Рабство чи розвиток?

«Раніше було краще» — говорять комуністи. Та як то було? Комуністичні ватажки розуміли, що для побудови «світлого» майбутнього їм треба розтоптати попередні цінності і опустити людину до рівня дарвінівської мавпи, яка думає лише про виживання.

Примітивна націоналізація матеріальних цінностей, заборона приватної власності й ініціативи від­кинула суспільство до рабовласницького ладу. Бо, тільки тоді, коли суспільство стане повністю безправним, з ним можна буде будувати комунізм. Після громадянської війни і червоного терору були закриті кордони — виїхати куди-небудь ніхто не мав права, навіть закордонний телефонний зв’язок був заборонений. Переписка строго контролювалась. Імпортні товари і медикаменти завозились тільки для вибраної високої еліти — компартійних босів. Були заборонені переміщення в середині імперії. Люди не мали права покидати колгоспи, підприємства і організації, де вони працювали. Селянам не видавали паспортів і проїзних документів. Таким чином, людина ставала повністю залежною від керівника установи, яких також строго контролювали секретарі райкомів, міськкомів і обкомів комуністичної партії, які були наділені необмеженими правами, як рабовласники. Народ був повністю відокремлений від зовнішнього світу і внутрішнього середовища, тобто безправний як раб, бо не мав можливості навіть поскаржитись. Та й кому скаржитись? Коли депортували цілі народи із своїх предковічних земель...

Щоб раб працював, рабовласник повинен був його сім’ю годувати і лікувати, зрозуміло — безплатно, бо в раба ні грошей, ні майна не було. При пер­шій фазі комунізму — ленінсько-сталінському соці­алізмі — колгоспників не годували — їм платили трудоднями, на які видавали те, що залишалось в колгоспі, після здачі запланованих і понад запланованих поставок державі. Ці поставки продовжувались доти, доки в колгоспній коморі не ставало порожньо. Завищені плани поставок надсилались зверху і ніколи не узгоджувались з колгоспниками, бо колгоспи були рабовласницькими підприємствами. Щоб вижити, колгоспники вирощували продукти на маленькій земельній ділянці біля хати. Ділянка була, але часу для її обробітку не було. Тому, на ній працювали немічні пенсіонери і неповнолітні діти. І ці примітивні злидарства ще обкладалися податками. У промисловості та інших установах робітникам платили мізерну зарплату, якої ледве вистачало на примітивне харчування і оплату комунальних послуг в гуртожитках. До речі: середньомісячна зарплата працівників у народному господарстві України, за період з 1940 по 1980 роки, становила від 32 до 146 крб. Це середня зарплата, але більшість одержувала менше. Зрозуміло, що при такій зарплаті, медицина повинна була бути безкоштовною.

Коли рабовласнику треба було щось будувати, споруджувати, раба вчили це робити це безкоштовно. Відповідно, і при першій фазі комунізму — соціалізмі — освіта була відносно безкоштовною. Платила держава, за рахунок пограбування працюючих громадян і пенсіонерів, яким видавали мі­зерні зарплати і пенсії. Вчили природничі науки і дресирували майбутніх гуманітаріїв. Останніх навмисне зупиняли у розвитку, а тих, хто хотів еволюціонувати і долучатися до західних знань і цінностей, відправляли до психлікарень.

У результаті діяльності першої фази комунізму — ленінського соціалізму і згодом — розвинутого соціалізму, життєвий рівень населення весь час знижувався і вже ніколи не сягав рівня 1913 року. Зрозумівши, що у ХХ столітті буде важко, в одній окремо взятій імперії, довго тримати народ у рабстві, вожді почали інтенсивно працювати над створенням нової людини — «пролетарія всіх країн», яка би беззаперечно сприймала комуно-сатанинську ідеологію. Бо нормальна людина не могла зрозуміти, чому її, заможного трударя, комуністична влада робила ворогом народу і карала Сибіром. Підсунули і розкрутили ідейку про суцільну рівність. На практиці людей прирівняли до стада овець. Вожаком став генсек комуністичної пар­тії. Лише прірви не вистачало. У 1941 «батько народів» мало не звів нас всіх в домовину...

Щоб таке суспільство оперативно створити, комуністи взялись за моделювання нової породи людей. Першим, як стверджують секретні архіви Росії, цим зайнявся професор Ілля Іванов. В подальшому ці роботи проводились під наглядом НКВС—МДБ в секретних лабораторіях, щоб довести, що людина не тільки походить від мавпи, а й може народжувати з нею дієздатне покоління — «пролетарів усіх країн». Чекісти в білих халатах таки вивели життєздатну потвору — мавполюдину, котра за деякими даними швидко росла, не боялась холоду, харчувалась чим попало та фізично була сильною. Важлива обставина: інтелект потвори був мавпячий, тож не потребував ніякого виховання, лише самої дресури. Правда це чи вигадка (аналогічні експерименти проводили і у нацистській Німеччині), зараз встановити важко...

Проте і зараз збереглися мавполюди за духом. Вони просторікують про переваги системи соціалізму, хвалять Сталіна, як «вдалого менеджера і організатора», репетують про загрозу націоналізму тощо.

Але ж ми знаємо, що за 70 років «активного життя» при соціалізмі, і при розвинутому соціалізмі, комуністичні тугодуми не створили обіцяної матеріальної бази комунізму. Продукція була низької якості, не користувалась попитом на світовому ринку, тому реалізувалась тільки на внутрішньому, який був закритий для імпорту. Імперія продавала тільки сировину і енергоресурси, що давало змогу підтримувати занедбане, відстале виробництво. Згодом і комуністичні вожаки побачили своє невтішне майбутнє. Вони вирішили зробити крок вперед — перейти до феодалізму. Демократія швидко розвалила ім­перію, але ж багатство залишилося. Оці ненажерливі істоти і придумали миттєву прихватизацію. Їм вдалося частково залишитися при владі. Проте творити все що заманеться вже не виходить: світ занадто тісний.

Перехід до капіталізму у різних країнах проходив неоднаково: відразу перейти від рабства до капіталізму, без зовнішньої допомоги неможливо — потрібен час на перевиховання людей і матеріальна допомога для переобладнання економіки. Прикладом може бути Східна Німеччина, в яку Західна вложила сотні мільярдів євро, однак вони ще не досягли рівня Західної Німеччини. Іван Франко писав, як після 50 років ліквідації кріпацтва неграмотний хлоп говорив, що раніше було краще, бо пан завжди казав, що і як робити, а зараз треба самому думати, — до чого він не звик. На жаль, і тепер багато хто так говорить. Чеше потилицю українець: на Схід — до тоталітаризму, чи на Захід — до демократії? Східний вектор у моєму розумінні, то продовження нашого феодалізму. Захід — спроба вийти на новий рівень життя. А стояти і думати на роздоріжжі означає скніти у феодалізмі і втрачати незалежність: сусіди лише тішитимуться, адже для них «що гірше, то краще». Отож, вибір за нами...

Так, ми тривалий час були рабами, але ніколи з тим не мирилися. В Україні для боротьби із сатанистами нація народила повстанців 1920-х рр., діяль­ність яких і досі замовчується. Під час Другої світової утвердилася нова армія нескорених — УПА. Так буде і надалі.

Переживши найжахливіші поневолення, пора нам запобігти їх повторенню і все зробити, щоб життя народу було цивілізованим, як у вільній Європі. З такою надією на краще майбутнє нам необхідно не тільки вибирати, але й мати можливість впливати на депутатів і вимагати від них, а також від партій та влади позитивних практичних змін.

Цього можна досягти у цивілізований спосіб, опираючись на демократичні інститути Європи. Комуністи кричать, що у керівництві повинні бути професіонали. Та чомусь не кричать, що у керівництві повинні бути чесні і відповідальні люди. Тоді і охочих керувати було би менше, бо йшли би керувати патріоти України, а не пройдисвіти.

Петро Кітик,
с. Дошниця,
Лемківщина