Колесом, колесом — над червоним поясом!

За прадавнім українським народним звичаєм велику роль відігравали накликання успіху при оран­ці та сівбі. З настанням весняних днів кожний господар на своєму полі готувався до першої борозни. Виїжджаючи у по­ле, орачі одягали чисті білі сорочки — щоб поле було чистим від бур’янів, а господиня випікала хліб, у який клала монету. Приїхавши на поле, розстеляли вишитий рушник, на який викладали ритуальний хліб. Господар переломлював його та роздавав по шматку всім присутнім. Кому діставався шмат із запеченою монетою, тому надавалося право здійснити першу боро­зну. Після закінчення оранки хліб, що залишався, клали у борозну «на завороті», тобто місці, де востаннє завернув плуг. Господар ставав обличчям до схід-сонця, брав торбу-сівню через плече, набирав у жмені зерна, кидав його «навхрест» і, помолившись, починав сіяти. Щоб рік був сприятливий брали із собою у поле червоний пояс. Коли над полем пролітали журавлі, кидали на землю червоний пояс, примовляючи: «Колесом, колесом — над червоним поясом!»

Так гукали, щоб журавлі закружляли над полем і спустилися на ріллю. Якщо так траплялося, то це прикмета на добрий урожай.

Урочисто святкували праслов’яни весняне свято Ярили. Це традиційне свято збереглося у Поліському та Карпатському регіонах. З прийняттям християнства стародавнього Ярила замінили на архангела Гавриїла. Збереглася стародавня легенда київського походження про «Ярилу»: «Великий грім прокидається на весні від довгого сну, сідає верхи на чорні хмари, як на коня і, їдучи над землею, б’є її золотою різкою-блискавицею. Земля прокидається, одягається у розкішну сукню з квітів і зелені — все навколо оживає. І почав тоді Ярило по землі ходити. Де він ступить ногою — ярина виросте, як подивиться на поле — квіти зацвітуть, гляне в ліс — пташки защебечуть, а у воду гляне — риба стрепенеться. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах і на кого гляне, у того серце коханням спалахне. Торкнеться у сні молодого хлопця — кров закипить, дівчину зачепить — як іскра спалахне. І виходять дівчата й хлопці надвечір на Ярилове поле хороводи водить і пісень співати. Не зчуються, не зоглядяться, як і ніч пройде, як зорі погаснуть, як місяць сховається і на травах засяють сльозинки роси…».

Образ Ярили уявляли молодим гарним парубком верхи на білому коні або з вінком польових маків і хмелю на голові. У правій руці він носив серп, а у лівій — сніп жита, пшениці та всякої пашниці. У народі прихід Ярили відзначався ранньої весни та супроводжувався хороводами і піснями за участю молоді. Ярило, або інакше Яр-хміль — це чоловічий образ Весни, ніби пара дівчині-весні. У легендах поетична уява наших предків не допускала самотності на весні, коли все пробуджується у природі та парується для продовження роду. Ватага хлопців за участю Ярили об’їжджали поле перед засіванням — на добрий врожай, а в Карпатах — проводили народне гуляння за участі Ярили на полонині перед вигоном отар на пасовисько.

На початку літа відзначався ритуал похорону Ярили, у якому брали участь лише жінки-молодиці. У цей час починалися заговини на Петрівку, за християнським каноном — Петра і Павла.

Від прадавнього свята Ярили залишилося хіба-що назва «Яра пшениця», «Ярилове поле», «яріє» — наливається колос. А все ж бракує нашим сучасникам тих напівзабутих народних традицій та ритуалів, від яких хочеться напитися снаги, і головне — відродити та донести самобутню духовну спадщину до наступних поколінь українців.

Клара Соколовська,
кандидат історичних наук