Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Як чекісти нищили флот

...1917 рік. Лютий. Крах монархії. Революція. Імператор Микола II відмовляється від престолу. На флотах захисників монархії не знайшлося. Лише у Кронштадті адмірал Н.Вірен, герой російський-японської війни, намагався вгамувати гарнізон, але був розтерзаний матросами і солдатами. Того дня в Кронштадті убили контр-адмірал А.Бутакова та ін. офіцерів (36 чоловік). Немає точних відомостей про число офіце­рів, загиблих від рук своїх матросів в Гельсингфорсі, тоді головній базі Балтійського флоту, в перші дні березня 1917 року. Відомо: були убиті десятки офіцерів. Серед них був адмірал А.Непєнін, командувач Балтійським флотом (убитий пострілом в спину біля виходу з Військового порту), контр-адмірал А.Небольсин, командир 1-ої бригади лінкорів. Лейтенант П.Тір­бах згадує, що, отримавши від Ради матроських і солдатських депутатів дозвіл «на вилучення тіла адмірала Непєніна», поїхав і обшукав декілька звалищ трупів офіцерів...

Вбивства офіцерів на Балтійському флоті продовжувалися і в місяці, що передували Жовтневій революції. Це був, так би мовити, ще стихійний період — не санкціонований державою. Винищення офіцерів російського флоту, проводився тріадою ліворадикальних революційних партій — більшовиками, есерами і анархістами. Нагадаємо, що влада Тимчасового уряду на Балтійському флоті була ефемерна, реально вона перебувала в руках матроського Центробалта, що скла­дався з представників згаданих партій.

Після «Великого Жовтня» знищення офіцерів флоту стало тотальним. Воно прроводилося спеціальними органами влади Радянської Росії, а потім СРСР. Початок був покладений на Чорноморському флоті, в Севастополі. «У Криму запанував більшовизм в найжорстокішій кровожерній формі», — пише очевидець Н. Кришевский.

Під керівництвом або при потуранні Рад групи матросів заарештовували, катували і вбивали офіцерів тільки тому, що вони — офіцери. Вже в січні 1918 року в’язниця в Севастополі була переповнена арештованими. Але з кожним днем число ув’язнених росло. Потім була влаштована комедія суду. Революційний трибунал засідав в Морських зборах. Смертних вироків було небагато, але для залишених в живих «термінів» не шкодували. Оскільки законів не існувало, те призначення покарання було абсолютно довільним. Проте не довелося більшості «засуджених» відбувати терміни покарання. Не один раз в лютому у в’язницю вривалися матроси і вимагали видачі їм офіцерів-ув’язнених. Комісар в’язниці запрошував Раду і отримував наказ видати.

Ще в грудні на Малаховом кургані були розстріляні капітан 2 рангу В.Пишнов, капітан 1 рангу В.Орлов, старший лейтенант В.Погорельський, лейтенант Б.Дубницький, капітан 1 рангу Ф.Клімов... У лютому 1918 року число убитих офіцерів продовжувало рости. Були видані матросам і розстріляні контр-адмірал Н.Львов, капітан 1 рангу Ф.Карказ, капітан 2 рангу І.Цвінгман, старший лейтенант Б.Бахтін, командир есмінця «Страшний» був убитий караулом, коли його виводили із залу суду.

Всього в грудні 1917 —лютому 1918 року були розстріляно, переважно без суду, 50 офіцерів, віце-адмірал, чотири контр-адмірали, генерал-лейтенант, п’ять генерал-майорів, три флотські лікарі, священик. Розстрілювали в лютому офіцерів в Карантинній балці, там, де колись був некрополь греків-херсонеситів.

За свідченнями очевидців, матроси обходили будинки, заарештовували офіцерів, чиновників, священиків, мулл і розправлялися з ними. У ніч з 23 на 24 лютого було убито декілька сотень осіб. 24 лютого загін матросів з Севастополя чинив криваву розправу в Сімферополі. Було убито, за приблизними підрахунками, 170 офіцерів — морських і армійських. Про трагедію офіцерів-чорноморців писала А.Ахматова у вірші, присвяченому братові, мічманові Віктору Горенко:

Виріс стрункий і високий,

Пісні співав, мадеру пив,

До Анатолії далекої

Міноносець свій водив.

На Малаховому кургані

Офіцера розстріляли.

Без тижня двадцять років

Він дививсь на білий світ.

Знову прийшла черга Балтійського флоту.

Кораблі Балтійського флоту привели з Гельсинг­форса і Ревеля до Кронштадта і Петрограду колишні офіцери, що підписали «контракт з флотом Російської Федеративної Республіки». «Обіцяю честю і вірно служити у військовому флоті...» — зазначалося в ньому. І вони служили чесно. Кораблі привели, подолавши крижані поля Фінської затоки, з некомплектом в командах, під обстрілом фінської артилерії. Вони думали, що вчинили правильно, бо не дали фінським військам генерала Маннергейма захопити російські кораблі. Адже Балтійський флот був врятований для червоної Росії. До речі, значна частина цих кораблів взяла участь у війні з Фінляндією в 1939—1940 рр., а потім у Вітчизняній війні. А до цього — в захисті Петрограда і Кронштадта від німецького і британського флотів в 1918 і в 1919 роках. Проте нова влада і ЧК поставилася до цих офіцерів неадекватно вороже. Їх лише терпіли як фахівців-професіоналів — замінити було ніким. Хоч як дивно, але колишні офіцери навіть за таких умов залишалися вірними присязі Червоному флотові. Лише деякі взяли участь у протестних акціях в Мінній дивізії. Це з’єднання було найбоєздатнішим на Балт­флоті. Його есмінці були загартовані в боях з німецьким флотом.

До початку літа 1918 року матроська маса Мінної дивізії увійшла у конфлікт з призначеним Леніним комісаром-більшовиком І.Флеровським. Він встановив жорсткий контроль за діяльністю командувача Балтійським флотом колишнього капітана 1 рангу А.Щастного. Була відмінена виборність комісарів кораблів, почалася ліквідація матроських комітетів (полкові комітети в Червоній Армії вже були ліквідовані). Тоді делегати від кораблів Мінної дивізії прийняли резолюцію з вимогою розпустити орган Радянської влади в Петрограді — Комуну Петрограду, а всю владу «вручити морській диктатурі Балтійського флоту», скликати Всеросійські засновницькі збори, провести перевибори Рад — «як місцевих, так і Рад народних комісарів». Влада в Москві і в Петрограді віднесли те, що відбувається в Мінній дивізії на рахунок підступів контрреволюції — адміралів і офіцерів флоту. Тим часом невдоволення в Мінній дивізії свідчили про розчарування мас в партії більшовиків і Радянській владі. І це було за три роки до подій в Кронштадті...

ВЧК не зволікала: 27 травня 1918 року комфлота Щастний був арештований «за підозрою в контрреволюційній агітації, потуранні такий на флоті, невиконанні наказів Радянській владі і зловмисній дискредитації її в очах матросів з метою її скидання».

Несподіваний арешт Щастного викликав обурення матросів. Рада комісарів Балтфлоту, що складалася з вибраних матросами комісарів кораблів і з’єднань, зажадала повернути командуючого до Петрограду і судити його на флоті. Але Ленін і Троцький вважали Щастного небезпечними, вважали за можливе, що він, спираючись на Балтфлот, на Кронштадт, очолить антибіль­шовицькі сили, візьме владу в Петрограді. І хоча слідство не виявило фактів, що підтверджували ці побоювання, трибунал при ВЦИК 21 червня 1918 року про всяк випадок засудив А.Щастного до розстрілу. Вирок над рятівником Балтійського флоту був негайно здійснений. І до розстрілу, і після нього ВЧК провела арешти офіцерів в Мінній дивізії, в інших з’єднаннях і установах флоту.

Страта Щастного була першою стратою на Балтфлоті, санкціонованою Радянською владою на вищому рівні.

Спочатку вона обурила навіть матросів-більшовиків. П.Дибенко (у 1917 році голова Центробалта, потім якийсь час — нарком у морських справах) навіть опублікував 30 липня в газеті «Анархія» лист протесту. Втім, комуністи-фрондери незабаром змирилися, розстріли стали звичайною справою.

Після страти Щастного на Балтфлоті було скасовано Раду комісарів і Раду флагманів, вся влада зосередилася у головного комісара ЦК партії більшовиків. Долю офіцерів, що служили в Червоному Флоті, вирішували вже не суднові комітети і не комітети з’єднань, члени яких ще пам’ятали, як проявив себе офіцер в боях з німцями, а Реввоєнрада, призначені політвідділом комісари і ЧК. Дуже скоро офіцерські долі опинилися повністю в руках чекістів. Реввоєнрада лише іноді намагалася врятувати тих, що «були», особливо необхідних флоту. При мовчазній згоді Реввоєнради Балтфлота в кінці літа 1918 року чекісти заарештували велику групу колишніх офіцерів флоту. «Потім їх заточили у баржі, вивели на Великий Кронштадтський рейд, там відкрили дно баржі... У їх числі були капітан 1 рангу П. М. Полон, капітан 1 рангу До. П. Гертнер...» Факт цієї розправи під­тверджується і англійськими джерелами: «У останніх числах серпня 1918 р. дві баржі, наповнені офіцерами, потоплено, трупи були викинуті на берег в маєтку одного з моїх друзів, розташованому на Фін­ській затоці; багато хто був зв’язаний по двоє і по троє колючим дротом». Уточнимо лише технічну деталь: баржі не затопили, це були так звані «шаланди-замазури» з дном, що розкривалося, для скидання грунту на дно затоки... Ці масові страти, без суду і вироку, були одним з епізодів «червоного терору» — помсти за вбивство голови Петроградської ЧК М.Ури­цького і замаху на В.Леніна 28 серпня 1918 року, до яких офіцери не мали жодного стосунку.

Точне число жертв «червоного терору» в Петрограді, Кронштадті і Оранієнбаумі наприкінці літа — на початку осені 1918 року ніколи точно підраховано не буде. Багато розстрілів, в першу чергу офіцерів, проводилося за ініціативою місцевої влади. У двадцяті роки в Англії і у Франції за допомогою російських емігрантів робилися спроби підрахувати число жертв «червоного терору» в Петрограді і Кронштадті. Число страчених за цими підрахунками досягало кількох тисяч. «Лише в Кронштадті за одну ніч було розстріляно 400 осіб. У дворі було вирито три великі ями, 400 чоловік поставлено перед ними і розстріляно один за другим».

Прийшов 1919 рік. На Петроград наступав білогвардійський Північний корпус генерала А. П. Родзянко. 12 червня повстали форти Обручєв, Червона Гора і Сірий Кінь. Але командний склад кораблів, що стояли в Кронштадті, залишився вірним присязі, даній Радянській Росії. Колишні офіцери тримали дане слово. Шлях кораблям британського флоту до Петрограду був закритий. Артилерія форту Червона Гора була придушена вогнем лінкорів. Як і «заворушення» в Мінній дивізії в 1918 році, повстання на фортах і в частинах Червоної Армії на фронті поблизу них мали глибокі соціальні причини. Але ЧК пояснювала їх лише підступами білогвардійців. В дні наступу Білої армії чекісти під керівництвом Я.Петерса, заступника голови ВЧК, провели в Петрограді масові арешти. У «Крєстах» опинилися багато колишніх офіцерів. В основному, це були люди, що свідомо зайняли нейтральну позицію, не бажаючи брати участь в громадянській війні. Були серед заарештованих і люди, що служили в Червоному Флоті і справами довели свою лояльність новій владі.

Ще масовішими були арешти колишніх офіцерів Петрограду, які ЧК провела у вересні 1919 року, коли до Петрограду наближалася армія генерала Н.Юденіча. Ще 6 серпня були заарештовані відомі адмірали А.Развозов і М. Бахірєв. Останній був розстріляний незабаром після арешту, а Розвозов помер у в’язниці.

Якщо коли-небудь буде складений хронологічний перелік арештів і загибелі офіцерів флоту після жовтня 1917 року, то виявиться, що не було і місяця, коли б не гинули вони у в’язницях і концтаборах. Офіцери знищувалися постійно і планомірно. Але часом цей процес раптом прискорювався і отримував великі масштаби. Як правило, ці піки репресій мали тісний зв’язок із загальним внутрішньополітичним становищем в країні.

Наступний пік припав на 1921 рік... Він пов’язаний з подіями в Кронштадті, що почалися 1 березня 1921 року, і оголошеними Леніним, Троцьким і іншими керівниками партії більшовиків білогвардійським заколотом, а також «справою ПВО» і масовими арештами колишніх офіцерів флоту в кінці серпня.

18 березня 1921 року опір кронштадтців був придушений. У Військовій гавані капітулювали команди лінкорів «Петропавловськ» і «Севастополь» (головні сили повсталих). Почалася розправа з «бунтівниками» і «зрадниками справи революції». Не тільки участь в боях, але саме перебування в Кронштадті і на його фортах в дні повстання кваліфікувалося як злочин. Втім, тих, що брали в полон із зброєю в руках, практично не опинилося. Полонених в бою розстрілювали на місці. За даними штабу Балтійського флоту на лютий 1921 року, гарнізон Кронштадта і екіпажі кораблів, що стояли в його гаванях, налічували 1455 командирів і 25 432 рядових. Починаючи з другої половини дня 17 березня (коли кронштадтцям стало ясно, що вони програли) від острова Котлін, у бік Фінляндії по льоду затоки пішли тисячі людей (близько 8 тисяч чоловік, зокрема до 500 офіцерів).

Втрати захисників Кронштадта в боях оцінюються дуже приблизно. З їх обліком можна припустити, що приблизно 13—18 тисяч кронштадтців було полонено, з них 600—900 чоловік — командний склад. Що стало з полоненими? Відбулося декілька десятків судових процесів, на яких «бунтівникам» ухвалювалися суворі вироки: як правило, під­судні засуджувалися до розстрілу або відправки в концтабори. Проте велика частина кронштадтців з’явилася перед надзвичайними «трійками». Тут справу не затягували — вирок ухвалювався негайно і тут же виконувався. 20 березня «трійка» засудила до розстрілу 167 воєнморів лінкора «Петропавловськ» за «активну участь в Кронштадтському заколоті». Страта відбулася негайно. День опісля розстріляли 32 чоловіка з «Петропавловська» і 39 — з «Севастополя», 24 березня — ще 27 з «Петропавловська»... Відмітимо, що поняття «воєнмор» включає і рядових, і командирів. Засуджені до відправки в табори зрештою теж розстрілювалися. В.Шаламов пише про розправу над кронштадтцями в таборах в Холмогорах. Прибулі в табір «бунтівники», що отримали при розрахунку непарний номер, відразу були розстріляні. Як дізнатися — скільки ж з полонених кронштадців залишилися живими, скільки були розстріляні в Кронштадті і на острові Котлін, в лісі на південному березі Фінської затоки? Неможливо. На «Полтаві» тоді не залишили жодного матроса, лінкор охороняли армійські курсанти. Належить з’ясувати ще і долю тих курсантів Училища командного складу Морських Сил, які відмовилися брати участь в придушенні заколоту» і були вивезені військовим ешелоном на південь, нібито на зміцнення флоту на Чорному морі. Проте не вдалося знайти підтвердження їх прибуття ні до Севастополя, ні до Миколаєва.

Отже, масові страти «бунтівників» — непорушний факт. Але ухвалою ВЦИК і Раднаркому від 17 січня 1920 року «вища міра» була відмінена. Вихід знайшли: у тій же ухвалі вказувалося, що «відновлення Антантою спроб шляхом озброєного втручання або матеріальної підтримки бунтівних царських генералів може знов порушити стійке становище Радянської влади.., може змусити повернутися до методів терору...». І 4 листопада того ж року ВЦИК і СТО (Рада Праці і Оборони) надали губернським революційним трибуналам і ЧК право «безпосереднього виконання вироку до розстрілу включно» в місцевостях, де оголошено війсь­ковий стан. Як відомо, військовий стан в Петрограді було введено з початком кронштадтських подій. Таким чином, руки у ЧК були розв’язані.

Придушення повстання в Кронштадті не зупинили подальші більшовицькі репресії. Керівництво ВЧК в центрі і на місцях вважало, що залізний порядок в країні слід підтримувати методами залякування, перманентно продовжуючи репресії. Причини ж для їх проведення знайдуться, а ще їх можна і створити.

26 липня 1921 року «Правда Петрограду» опублікувала витяги з доповіді ВЧК про розкриті і ліквідовані в РРФСР «контрреволюційні змови». Вперше там згадується про якусь ПВО — «Петроградську народну бойову організацію», що входить ніби то в «Обласний комітет Союзу визволення Росії». Газета повідомляла, що змова в Петрограді розкрита і ліквідована ще в червні, що арештовані «сотні членів бойових і терористичних організа­цій...».

1 вересня «Правда Петрограду» опублікувала список розстріляних — 61 прізвище...

Ці арешти зробили флот небоєздатним. Втім, і надалі ВЧК-ГПУ-НКВД ефективно підривало оборонну потужність країни Рад.

 

Підготував А.Гусєв

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com