Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Навіщо вірним ленінцям роги лукавого?

(Початок у попередньому номері)
Жахливим був 1933. Вже 1-го січня «дорогий вождь і вчитель, батько» Сталін «привітав» телеграмою українців з Новим роком — про «сдачу укрытого хлеба», та встановлення граничного терміну виконання Україною хлібоздачі «к концу января 33 года». Привідцем цього привітання був М. Хатаєвич, бо напередодні Нового року він вождеві доповів, ніби «приховуванням зерна займалися від 85% до 100% колгоспників».

І ось після такого «метода концентрированного наступления» на селянство від обласних відділів ДПУ на імя голови ДПУ УРСР Всеволода Балицького або його заступника Ізраіля Леплевського надходили сатанинські оперативні зведення, приміром, як ось це, із тодішньої столиці України (складене 5 червня 1933 року): «Резко увеличилось количество обнаруженных и подбираемых на улицах Харькова трупов умерших на почве голода селян. Если за февраль было подобрано таких трупов 431, за март 689, за апрель 477, то за май дает за первую декаду 182, за вторую –300, за третью 510 — итого за май 992 трупа. Первые три дня июня дают196 трупов. Для иллюстрации роста людоедства и трупоедства по районам Харьковской области такие данные: на 1 марта — 9 случаев, на 1 апреля — 58. на 1 мая — 132, на 1 июня — 221. Начальник Харьковского областного отдела ГПУ Кацнельсон» (партархів при ЦК КПУ, ф. 1, опис 101, справа 1281, аркуші 49-56).

У відомчих звітах багато оригінальних назв колгоспів, де пухли, помирали від голоду люди і було людоїдство: «Серп», «Нова спілка», «Опора РСЧА», «Жовтнева перемога», «Радянський селянин», «Біль­шовик», «Ленінський шлях», «Червоний флот», «Борець за соціалізм», «Червоний жовтень», «Комбайн»… Як бачите, одні назви говорять про причини лиха.

Читаєш статистику політуправлінь, і робиш висновок, що їх авторів страшна ситуація у селах аніскільки не бентежила, вони залишалися бути бійцями, відданними справі нищення селянства як «класового ворога». Наприклад, інформація із Києва від 12 березня 1933 року була складена так: «В январе подобрано 400 трупов, в феврале — 518, за 8 дней марта 248. Кроме того, в городе ежедневно подбрасывают 100 и больше детей. Следует обратить особое внимание на то, что если массовые случаи употребления в пищу суррогатов, кошек, собак, падали (даже сапных лошадей) не дали больших эпидемических заболеваний, то с наступлением оттепели мы можем стать перед фактом вспышки эпидемий (тиф, дизентерия и проч.). С комприветом Розанов, начальник Киевского областного отделения ГПУ». (Партархів при ЦК КПУ, фонд 1, опис 101, справа 1281, аркуші 42-48).

«С коммунистическим приветом!» — так здебільшого закінчували доповідні листи про чорні, пекельні справи комуністи — секретар Дніпропетровського обкому партії Вегер, начальник Вінницького облвідділу ДПУ Соколинський, начальник Дніпропетровського облвідділу ДПУ Краукліс, голова Харківського облвиконкому Шелехес і багато інших смертоносіїв.

Наводячи документи про цю диявольську технологію мору, перезапитуєш: яке ж може бути тут «фальшування» історії, про яке кажуть із КПУ? Що у КПУ розуміють під словом «гуманізм», коли там заявляють, що «гуманизм и интернационализм вытесняются диким национализмом, пещерной ксенофобией»?

 

«Излишки украинских крестьян»

Щоб декому не придумувати версій, ніби «голод вчинили українці проти односельців», ніби у всьому винен Сталін, треба хоч трохи ознайомитися із писанням класиків марксизму-ленінізму, зіставити кадрову структуру часів ленінщини та сталінщини. Ось, приміром, Олександр Шліх­тер. Навчався у Швейцарії, в Бернському університеті. Брав активну участь у збройному захопленні влади у Москві 1917 року. 12 липня 1918 Ленін спецдекретом наділив його як надзвичайного комісара продовольства «правом привлекать к суду и подвергать аресту», тобто викачувати у селян продовольство й організовувати у країні голод. Маючи досвід створення монополіїї на харчі та творення голодомору в роки правління Леніна, став при Сталінові наркомом землеробства УРСР. У 1928 році, складаючи проект звіль­нення України від перенаселення, Шліхтер у своїй праці «Экономические проблемы строительства фундамента социализма» заявив, що «прирост населения идет так быстро, что к 1935 г. Украина будет иметь новый излишек людей трудового возраста около 5 млн людей… Уже сейчас, — запевняв Шліх­тер, — встает вопрос об использовании на ближайшее десятилетие мест приложения труда примерно 10 млн крестьян». Зверніть увагу: «новый излишек людей». Ці слова добре свідчать, що перед цим «новым излишком» станом на 1928 рік ліквідовувались «излишки крестьян» і за владарювання Леніна.

На другій партконференції КП(б)У (квітень 1929 року) О. Шліхтер в завуальовано-конспіративній формі доповів, що до кінця 1933 року необхідно на 24, 3 % від усіх сільськогосподарських угідь України зменшити мешканців на 28 %. Цифри 24,3 % — це 103 с.-г. райони України. Фактично інтенсивно знищували сільське населення штучним голодомором у 139 районах.

У роки Великого геноциду комуніст О. Шліхтер обіймав пост віце-президента АН УРСР і одночасно пост директора Українського інституту марксизму-ленінізму. Цей марксист, як і всі расисти, «веде, — цитуємо із його біографії, — непримиренну боротьбу проти всіляких проявів націоналізму».

Після застосування на практиці у 1932-33 рр. расистсько-мальтузіанських теорій Шліхтера про «излишки украинских крестьян», йому як довіренній особі доручили у 1934 р. ще одну посаду — голови Ради по вивченню продуктивних сил УРСР при АН УРСР...

А «продуктивні сили» комуністичних латифундій лежали в могилах, бо умертвити голодом конкретно визначений заздалегідь відсоток людей в одних і тих же селах навіть для академіків-шліхтерів було неможливим — селяни гинули всі поспіль. А це означало, що рекомендована Шліхтером для ліквідації величина — 5 мільйонів селян — була, як і личить у таких випадках комуністам, значно перевиконана. Перевиконана настільки, що до жнив 1933 року багато сіл майже повністю обезлюдніли, стрінути в них живе — людей чи худобу не можна було.

Отож, щоб забезпечити подальше функціонування сільськогосподарського виробництва прийшлось щойно нагородженому (4 серпня 1933 року) орденом Леніна начальнику управління виправно-трудових таборів («ГУЛАГу») Матвію Берману вжити заходів щодо термінового переселення в Оде­ську, Дніпропетровську, Харківську, Донецьку області селянських сімей із Білорусії і Росії. За документами «гулагу» та «совнаркому» станом на 28 грудня 1933 року в ці області було переселено 21856 селянських сімей (усього 117149 осіб), а також біля 15 тисяч коней, 22 тисячі корів, 39 тисяч іншої худоби.

Як вчиняли ударники-комуністи голодомор, видно ще із таких партійних документів: «Немедленно услить в первую очередь отправку зерна на экспорт в порты, отгрузить до конца месяца в тоннах: пшеницы 30 тысяч, ячменя 20 тысяч, ржи 10 тысяч, не считая уже отправленного. Примите как боевое задание в ежедневных отгрузках» (із телеграми комуніста Куйбишева в ЦК КП(б)У від 27 серпня 1932 року); «Выселить в кратчайший срок в северные районы СССР из станицы Полтавской как наиболее контрреволюционной всех жителей. Ответственность за проведение этого решения возложить на тт.. Ягоду, Гамарника» (Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1982 р.); «Тт. Карлсону и Роденсу организовать высылку на север злостных элементов и кулаков (без семей) в количестве 700 человек. Составить список исключения из партии в количестве до 50 человек для немедленной высылки в концлагерь» (постанова політбюро ЦК КП(б)У від 29 грудня 1932 р.).

Тепер скажіть: хіба ці — не сфальсифіковані! — калігулівські вказівки не є прямим наслідуванням команд голови раднаркому Леніна? Порівняйте їх, приміром, з оцими, котрі Ленін подавав телеграмами 9 і 12 серпня 1918 року Пензенському губвиконкому — дамі із маузером Євгенії Бош: «Провести безпощадный массовый террор против кулаков, попов и белогвардейцев; сомнительных запереть в контрационный лагерь вне города. Экспедицию пустите в ход. Телеграфируйте об исполнении»; «Не хочу думать, что вы проявили медлительность или слабость во время подавления и при образцовой конфискации всего имущества и особенно хлеба у восставших кулаков».

Грабуючи та знищуючи мільйонами селян, Ленін постійно вдавався як до бандитських прийомів, так і до бандитських жаргонів: «добыча», «беспощадно», «очистить», «взять», «пустить экспедицию в ход», «послать железный полк», «надежные вожди из нашого отряда», «расстрелять», «повесить», «арестовать заложников», «побить»… Ось приклади більш ширшого лексикону Леніна: «Вдесятеро больше услий на добычу хлеба, запасы все очистить и для нас, и для немецких робочих» (вказівки Леніна Свердлову і Троцькому 1 жовтня 1918 р.); «Обсудите, нельзя ли аэропланами побить повстанцев (селян — В.М.)».

На запитання, хто більше винен у злочинах — Ленін чи Сталін, дав у свій час відповідь Лазар Каганович. «Вся наша українська партійна організація , — сказав він 1927 року у своїй виголошеній українською мовою доповіді на Х-му зїзді КП(б)У, — повністю стояла і стоїть на ленінських позиціях… Опозиція намагається зараз доказати, що у нас все робиться за наказом зверху, і, зокрема, Сталіна. Ці наклепи повністю спростовують факти, які ми маємо».

 

Наслідки перемоги расистів над українським селянством

Вивчаючи Великий геноцид, не треба забувати, що це перш за все була війна, у якій замість бомб та снарядів застосовувався насильницький голод та насильницьке виселення. Стороною потерпілою, невинною були корінні жителі чорноземних районів — українці, нападаючою стороною були расисти, які називали себе «комуністичною системою».

Цю реальну війну за чорноземи без українців по-ленінськи, по комуністичному оцінив комуніст Мендель Хатаєвич, який у 1932 р. був секретарем ЦК КП(б)У, а від січня 1933 — секретарем Дні­пропетровського обкому: «Між нашим режимом і селянами триває безжальна боротьба. Ця боротьба смертельна і цього року ми витримали іспит на нашу силу і міцність. Потрібен був голод, щоб показати селянам, хто є справжнім господарем на цій землі. Він коштував мільйони жертв, але колгоспна система збереглася. Ми виграли війну».

Ленінські гвардійці свій 17-й, скликаний у січні 1934 року на із мільйонними жертвами могилах шабаш назвали «съездом победителей», а 7-й конгрес інтермафії — Соціал-демократичного комінтерну, який проходив у 1935 році, відзначив: «Побудова соціалістичного суспільства в СРСР — це тріумф ідей марксизму-ленінізму».

Стратегічна ліквідація українського селянства і захоплення його родючих земель було здійснене з метою організації на них підпорядкованих комуністам кріпосницьких, із застосуванням машинної техніки латифундій для хижацького вивезення на світовий ринок сільськогосподарської продукції й сировини.

Після штучного скорочення населення у чорноземних районах України та Північного Кавказу, заміни тут селянських рук машинами в кінці першої п’ятирічки (1928-33) комуністична держава заготовила понад 1200 мільйонів пудів зерна проти 500 мільйонів за планом. Политий слізьми і кров’ю відібраний в українських селян «рентабельний» хліб через трупи померлих від голоду українських дітей інтенсивно і за безцінь експортувався за кордон. Так само за безцінь — за жалюгідну кількість борошна або крупи через «торгсіни» расисти відбирали у голодних українських селян золоті й інші коштовні сімейні реліквії.

Безкінечними поїздами йшов за кордон ліс, чорні і кольорові метали, вугілля, нафта, сировина для легкої, харчової промисловості і багато іншого. У роки Великого геноциду продовжував спрацьовувати ленінський декрет про концесії від 23 листопада 1920 року »Об использовании багатств обширных областей России для всего мирового хозяйства». Постачаючи сировинні ресурси «для восстановления мирового хозяйства», ленінська хунта розраховувалась із спонсорами імперіалістичних країн, які вклали колосальні кошти на навчання диверсантів (партшколи в Лонжюмо, Болоньї й ін.), утримання диверсантів у царській Росіїї, на збройне захоплення влади, ведення громадянської війни, утримання всіляких, набраних із іноземців каральних «железных дивизий и экспедиций», навіть на утримання, охорону, лікування Леніна і його секретаріату та уряду. Бо, як відомо, у Леніна урядовці і секретарки, охоронці, лікарі, прислуга майже стовідсотково були із числа нетутеш­ніх.

«Восстанавливая всемирное хозяйство» після Першої світової війни, відбираючи маузерами, отруйними газами, бомбами з аеропланів «для себя и немецких робочих» у голодних повсталих селян хліб, більшовики-комуністи відродили у Європі мілітаризм. Найінтенсивніше допомагав СССР «восстанавливать всемирное хозяйство» (читай: відроджувати мілітаризм) у роки здійснення штучних голодоморів. Отож, не дивно, що під час голодомору в СРСР 1918—23 рр. фашисти прийшли до влади в Італії, а під час голодомору в СРСР у 1932—33 рр. фашисти прийшли до влади у Німеччині.

 

В тенетах ленінських економічних диверсій

Після збройного перехоплення влади у Тимчасового уряду у Леніна начебто могла виникнути дилема: як йому надалі поступати, щоби продовжувати грати роль захисника всіх трудяших і одночасно приховати викачку сировинних ресурсів Росії отими, за його словами, «найбільш культурними, передовими західноєвропейськими капіталістами» (т.43, с. 205), використовуючи при цьому рабську працю народів Росії? Й тому, аби хоч якось прикрити свої темні наміри, він вирішив бодай формально скласти і підписати міжнародні договори про експлуатацію ресурсів Росії іноземними країнами. Організувати такі концесїї Леніну було нескладно, адже сам він їх на свій розсуд спроектував, як голова Раднаркому затвердив і як лідер компартії забезпечив схвалення на Х-му зїзді. До того ж, і в Раднаркомі, і в ЦК, і серед присутніх на зїзді, і в органах преси — скрізь були свої, перевірені у ході захоплення влади і громадянської війни люди. Цьому сприяла і відсутність будь-якого контролю — владарюй, як тобі заманеться! Коли ж все-таки приходилось говорити про концесії у більш-менш ширших аудиторіях, то Ленін намагався свої грабіжницькі проекти прикрити «гуманною запоною», мовляв, в охопленій розрухою і голодом країні все робиться для поліпшення життя робітників і селян. Звісно, виходило це у нього невдало, бо, не дивлячись, що вождь мав хист конспірувати, його «гуманна запона» виявлялась продіравленою і шутенівською — скрізь проступала нелогічність і підозра.

«Концесійна політика керується комуністичною партією, яка є урядовою партією», — говорив він на засіданні комуністичної фракціі ВЦРПС 11 квітня 1921 року (тут і далі подані цитати із 43 т. творів Леніна україномовного видання), — «Кожна концесія буде виграшем, негайним поліпшенням становища для частини робітників і селян». «Нам нежалко дати іноземному капіталістові і 2000 % прибутку, аби тільки поліпшити становище робітників і селян — і це треба здійснити щоб то не стало»; «ми допускаємо, що вони (капіталісти — В.М.) можуть взяти який завгодно прибуток, але ми повинні в той же час забезпечити потрібні нам вигоди, тобто збіль­шення кількості продуктів і, по змозі, поліпшення становища наших робітників, як зайнятих на концесійних підприємствах, так і не зайнятих» (с. 172).

Як конкретно поліп­шуватиметься життя селян, якщо іноземний капіталіст отримає у комуністичній країні 2000 і навіть більше відсотків прибутку, Ленін не сказав — і, мабуть, тому, щоб нікого не лякати, — а от його балачки про поліпшення життя «частини»(!?) голодних і обірваних радянських робітників, які працюватимуть на капіталістичних концесіях за їжу і спецодяг — досить оригінальні, вони на рівні естрадного гумору! Ось послухайте: «Якщо 100 робітників недоїдають, — тлумачив вождь, — і ми говоримо, що 20 ми можемо нагодувати, а більше не можемо, то невже вони через це відмовляться?» (с. 176); »Робітники попрацювали б шість місяців, одержали б спецодяг і тоді поступилися б місцем іншим, щоб ті підгодувалися. Звичайно, тут треба боротися із забобонами; «Чи абсолютно неможливо організувати нам справу так: відробили півроку, відгодувались, одержали американське взуття й одяг — поступайтеся міс­цем іншим?»; «Коли раніше війна полягала у тому, що я візьму тебе голодом і ти не одержиш нічого, — говорив Ленін не то від себе, не то від «культурного капіталіста», — то тепер я скажу, що хочу дати по парі взуття, але щоб робітники працювали півроку. А ми воюватимемо за те, щоб всі робітники одержали взуття».

Абсолютно не збираючись піклуватись про трудящих, Ленін був категорично проти здачі концесій російським робітникам, він всілякими кривотлумаченнями від таких пропозицій відмовлявся: «Це смішно говорити, — пояснював він, — тоді треба гарантувати паливо і т.д., а ми цього гарантувати не можемо найударнішим нашим підприємствам. З паливом у нас справи кепські. Всякі договори з російськими робітниками взагалі принципіально цілком допустимі, але таке розв’язання питання для нашої великої промисловості є несерйозними, бо ми гарантувати їм нічого не можемо, тоді як іноземні концесіонери можуть привезти з-за кордону. Ми не можемо віддати в оренду російським робітникам наші великі заводи. Тут треба робити ставку на дрібну промисловість». Та представників корінного народу Ленін не допускав на­віть до дрібної власності — ні в селах. ні в містах: «Дрібні власники — це наші противники. Дрібно­власницька стихія най­більш небезпечний наш ворог. Концесіонери і орендатори — це менший ворог». Войовничий Ленін і не думав полишати знищення народу і при концесіях: «концесія не означає настання миру між класами, концесія є продовженням війни між класами».

Що не кажіть, а у розпалюванні та здійсненні расової війни під виглядом «класової війни» Ленін був неперевершеним. Щоб зцькувати робітників і селян, він, наприклад, заявляв: «або куркулі переріжуть безконечно багато робітників, або робітники нещадно роздавлять повстання куркульської, грабіжницької меншості народу проти влади трудящих. Середини тут бути не може, бій проти куркулів ми називаємо останнім, рішучим боєм». Чи не правда — тут все емоційно, лякливо і категорично. Але Ленін молов нісенітницю: якщо куркулів була «меншість» не тільки народу, а й селянства, то як же ця меншість могла вирізати народ, робітників у містах, озброєну мільйонну червону армію?! Тут тільки одне чітко вбачається: розпалюючи братовбивчу війну, Ленін жадав знищити і селян, і козаків, і робітників, і колишню армію, і нації, і цілі народи.

При ознайомленні з ленінськими концесійними декретами виникають запитання: навіщо було здавати під концесії іноземним капіталістам, — які викачували 90—95 % прибутку! — надра, ліси, заводи, орні землі, знищивши до цього до третього покоління досить таки розвинутих на той час вітчизняних капіталістів? Навіщо було знищувати, у ліпшому випадку, кажучи словами таємної вказівки Леніна Дзержинському від 19 травня 1922 р., «излавливать постоянно и систематически высылать за границу как контрреволюционеров и пособников Антанты», вітчизняну технічну інтелігенцію, у повному складі редакції наукових журналів, наукові технічно-економічні товариства, професорів, умертвляти вмілих хліборобів, які б постачали продукти робітникам, шкірсировину на взуття, волокно для виготовлення тканин? Навіщо було запроваджувати дикунські монополії на продукти, тканини (декрет від 18 червня 1918 р.), розпалювати громадянську війну, вчиняти карфагенну розруху, голод, безправя і небачені досі злидні? Чому не можна було здати концесії, у т.ч. й нафтові російським робітникам?

Відповідь тут одна і та ж: Ленін вчиняв у Росії диверсії, і він, як диверсант, конспіративно працював на капіталістів Заходу, які його так справно закинули у Росію. Ні про яке покращення життя населення цієї країни він і не думав. Маскуючи свої злочинні акції, городив нісенітницю, як ото: на концесіях по півроку давати їсти радянському робітникові, вручати йому за піврічну роботу на концесії спецодяг і пару американського взуття…

Народу Ленін боявся. Він знав, що становище робітників і селян Раднарком ніколи не покращить, і всю країну охоплять національно-визвольні повстання. А вони вже відбувалися у містах і селах Росії, України. Ленін уже мав практику у придушенні грандіозного селянського повстання 1920-21рр. в Тамбовській, Орловській й Воронежській губерніях під керівництвом народного месника О. С. Антонова. То ж за краще «вождь трудящих» виріщив народ морити голодом, відправляти його у далекі, розташовані на Півночі та в Сибіру концесії.

Ленін, як найманець-диверсант західноєвропейських імперіалістів, бачив у зайнятих на лісових, гірничих, заводобудівних та інших концесіях робітниках лише безкоштовне тягло, яке гнуло спину під охороною ЧК-ГПУ-НКВД. Ціна життя таких каторжників для Леніна значила стільки ж, як і тих селян, яких він нещадно у роки громадянської винищував, аби звільнити під продовольчі концесії чорноземні райони. Доказом цього є також і те, що концесійні договори з іноземними капіталістами не були узгоджені з Міжнародною радою профспілок, яка на той час вже існувала, що у них не були визначені арбітражі, які б могли розв’язувати виробничі суперечки. Підозрілим є і те, що окрім загального, як Ленін сам сказав, «чисто формального» договору, конкретні, регіональні договори про регіональні концесії в пресі не опубліковувались, широко не обговорювались, доступу для ознайомлення з ними не було. Вони, по суті, такі ж таємні і загадкові, як і їх проектувальник і організатор. Коли ж хто-небудь і хотів глибше ознайомитись з кожним концесійним договором, або запитував, чому ці договори приймаються негласно, Ленін ухилявся правильно відповісти: «Я боюсь, — казав він, — річ нездійснима, просто з технічних умов»; «протоколів цих зборів не ведеться»; «обговорювати його (рішення Раднаркому про концесії — В.М.) у пресі ми не збираємось». З приводу відсутності на концесіях арбітражу він сказав, що в цьому «досі не розбирався, але нічого страшного тут немає» (с. 175); «Обговорювати концесії, заперечувати їм — все це пусті суперечки, все це схоластика, її треба покинути»; «професіоналісти і пар­тійні керівники повинні тут (в організації концесій — В.М.) проявити свою винахідливість і своє практичне знання умов, про що ми не будемо говорити в пресі». Тут же Ленін пояснив чому: «за російською пресою стежать капіталісти».

Це був черговий згусток ленінської «мудрості»: про концесійні договори (!) з іноземними капіталістами (!) в російській пресі забороняється говорити, бо за російською пресою стежать капіталісти! А як же тоді капіталісти підписували ці договори? Що доповідали капіталістам їх безпосередні представники — і гласні, і конфіденційні — на концесійних підприємствах і в концесійних зонах?

А на концесіях, особливо лісових, мідеплавних, золотодобувних, каналобудівельних було концтабірне рабство, яке аж ніяк не могло бути узгоджене із міжнародними профорганізаціями і мати арбітрів. Взяти хоч би ленінський декрет «О мерах к развитию лесоэкспорта«. У його пункті 4-му говориться: «Возложить на соответствующие (а це репресивні органи — В.М.) народные комиссариаты, главки и центры обеспечения рабочей силой и конским составом в количествах, достаточных для безостановочного хода работ, забронировав для этой цели соответствующие фонды и произведя необходимые мобилизации людей и лошадей в пределах производственной программы».

Вивозячи багатства країни за кордон в необмеженій кількості, Ленін передусім розраховувався із своїми спонсорами революції і громадянської війни за принципами бартерної торгівлі. Наприклад, у такий спосіб, як відмітив югославський публіцист Драгош Калаіч у своїй статті «Оновлення чи погибель Росії» (журнал «Ду­га», грудень 1990), одному лише банку Kuhn, Loeb and Cо Ленін повернув 600 мільйонів золотих рублів за офіційним курсом.

Отож, чи осмілився хто-небудь заперечити брехні вождя, сказати йому в вічі, що правда про концесії приховувалась ним не від капіталістів, а від поневолених, знівечених більшовицькою хунтою народів? Так, сміливці були, і багато їх було. Але ж і чатував на них на кожному кроці інший ленінський декрет — декрет про червоний терор. Червоний появився на два роки раніше, і встиг проторити шляхи іншим — концесійному, антикозацькому, антиселянському, антинаціоналістичному …

 

Чи ж треба було Леніну потрошити країну?

Комуністи-ленінці заявляють, що «на шостій частині земної суші вони створили соціалістичну — найсправедливішу і найщасливішу державу у світі».

Але ж, по-перше, «фундамент» — 1/6 земної суші для соцкраїни заклали аж ніяк не комуністи. Вони лише в знак подяки за цей «фундамент» у липні 1918 р. по-звірячому вбили одного із його «будівельників» — царя Миколу ІІ, а також його родину.

По-друге, хоч Російська імперія далеко не була взірцем суспільної справедливості, особливо для українського народу, але при зіставленні її з тим, що витворили на її підвалинах непрохані диверсанти-ленінці, Російська імперія була досить розвиненою і демократичною. Ленін перетворив Росію у концтабір народів.

За період між 1890 — 1913 роками промисловість царської Росії свою продуктивність учетверила. Темпи щорічного росту становили 19 %. Інтенсивно розвивалась хімічна й енергетична промисловість. Вітчизняні мануфактурні товари забезпечували майже 80% вну­трішніх потреб. Вітчизняні верстати й інше промислове устаткування — на 56 %. В середньому щороку Росія будувала 1575 км залізниць. Всього на 1917 р. в експлуатації було 81116 км залізниць, а в стані будівництва ще 15 000. Всі залізниці країни були державною власністю.

За цей період збір врожаю зернових подвоївся, наприклад, жита у 1894 зібрано 2 млрд. пудів, а в 1913 — 4 млрд. У 1913 р. врожай зернових у Росії був на третину більшим, ніж в Аргентині, США і Канаді разом узятими. Росія була головною годувальницею Європи.

За десять років населення зросло майже на третину. У 1913 на свою місячну зарплату електрик або слюсар міг купити товарів стільки, скільки можна було їх купити в СРСР у 1986 році на 2000 радянських рублів, а спеціаліст-інженер — на 20000 рублів. У 1914 р. у держощадкасах було вкладів на 2 млрд. 236 млн. рублів. Гроші забезпечувались золотом.

Загальний бюджет на народну освіту на початок 1913 р. становив на той час величезну суму — 0,5 млрд рублів золотом. Початкова освіта була безкоштовною, а з 1908 року — обов’язковою (в СРСР обов’язкову початкову освіту запровадили у 1934 р.). Від 1908 року в країні щороку відкривалось біля 10 тисяч шкіл, і на 1913 їх загальне число перевищило 130 тисяч. Плата за навчання у вузах Росії була найнижчою у світі — від 50 до 150 рублів (або 25-75 доларів) в рік (в США — 750 — 1250 доларів).

Виявляється, що на той час соціальне законодавство Росії було найпрогресивнішим у світі, і це примусило президента США Тафта ще напередодні Першої світової війни заявити, що в Росії таке досконале робітниче соцільне законодавство, яким жодна демократична країна похвалитись не може. Уряди інших країн знали: якщо Росії не перешкодити, то на 1930 рік вона стане наймогутнішою у світі.

Та й Ленін сам добре розумів стан справ у Росії. За економічно-культурним розвитком і роллю у світовій політиці він відносив Росію в одну групу таких країн як Франція та Японія. Італію й Австро-Угорщину ставив позаду Росії. Ленін також знав, що зробити народ щасливим, зруйнувавши дощенту його країну, знищивши десятки мільйонів громадян неможливо. Та й ощасливлювати народи Росії він і не збирався. Це вже пізніше, після Другої світової «ленінський соціалізм» в СРСР став повільно набирати людського вигляду, хоч за інерцією, не тямлячи для чого, тут продовжували волокти статую Леніна.

А цікаво, як же жили самі «революціонери» в Росії? Як покарав цар Микола ІІ Леніна за його диверсійну діяльність?

Візьмемо «найскрутніший» період життя Леніна — його перебування разом із Крупською та її матірю на засланні в сибірському селищі Шушенське (1897-1900). Із листів Леніна і Крупської до рідних відомо, що квартира у них була «из трех комнат, одна в 4 окна, одна в 3, и одна в 1» (с. 409); що революціонеру Леніну держава платила «пособие 8 руб. в месяц» (с. 475); що ці юристи-комуністи «наняли прислугу, девочку лет 15, за два с половиной рубля в месяц плюс сапоги». Окрім рушниць, у них була й інша зброя, і друзі Леніна Крупську «обучали стрелять из револьвера» (с. З96). У цих політично небезпечних на засланні було 15 пудів книг, вони передплачували багато періодики, у т.ч. й з-за кордону. Ленін без перешкод із Шушенського листувався із матірю та сестрою, які в червні-серпні 1897 перебували на відпочинку у Швейцарі. «Живу я здесь, — писав рідні Ленін, — недурно, усиленно занимаюсь охотой»; «День ото дня отличается только тем, что сегодняя читаєш одну книгу, завтра — другую; сегодня идешь гулять направо из села, завтра — налево; сегодня пишешь одну работу, завтра — другую»; «Здесь тоже все нашли, что я растолстел за лето, загорел и высмотрю совсем сибиряком»; «я беру ружье отправляюсь бродить по лесу и по полям, завел себе собаку»; »Усердно катались мы, — це вже із листів Крупської, — на коньках, поём»; «По утрам Володя просит будить его в 8 часов и даже 7.30, но мое бужение, конечно, обыкновенно кончается ничем, помычит-помычит, закроется с головой и заснет опять»; «Кормят нас хорошо, молоком поят вволю, и все мы тут процветаем»…

Читаєш ці листи і думаєш: а яке пекельне життя «на волі» було у тих селян, робітників, які залишались живими після червоних терорів-голодоморів! Якби вони так жили, як Ленін у засланні, то світ їм здавався б раєм… До речі, в «Личной анкете для делегата Всероссийской конференции» за 14 грудня 1921 року Ленін у графі 21-й — «С какого возраста живете своим трудом?» написав: «с 27 лет». Тобто почав жити «своим трудом» з часу перебування на засланні у Шушенському, не беручи до уваги дівчинки-наймички, «пособия» і тих частих грошових переказів та посилок, про які також згадується у його листах.

А ось помсти за «каторгу» у Шушенському «говорящей гильотины» — так назвав Леніна російський вчений, націоналіст за переконанням Петро Струве, який знав Леніна особисто понад 25 років. Тут досить кількох речень із відчитних записок комуністів, які за наказом Леніна вбивали царську сімю: «Очень долго были признаки жизни у бывшего наследника, несмотря на то, что он получил много выстрелов. Младшая дочь б/царя упала на спину и притаилась убитой. Замеченная тов. Ермаковым, она была убита выстрелом в грудь. Он, встав на обе ее руки, выстрелил ей в грудь»; «Они долго не умирали, кричали, стонали, передергивались… Ермаков ей всю грудь исколол. Удары штыком он делал так сильно, что штык каждый раз глубоко втыкался в пол….» (Олег Платонов «Цареубийцы»).

Так віддячили комуністи Романовим за підготовку ними 1/6 суші земної кулі для побудови держави-монстра.

Та й, до речі, Ленін не скидав царя з престолу, як вчили дітей у радянській школі. У лютому 1917 Микола ІІ сам відмовився від влади. Ленін про це, перебуваючи у Цюріху, ді­знав­ся із швейцарських газет. А коли 2 березня в Петрограді утворився Тимчасовий уряд Росії, а 4 березня у Києві приступила до роботи Центральна Рада, німецький уряд терміново, таємно, у запломбованих вагонах, у супроводі «уполномоченных германського военного командования» відправив головне ядро більшовиків до Росіїї. 3-го квітня 1917 Ленін, як непроханий зайда дістався до Петрограду.

Важко сказати, як розгорталися б події, якби не оці, транспортовані ні­мець­ким Генштабом «революціонери-емігранти». Можливо, в Росії вдало пройшли б вибори до парламенту, Українська Народна Республіка розвивалась би безперешкодно, слов’янство уникнуло б чрезвичайок, червоного терору, братовбивчої війни, розкозачування, розкуркулення, геноцидів. Вдало для Антанти і Східної Європи закінчилась би війна, остаточно було б покінчено з німецьким мілітаризмом і не було б Другої світової…

 

Василь Мазорчук
(Далі буде)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com