа та ентузіаста-статиста. Яків Лудмер — дійсний член Архангельського губернського статистичного комітету 28 вересня 1885 р. напише у «Архангельських губернських ведомостях»: «занесённый на Север прискорбными событиями … П.П.Чубинский (тогда 22-летний юноша) скоро обратил на себя внимание тогдашнего начальника края и назначен был исправлять должность судебного следователя Пинежского уезда…». Протягом заслання ми бачимо вченого на посадах секретаря губернського статистичного комітету, редактора «Губернських ведомостей», молодшого, а потім старшого чиновника особливих доручень тощо. Одночасно з державною службою П.П.Чу­бинський займається етнографічно-статистичним дослідженням краю: організовує експедиції у Карелію та Печорський край (об’їздить сім губерній: архангельську, вологодську, олонецьку, новгородську, костромську, в’ятську, пермську), досліджує місцеві північні ярмарки, особливості хлібної торгівлі, суднобудування та звіроловства, вивчає демографічну ситуацію у м. Архангельськ, бере участь в організації Ломоносівського ювілею та відкритті ломоносівської школи (1865 р.). Така активна наукова діяльність не залишалася поза увагою місцевої архангельської влади. Так, губернатор «князь Гагарин особенно ценил покойного (мається на увазі Чубинського-авт.) и ни один поднимавшийся вопрос не решался без его содействия… Основательное образование, широта взгляда и выдающиеся способности делали Чубинского человеком очень заметным…». Достойно оцінили його енергійну подвижницьку діяль­ність і тогочасні імперські наукові товариства. Зокрема, Павло Платонович був обраний членом-кореспондентом Імператорського Московського Товариства сільського господарства, членом-співпрацівником Імператорського Віль­ного Економічного Товариства, членом співпрацівником Імператорського Географічного Товариства (пізніше дійсним членом), дійсним членом Товариства любителів природознавства, антропології і етнографії Московського університету. Був нагороджений першою срібною медаллю Російського Географічного Товариства. Цей неповний перелік здобутків засланого П.Чубинського показує, з одного боку, неймовірну працелюбність та енергійність вченого, а з іншого — наочно демонструє прояви гуманізму інтелектуальної (зокрема наукової) еліти Російської імперії, яка фактично солідаризувалася з вигнанцем і всіляко сприяла йому у дослідницькій роботі.

У 1868 р. П.Чубинський отримує дозвіл повернутися в Україну та очолити етнографічно-статистичну експедицію в Пів­денно-Західному краї. І вже 11 березня (за ст.ст.) 1869 р. він йде у відставку з посад, які обіймав у Архангельську, та їде на Батьківщину як дійсний член Імператорського географічного товариства з офіційним завданням дослідити український народ. Між іншим, його попередні досягнення були повторно оцінені: в квітні
1869 р. великий князь Олексій Олександрович дарує П.П.Чубинському смарагдовий перстень за збір даних про північні губернії, а у січні 1870 р. рада Імператорського Російського географічного товариства нагороджує вченого вдруге срібною медаллю за згадувану нами вище працю «Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малоросии», яку він напередодні дещо переробив. Кращою характеристикою його діяльності у цей період можуть служити наступні рядки одного із його листів: «7 лет я трудился на севере для русской науки и правительства. Не стану перечислять моих трудов, но они показали, насколько я интересовался населением великорусского и финского племен. Помимо этнографии, я коснулся всех отраслей экономического быта народа и мои заметки по этим вопросам послужили предметом многих представлений гг. губернаторов; мне даже до этих пор случаеться встречать в газетах правительственные распоряжения, вызванные давними представлениями, которые возникли по моей инициативе! Я работал на севере без устали и доказал мою любовь русскому народу». Все це свідчить про те, що вже на момент повернення із заслання, до часу проведення експедиції 1869—1870 рр., Павло Платонович став справді відомим науковцем, здобутки якого були достойно оцінені імперською владою.

Повернувшись до Києва, П.П.Чубинський відразу приступає до роботи: закликає передову громадськість посприяти в успішному дослідженні українського народу, надсилати наявні матеріали тощо. Серед тих, хто відгукнувся на цей заклик вченого-ентузіаста, були такі відомі вчені та громадські діячі, як В.Антонович, І.Но­вицький, проф. М.Петров, М.Лисенко, О.Потебня, М.Костомаров, В.Кравцов, П.Ра­євський, В.Іля­шевич. Пізніше, у своїй критичній статті у «Вестнике Европы» (березень 1887 р.), М.Драгоманов, вказуючи на таку активну громадську підтримку заклику П.Чубинського, зазначить: «Не мудрено, что при таких условиях в результате экспедиции г.Чубинского составилось собрание материалов по-истине изумительного количества». Загалом, результати проведеної експедиції (протягом 1872—1879 рр. у Петербурзі було видано сім томів зібраних матеріалів. Так, історик літератури, академік О.М.Веселовський говорив, що ці твори дали нове велике поле для різних наукових дослідів. Але поряд з цим неможливо не згадати критичні відгуки М.Драгоманова, який, аналізуючи зміст та внутрішню структуру «Трудов», виокремив такі недоліки праці: «вся эта коллекция не отличается систематичностью и логичностью в распределении материала… чем больше всматриваешся во внутренность каждого тома, тем больше видишь следов необдуманности классификации материала не только по томам, но и по отделам и главам».

Подібні оцінки знаходимо також у відомого вченого-етнографа та антрополога Ф.Вовка, який назвав матеріал «почти не систематизированный и очень плохо редактированный», і тут же дає цим недолікам пояснення: «в высшей степени добрая, отзывчивая, симпатичная и вместе с тем широко экспансивная натура его не могла не быть глубоко общественной, а эта общественность толкала его вечно вперед, заставляя стремиться все к новым о новым целям»; а також відсутність у П.Чубин­ського спеціальної етнографічної освіти.

Натомість сучасний дослідник П.Чубинського Д.Чередниченко пояснює це поспішністю етнографа, який розумів, що ліпшої нагоди видати таку фундаментальну працю про український народ за під­тримки офіційної імперської наукової інституції не буде.

До того ж проведена експедиція була належним чином оцінена офіційними науковими відзнаками: 1873 р. Російське географічне товариство присуджує вченому золоту медаль; 1875 р. рада міжнародного конгресу у Парижі нагороджує етнографа теж золотою медаллю 2-го класу; 1879 р. Чубинський отримує Уваровську премію.

Як бачимо, повернувшись в Україну знаним науковцем, Павло Платонович серйозно приступає до роботи над дослідженням вже рідного народу, зберігаючи той шалений темп діяльності, який він демонстрував і на засланні.

Після повернення в Україну П.Чубинський з головою поринає не лише у наукове, а й національно-культурницьке життя — і відразу стає одним із головних членів відродженої Київської громади. Про широту ідей та ораторську майстерність П.Чубинського ми можемо дізнатися зі спогадів О.Русова: «Это был плотный человек с небольшою стриженою бородою и молодыми усиками. Говорил он горячо, увлекая слушателей планами разных научных предприятий. И когда его слушали, всем казалось, что то, что он предлагает, — и естественно, и необходимо, и выполнимо, и только поражались, почему это самое раньше никому в голову не пришло». Саме такою черговою ідеєю виявився задум відкрити у Києві Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства. Відкриття Південно-Західного Відділу Імператорського Російського Географічного Товариства «відкривало можливість громадівцям у якійсь мірі, так би мовити, «легалізувати» свою науково-культурницьку працю, провадити її через офіційно діючу організацію, надаючи їй широкого розмаху». Працюючи на посаді діловода, П.Чубинський залучається до активної роботи — готує наукові доповіді та реферати («Село Сокиринцы и сокиринское ссудосберегательное товарищество», «Несколько народных исторических преданий», «Инвентарь крестьянского хозяйства», «Обзор данных о населении Києва по переписи 1874 года»), виступає основним організатором проведення перепису у м.Києві 2 березня 1874 р., активно друкується на сторінках «Киевского телеграфа» тощо. Аналізуючи таку активну і різносторонню роботу П.П.Чубин­ського, залишається лише дивуватися його працелюбності та енергійності. Але таке розгортання «українофільського руху» не залишилося поза увагою тих, хто репрезентував консервативні сили (М.Юзефович, В.Шульгін), які рішуче стали протидіяти йому.

Результатом такої протидії став сумновідомий Емський указ, виданий 18 травня 1876 року, в якому йшлося: «запретить украинские издания, спектакли и концерты, закрыть Киевск[ий] отд[ел] Географ[ического] общества; воспретить жительство в укр[аинских] губерниях и в столицах Драгоманову и Чубинскому» «как наисправимых и положительно опасных в крае агитаторов».

За клопотанням високопосадових друзів та покровителів (міністра внутрішніх справ О.Тімашова, та міністра шляхів та сполучень К., Посьєта) П.Чу­бинському було ж все-таки дозволено проживати та працювати у Петербурзі, де він «скоро занял видное место в числе делопроизводителей департамента общих дел сего министерства». У цьому випадку, незважаючи на чергові успіхи на імперській службі, все склалося не так сприятливо, як під час північного заслання — надзвичайно активна діяльність видатного етнографа негативно вплинула на здоров’я, до того ж події 1862 р. та 1876 р. не могли не порушити його психологічний стан. Негативно на стан здоров’я та психологічний стан Павла Платоновича впливала також наявність досить великого боргу ще з часів проведення експедиції 1869—1870 рр., на яку, окрім виділених Російським Географічним Товариством 3 тисяч крб., яких явно не вистачало, вчений витратив і власні та позичені додаткові кошти (із «Щоденника» О.Кістяківського дізнаємося про суму в 12 тис. крб. боргу П.П.Чубинського наприкінці 70-х рр. ХІХ ст.) [21, СС.38,49]. А вже з 1880 р. хвороба приковує П.П.Чубинський до ліжка на чотири роки — 14 (26) січня 1884 р., не доживши одного дня до 45 років, славетний етнограф-ентузіаст помирає.

Таким чином, за своє досить коротке, але дуже насичене життя Павло Платонович Чубинський здійснив титанічну роботу: об’їздив тисячі кілометрів Російської імперії, дослідив у етнографічному відношенні десятки сіл і міст, написав сотні сторінок науковозначимого матеріалу. Секрет його феномену, на думку О.Пипіна, полягав у тому, що «он умел метко наблюдать народный обычай, схватывая его существенные черты,выслушать и записать песню и сказку, тут же собрать статистические данные, разыскать на месте знающих людей и придать своей работе ценность и многосторонность. Это был несомненный организаторский талант, способный предзначать план работы, выбирая исполнителей и довести до конца сложное дело» [14, С.230]. Дійсно, енергійність, талановитість та працелюбність видатного науковця вражали всіх його знайомих та близьких і продовжують вражати сучасне молоде покоління дослідників-початківців.

Ігор Коляда,
канд.. істор. наук,
Володимир Милько, НПУ ім. М.П.Драгоманова
(м. Київ)