Парламентські макаренки

Минулого тижня, якраз напередодні Святої Трійці депутати Верховної Ради виявили гуманізм в особливо великих розмірах, об’єднавшись для цього в організоване угрупування під псевдонімом «конституційна більшість».

Даруйте за дещо грайливий тон початку коментарю. Далі не будемо. Далі — про серйозні, дуже серйозні речі. Бо парламентарі законодавчо полегшили умови утримання категорії особливо небезпечних злочинців, котрі відбувають довічне покарання. Чого їм тільки наші недоторканні гуманісти не надарували! І зняття обмежень на посилки та бандеролі, і фактично неконтрольований телефонний зв’язок із волею, і всілякі інші умови для (не смійтеся!) духовного і культурного зросту. Саме так висловився один із нардепів, щоправда, при цьому докладаючи превеликих зусиль, аби не зірватися на «феню». І додав, що наша українська в’язниця не карає, виявляється, а перевиховує людину.

Еге ж, особливо тих, хто сидітиме в ній ДОВІЧНО!

Наш відомий інтелектуал, нардеп і заразом голова письменницької спілки, стверджував, що тепер серійні вбивці матимуть право одержувати з волі книги, а це, в свою чергу, підніме імідж України в світі. Як на нашу думку, то те, що виходить з-під пера цього літератора останнім часом, швидше надається для читання в якості додаткового покарання. Але то справа смаку.

Єдиний тверезий голос у цій дискусії належав регіоналу Валентину Ландику, котрий слушно зауважив, що наші намагання у захисті прав ув’язнених стати на рівень Європи є відверто смішними і недолугими. Бо там кількість тих, хто сидить в одному закладі не перевищує 200 чоловік і на кожного засудженого припадає 10 охоронців і персоналу. У нас в Україні у спецколонії для «довічних» зібралося вже півтори тисячі в’язнів, а наглядають за ними від сили 150 чоловік. От і все.

А тепер — трохи жорсткої статистики і підрахунків. В Україні довічне дають за вбивство двох і більше людей, на додачу в особливо жорстокій цинічній формі. Отже — скільки ж безневинних душ загубили оті півтори тисячі бузувірів? Без перебільшення — населення чималого міста, з жінками, дітьми і старими вклю­чно.

У що обходиться утримання цього контингенту? Відповідні структури мовчать, але не секрет, що достатньо дорого. Бо ці люди просто відбувають строк. Роботи для них у зоні немає. Хоча б тому, що її немає і на волі. Звідки взяти кошти? З бюджету. А бюджет — це що? Те, що держава забирає з наших гаманців. Звідси парадоксальний висновок: навіть близькі родичі безневинно вбитих злочинцями жертв мусять утримувати власним коштом цих нелюдів. Та ще й дбати аби Європа, боронь Боже, не заявила якісь там претензії щодо захисту прав бандитів, ґвалтівників, убивць. А хто в Україні захищає права жертв? Корумповані міліціянти, продажні слідчі чи сексуально збентежені судді на взірець відомого «посівальника»?

Благими намірами вислана дорога до пекла — це аксіома. Відміна смертної кари не призвела до зменшення кількості злочинів. Навпаки! Зник останній стримуючий фактор. А якщо врахувати нещодавнє введення довічного покарання для правоохоронців за хабарі в особливо великих розмірах, то не раз уже згадана категорія циніків у законі стрімко зростатиме.

Що ж такого наробили ми, мільйони безневинних українців, що нас фактично перетворили на лохів, які зобов’язані, даруйте, «відстьобувати» останнє в узаконений тюремний общак аби нам Європа пальчиком не робила?

Характерно, що на захист прав особливо небезпечних злочинців грудьми стало майже 400 парламентарів. Якби вони з такою ж одностайністю антикризові закони приймали! Мимоволі в пам’яті спливли публікації передчасно загиблих українських журналістів, де йшлось про те, що стартовий капітал для бізнесу чимало нині крутих «недоторканних» брали зі злодійських общаків. Але це вже інша, відверто небезпечна тема.

В.Н.