МАТЧ СМЕРТІ: жодних таємниць?

Влітку 1942 року в окупованому Києві сталася ще одна трагічна подія, яка в історію увійшла як «Матч смерті». І я зупинюся на ній, тому що вона має пряме відношення до боротьби за незалежність України, правда про яку ще не розкрита до сьогодняшнього дня. І її таємниці, так званими прорадянськими силами, приховуються або ж тлумачаться не зовсім достовірно, з певними перекрученнями, з тим, щоб використати ті трагічні події у своїй політичній грі.

Футбольна команда «Динамо» в Києві була до війни однією з кращих команд СРСР. Вболівальники України добре знали свою команду і своїх талановитих гравців. Особливо відомим був воротар команди Микола Трусевич.

З різних причин команда не змогла евакуюватися з Києва, а призову вони не підлягали. Щоб зрозуміти причини чому не вся команда, а тільки її частина опинилася в окупованому Києві, слід дещо познайомитися з історією Спортивного товариства «Динамо» і його команди. 31 жовтня 1924 року на установчій конференції делегатів органів міліції, ГПУ, прикордонних і внутрішніх військ у місті Харкові (тодішній столиці республіки) було створено це відомче товариство, яке мало займатися питаннями спорту в цьому відомстві. Отже, це було спортивне товариство НКВС. Футбольна команда теж була створена з працівників-енкаведистів.

Перед війною в Радянському Союзі не було професійного футболу, формально він рахувався як любительський, але це була прихована форма професійного футболу. Футболістів утримували в штатах комісаріатів. Так в команді «Локомотив», яка відносилася до наркомату залізниць всі футболісти умовно вважалися машиністами, техніками, інженерами. Питаннями роботи залізничного транспорту вони не займалися — вони тільки грали у футбол, але зарплату одержували як залізничники. Так було і з командою «Динамо». Її гравці всі рахувалися в НКВС оперативними працівниками і майже всі мали військові звання, в першу чергу щоб за штатним розкладом одержувати платню. А таке становище накладало на них і відповідні обов’язки. Отже, декого з футболістів керівництво НКВС спеціально залишило в тилу німців, як агентів для підпільної роботи. Зараз важко сказати хто це був, але в архівах Українського НКВС про це можна щось знайти.

Спочатку футболісти «Динамо» сиділи тихо і влаштовувалися на роботу до німців. Хлопці здорові, міцні вони пішли вантажниками на хлібзавод №1 — це були Микола Трусевич, Олексій Клименко, Іван Кузьменко та Микола Коротких. Влаштувалося на цей завод і кілька футболістів з київського «Локомотиву». З харчами у них проблем не було, бо працювали на хлібзаводі, а за футболом сумували.

Одного дня, знайшовши велику галявину, вони почали там тренуватися. Про це довідалася окупаційна влада і управа міста. Футболістів викликали до гебітскомісаріату і кажуть: «Навіщо вам якийсь пустир. Он великий стадіон, порожній — тренуйтеся. Ми проти спорту нічого не маємо». Футболісти погодилися і перейшли тренуватися на стадіон «Зеніт» на вулиці Керосинній (тепер Шолуденка). А на стадіоні «Динамо» тренувалися німці з військ генерала Кітцінгера (командуючого окупаційними військами на Україні). Це були не професіонали, а любителі — аматори, може траплялися серед них і професійні футболісти, але команди це були тимчасові. Фронт стояв біля Сталінграду і під Москвою, тому німці відчували себе в Києві спокійно. 12 липня 1942 року в газеті «Нове українське слово» з’явилося таке повідомлення.

«Відкриття Українського Стадіону. Сьогодні о 16 годині відкривається Український стадіон (Велика Васильківська) (Червоноармійська — Авт.), вхід з Прозорівської. Програма відкриття така: гімнастика, бокс, легка атлетика і самий цікавий номер програми — футбольний матч. Початок о 17 годині 30 хвилин».

На цьому відкритті футбольна команда «Старт», так назвали українські футболісти свою команду, вперше зіграла з командою німецької армії. Це була команда якоїсь військової частини. В цьому матчі «Старт» переміг німецьку команду з великим рахунком. Це німцям не дуже сподобалося, але спорт є спорт. Наступного разу німці виставили команду більш міцнішу. То була команда танкової дивізії «РZS». Але ї її розгромили з рахунком 6:0. Зрозуміло, що «пробити» ворота голкіпера, майстра екстракласу Миколи Трусевича було важко. Газета «Нове Українське слово» за 18 липня 1942 року у своєму звіті про цей матч писала: «Але виграш цей аж ніяк не можна визнати, як досягнення футболістів «Старта». Німецька команда складається з окремих сильних футболістів, але командою, в повній мірі, її назвати не можна. І в цьому немає нічого дивного, бо вона складається з футболістів, які випадково потрапили в частину, за яку вони грають. Також відчувається недостатність потрібних тренувань, без яких ніяка команда не зможе нічого зробити. Команда «Старт», як всім відомо, в своїй основі складається з колишньої команди майстрів «Динамо», тому і вимагати від них слід значно більше, ніж вони показали на цьому матчі...».

Та змагання продовжувалося. 19 липня відбувся матч з мадьярською командою «MSG Wal». Рахунок знову був на користь «Старта» 5:1. Тоді угорці запропонували матч-реванш, що відбувся 26 липня. Рахунок уже був тільки 3:2, на користь «Старта». Угорці були більш лояльні до українських футболістів і не закомплексовані націонал-соціалістичною ідеєю. Перемога київських динамівців викликала певний спортивний інтерес у окупаційного командування. Проявляючи расову зневагу до українців, окупанти втрачали свій імідж «визволителів». Що не сприяло «переможній хо­ді» вермахту на Східному фронті проти СРСР, а навпаки посилювало супротив українського народу проти окупантів. Це і під­штовхнуло командування окупаційною армією і його командуючого генерала Кітцінгера шляхом футбольних зустрічей зме­ншити неприязнь українського народу до фашистських окупантів.

В 1941 році угорських військ було дуже багато в Києві і навколо нього. Як вояки на фронті вони були не дуже активні, і не хотіли вмирати в снігах Росії за «Велику Німеччину», тому їх використовували більше для охорони залізниць і мостів, що вели на Захід. Ось вони першими і організували зустріч і з українською командою «Старт». Та всі зустрічі були не на їхню користь, це відповідно било по авторитету військових сил фашистської коаліції.

Тоді німецьке командування прийняло рішення виставити проти команди «Старт» команду зібрану з солдатів і офіцерів протиповітряної оборони — тобто зенітників, а також з льотчиків і механіків з київського аеродрому, яка мала назву «Флякельф». Тому не дивно, що в легенду про цю драматичну зустріч на футбольному полі, увійшла думка, що то була зустріч між командою киян «Старт», в якій приймало участь кілька гравців київського «Динамо» і збірною «Люфтвафе» — ВПС Німеччини. Пояснюється це тим, що болільники-кияни, що побували на цих зустрічах, бачили гравців у формі льотчиків військової німецької авіації.

Зустріч призначають на 6 серпня 1942 року. Газета «Нове українське слово» напередодні цього матчу у своїй публікації розмалювала команду футболістів німецької армії «Флякельф», як таку, що має багато перемог і є кращою командою у військах окупаційної армії.

На цей матч прийшло багато киян-уболівальників, особливо молоді. На стадіоні атмосфера складалася напружено. Футбольні пристрасті вибухали з домішками ворожнечі: Червона армія — вермахт. Проявлялася ненависть до окупантів. Стадіон галасував, розносилися антифашистські гасла. На ці вияви ворожнечі, німці, які були присутні на цьому футбольному матчі, почали стріляти вгору. Деяких київських уболівальників поліція затримала. Такі рішучі заходи окупантів вгамували стадіон. Футбольна зустріч завершилася перемогою команди киян «Старт». Газета «Нове Українське слово» звіту про цю футбольну зустріч на своїх сторінках не надрукувала. Тому в легенді, яка ходить серед киян, що бачили цю зустріч, а потім інші зустрічі, рахунок матчу називають різний: і 6:0, і 5:1. Але якраз ця зустріч і увійшла в історію. Бо за легендою після цього матчу нібито всю команду «Старту» окупанти розстріляли.

Але в житті було все зовсім не так, як повідомлялося в рекламованій радянською пропагандою легенді про цю драматичну зустріч, яку вона назвала «матчем смерті». Після цієї зустрічі ніхто команду не розстрілював, бо 9 вересня 1942 року на стадіоні «Зеніт» відбувається ще одна футбольна зу­стріч — реванш між цими двома командами. З афіші цього футбольного матчу читачеві стає зрозумілим, що в повторному матчі брала участь вся команда попереднього складу: Трусевич, Клименко, Свиридовський, Сухарєв, Балакін, Гундарєв, Гончаренко, Чернега, Комаров, Коротких, Путистим, Мельник, Тимофєєв, Тютчев.

В газеті «Нове Українське слово» за 9 серпня також було надруковано повідомлення такого змісту: «Сьогодні на стадіоні «Зеніт» о 5-й годині вечора відбудеться друга товаристська зустріч кращих команд міста «Флякельф» і хлібзаводу №1 «Старт»...». І знову перемога українського «Старту».

Після визволення Києва з німецької окупації радянська влада розкрутила пропагандистську компанію навколо «матчу смерті», намагаючись приховати свої злочини в Києві: спалення і руйнацію центру Києва, підрив радіомінами Успенського собору і причини нищення євреїв у Бабиному яру.

Насправді ж ці трагічні події, пов’язані з «матчем смерті», розгорталися не так, як намагалася подати його радянська пропаганда. Після футбольної зустрічі «Флякельф» — «Старт» 9 серпня члени української футбольної команди теж не заарештовувалися. Збереглось навіть фото, на якому сфотографовано склади обох усміхнених команд. Ця фотографія була опублікована в газеті «Киевские новости» в 1992 році до матеріалу Г. Кузьміна «Правда о «матче смерти».

До того ж футбольні зустрічі між «Стартом» і іншими командами як німецькими, так і українськими продовжувалися ще до кінця серпня 1942 року. Бо після так званого «матчу смерті» зустрічі команди «Старту» з іншими командами як німецькими, так і українськими продовжувалися ще до кінця серпня 1942 року. Після так званого «матчу смерті» команда «Старту» мала ще одну зустріч з місцевою українською командою «Рух», що відбулася 16 серпня 1942 року і знову команда «Старт» одержала перемогу. Всього команда зіграла дев’ять матчів.

Потім прийшла холодна і дощова осінь 1942 року і футбольні зустрічі припинилися. Та й німцям було уже не до футболу. Ситуація на радянсько-німецькому фронті все більше ускладнювалася. Окупанти арештували кількох футболістів цієї команди вже після завершення футбольного сезону. Що ж трапилося насправді?

Знаходячись в окупації в Києві, мені довелося почути розповідь німців і поліцаїв про цей матч і про те, що трапилося потім. У складі команди «Старт» було четверо футболістів з команди «Динамо». Вони працювали вантажниками на хлібзаводі №1, що розміщувався на вулиці Дегтярівській, 19. Хтось накидав у борошно, з якого пекли хліб битого скла. Шкоди ця терористична акція німцям наробила мало, але наслідки були трагічні для команди. В першу чергу арештували київських динамівців, які були з футбольної команди, що належала НКВС: М. Трусевича, О. Клименка, І. Кузьменка та М. Коротких. Забрали німці ще кілька десятків робітників заводу і всіх їх відправили до Сирецького концтабору.

Факти свідчать, що хтось з агентів НКВС під­ставив українських футболістів. Бо вони самі бите скло в борошно, що йшло на хліб, кидати б не стали. Це був безглуздий крок, бо окупанти арештували б всіх підряд, хто стояв на процесі виготовлення хліба. А це означало, — підписати собі смертний вирок. Отже, це могла бути підступна акція розроблена агентами НКВС і членами підпільного обкому Компартії, і була розрахована на те, що арешт і розстріл футболістів популярної в Україні команди викличе заворушення серед прихильників «Динамо» в Києві і приведе до збільшення актів саботажу і диверсій проти окупантів. Агент НКВС ймовірно свідомо і підступно «кинув» відомих всій країні футболістів в жорна фашистського молоха заради більшовицько-сталінського гасла: «Робити все, не шкодуючи хохлів, аби у ворога земля горіла під ногами!».

Після теракту на Хліб­заводі №1 футбо­лістів-динамівців, що опинилися в Сирецькому концтаборі можливо б і не знищили, бо за них заступилися футболісти угорської і ні­мецької команд, але агенти НКВС і диверсанти Київського обкому компартії підштовхнули фашистів на розправу над відомими всій Україні футболістами. В ніч на 23 лютого 1943 року, напередодні Дня Червоної армії, вони підпалили механічний завод «Спорт», куди німці привезли кілька десятків обозних саней німецької армії, щоб окантувати там полози цих саней залізом. Наступного дня — 24 лютого фашисти-окупанти за терористичні акції на хлібозаводі та на мехзаводі «Спорт» розстріляли в Сирецькому концтаборі дві­сті заручників, серед яких було четверо відомих українських футболістів: Микола Трусевич, Олексій Клименко, Іван Кузьменко та Михайло Коротких.

До двадцятиріччя Перемоги в 1965 році уряд СРСР цих чотирьох футболістів посмертно нагородив медалями «За відвагу», а учасників матчу, що залишилися живі: Б. Балакіна, М. Гончаренка, М. Мельникова, М. Путистима, В. Сухарєва та М. Свиридова — медалями «За бойові заслуги».

А до цього двадцять років цих живих футболістів та інших, які брали участь в тих зустрічах, тягали до Міністерства Держбезпеки України та КДБ, шукаючи серед них «німецько-фашистських прислужників», «націона­лістів», «зрадників народу» — вони терпіли гоніння, зневагу, недовіру і переслідування: «Як це так, вони грали товариські зустрічі з фашистами?».

Насправді ж це були не товариські зустрічі. Це була гра дійсно не на життя, а на смерть. Треба було мати сміливість вступити в протиборство з фашистською ідеологією, і своєю спортивною майстерністю довести окупантам, що українці — не кролики, як їх вважав Адольф Гітлер, а цивілізований народ Європи, з яким окупантам доведеться рахуватися. І ці футболісти заслуговували більш високих нагород, але радянська влада бачила в них тільки націоналістів і зрадників, виходячи зі своїх партійних комуністичних штампів. А тому аби заткнути рота українській громадськості через двадцять років кинули їм відчіпного.

Ця диявольська гра пройде через всі роки війни з фашистами і коштуватиме українцям дуже і дуже дорого. Адже українці, і кияни в тому числі, стали заручниками страшної політичної гри між дияволом-Сталіним і Вельзевулом-Гітлером...

Юрій Краснощок