Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Болісні поневіряння української демократії

Парадоксальні метаморфози, що відбуваються нині з українською демократією, з одного боку видаються надто прозорими, зрозумілими, а, з другого — важко збагненими, такими, що потребують не лише осмислення, але, головне, висновку, — куди ж ми рухаємося в Україні з нашою демократією.

Судіть самі: маємо надто багато реальних формальних ознак, що свідчать про усі можливості потужного демократичного процесу, без якого вести мову про Україну як суверенну, демократичну державу нічого. Маємо велику кількість соціальних інститутів, що виступають посередниками між державою, владою і народом. Це — політичні партії (понад 120), профспілки, різноманітні дитячі, молодіжні, жіночі об’єднання, групи тиску і інтересів. Свою політичну і соціальну нішу у нашому соціумі займають численні релігійні організації і об’єднання. За роки незалежності з’явилися невід’ємні складові демократії, такі її механізми і інструменти, як референдум, опитування громадської думки, опозиція, розширився діапазон народної дипломатії і т. ін. Відтак, формальних ознак, і, здавалося би, умов для розвитку і становлення в Україні демократії більш ніж достатньо. А от в реальному житті демократія, як спосіб життя усього українського загалу, фактично невідчутна, нагадує зовні здорову людину, а по-справжньому тяжко хвору. Свідченням цього є все більш потужні заклики непоодиноких політиків, громадських діячів, науковців і т. ін. активніше переймати, запозичувати, слідувати демократичним традиціям інших держав, найперше європейських. За багатьох обставин вважати такі заклики елементарним популізмом не можна, і ось чому.

Впродовж багатьох століть Україна, український народ навіть у складі сім’ї народів — СРСР, спромігся і напрацював, набув власних, не лише йому притаманних, але й запозичених іншими народами демократичних цінностей, які нині найперше треба не лише зберегти і примножити але, головне, — сповна використати для національного державотворення в об’єктивно і принципово нових історичних умовах. Коли нас закликають взяти за зразки, скажімо, європейські цінності демократії, доцільно запитати: які саме, чому і чи взагалі їх нам бракує. Чим ці цінності є кращими, досконалішими за наші.

Демократичні цінності минулого, особливо кінця ХІХ — ХХ століть дійсно потребують принципового перегляду з позицій того, які з них були незаслужено відкинуті (національна ідея, національний консерватизм, традиції національного устрою, національна ментальність, державна мова і т. ін.) і які були взяті на озброєння та не витримали перевірку часом, або й взагалі увели в оману ціле покоління. За так звану радянську добу таких традицій, що були фактично нав’язані українству (як і іншим народам колишнього СРСР) комуністичною ідеологією, пропагандою. Врешті, багато таких духовних, ідейних цінностей в ході їх спроби перенести, тиражувати на інші народи — Європа, Америка, Австралія, Азія — випробування часом також не витримали, а, відтак, варто було б однозначно і принципово їх зректися, відкинути, не займаючись, звичайно, показним політичним мазохізмом, тобто незаслужено не паплюжити власні національні цінності.

Запозичення, перенесення в наше власне українське життя кращих демократичних цінностей (ніхто не заперечує існування окремих з них) можливі і, погодимося, необхідні за декількох взаємопов’язаних обставин, які обумовлені:

а) рівнем власного соціально-економічного, суспільного розвитку (ринкові трансформації, стабільність економічного господарства, захист національного простору, чіткість геополітичних вимірів і т.ін);

б) відчутним авторитетом України у світі.

Без наявності двох останніх складових, будь-яку державу, народ завжди примушують саме сліпо наслідувати, запроваджувати ті чи інші, в тому числі і демократичні цінності, які лише декларуються як кращі, але здебільшого для конкретного народу є рудиментарними (такими, що не приживаються але лише шкодять конкретному народу).

Так чи можна вважати позитивною економічну детермінацію демократичних цінностей сучасної України, якщо в ній 20 родинних кланів контролюють 80% національних багатств, переважна частина економіки знаходиться в тіні і тіньова складова становить близько 70% реального чистого прибутку фінансово-кредитних установ? Абсолютно правий був відомий французький філософ Жан Бодриняр, який констатував, що за умов загальної криміналізації суспільних відносин демократія, права людини перетворюються в пародію. Нажаль у новітній Україні (початок 2009 р.) маємо саме таку ситуацію, коли демократія власне і є пародією.

Вище названі три основних об’єктивних обставини, що ускладнювали і ускладнюють найперше подальший розвиток і зміцнення наших власних національних демократичних традицій, потребують більш детального пояснення і усвідомлення, чому, власне, так сталося, і чому дійсно жаданого, потрібного демократичного українського суспільства до сьогодні так і не вдалося сформувати.

Зрозуміло, що найперше дається взнаки більш як 800-річне гноблення українства, панування на наших одвічних землях інших народів. І хоча нині є надто багато скептиків, манкуртів, які твердять, що, мовляв, нічого згадувати про те, що було за сивої давнини і нібито нічого спільного із нашим сучасним суспільним станом у країні не має, варто серйозно заперечити: має і величезне значення, бо загарбниками як і різного штибу «старшими братами» ставилося головне завдання — не дати можливості українцям утворити власну державу. Без перебільшення можна стверджувати, що і сьогодні, нав’язування нам цінностей інших народів має на меті те ж саме, що і століттями назад. Кому потрібна сильна Українська держава — Росії, Європі, Америці, — нікому, особливо якщо брати до уваги природно-історичний, геополітичний, людський ресурси і потенціали України.

Друге. За нав’язуванням українству духовних, матеріальних, інших зразків, рівно як і зразків демократичного влаштування життя, неприховано проглядається не що інше, як спроба перетворити Україну у сировинний придаток будь-кого, починаючи з Європейського об’єднання держав. А між тим все активніше українству нав’язують думки про виключно позитивний характер великих міждержавних утворень типу ЄС, НАТО, СОТ і т. ін., хоча усім прекрасно зрозуміло, що кожна країна, вступаючи до подібних об’єднань найперше намагається зважити на те, якою мірою це збереже і не послабить її національного, державного інтересу. Жоден з нас ніде з приводу будь-якої інтеграції, вступу України до якогось альянсу не стикався з елементарним, об’єктивним аналізом і висновками, — що це реально дасть Україні, як позначення на житті кожного з нас. Такий аналіз — то першочергове завдання формальної влади, її інституцій.

І, врешті, найважливіше. Сліпе наслідування чиїхось стандартів, в тому числі і у сфері демократії, не просто спричиняє формування ліберального суспільства, але породжує і живить загрозливий політичний авантюризм, що вже пронизав усі сфери суспільного життя, усі верстви громадян в Україні.

Штучна лібералізація українського суспільства відбулася і відбувається на тлі тотального зпаганення нашої власної історії, культури, відмови від притаманних нам національних консервативних традицій. Наприклад, ще декілька років тому, завдяки великим ідейно-організованим та мабуть і фінансовим «вливанням» в українському соціумі потужно проводилася ідея вкрай необхідного існування соціал-демократичних ідей, ідеології, способу життя. Тимчасовий успіх цієї пропагандистської діяльності не лише власних але й європейських та інших соціал-демократів був вражаючим — соціально-політичний рейтинг соціал-демократичної партії був фактично у п’ятірці найпопулярніших політичних сил в Україні. А де тепер СДПУ(о), де соціал-демократична ідея?

Коли відомий англійський письменник Гілберт Кійт Честертон (1874-1936 рр.) писав: «не потрібна революція, щоб прийти до демократії. Потрібна демократія, щоб могла відбутися революція», то мав на увазі вроджений, історичний потяг і схильність людства до демократії взагалі. Це понад усе притаманно християнському світу, притаманний українству демократизм, який нині намагаються спростувати в дусі відомих глобалізаційних процесів, «конфлікту цивілізацій» та інше.

Якщо у сучасній Україні маємо таку, образно кажучи, хворобливу, недорозвинену демократію, то треба спробувати знайти відповідь на питання, коли ж така демократія врешті подоросліє, дозріє і працюватиме на кожного з нас і на суспільне благо одночасно. Тоді, коли ми врешті усвідомимо, що демократія є такою які ми є самі: розумом, культурою, активністю, вимогливістю, самосвідомістю і головне, відповідальністю за усе, що діється з нами і навколо нас — в державі Україна.

Коли великий американський політик, громадський діяч Авраам Лінкольн стверджував, що він не хотів би бути рабом, і не хотів би бути одночасно рабовласником, то в даному випадку він висловлював своє розуміння глибинної сутності демократії, яка має базуватися і зосереджуватися на свободі людини, великих людських спільнот, нації, народу. Ми, українці, по-справжньому вільними за сімнадцять років так і не стали. Найближче стояли до цієї волі на Майдані, і то після нього не довели справу до кінця: дійсно національну владу не спромоглися сформувати, контролю над нею не встановили, дозволяємо і нині формальній владі нас усіх ошукувати, паплюжити і ідеї і людей.

Стосовно Майдану слід особливо акцентувати увагу на такому. Це не була революція у її класичному розумінні і до того ж не справжній крок до демократизації українського суспільства як дехто продовжує стверджувати. Майдан всього на всього виявився кульмінаційним моментом у зростанні народного невдоволення щодо реально існуючої влади, що сповна дискредитувала себе, як антинародна. Але ні влада, ні владна еліта в результаті «Помаранчевої революції» принципово не змінилися — і в цьому біда. Деякий перерозподіл влади між кланово-корпоративними об’єднаннями до уваги, як позитив Майдану, аж ніяк брати не слід. «Українську революцію» очолювали і здійснювали багато з тих, хто і раніше входив до вищих ешелонів влади. Вони у них і залишилися після Майдану.

Революції були і є важливішим інструментом в руках певних сил Заходу, США для зміни урядів, влади, ситуації в окремих країнах, що їх не влаштовують. При цьому характерно, що основним лейтмотивом жаданих змін у країнах де такі революції мають місце і підтримуються, Захід називає саме те, що такі країни, мовляв, не вписуються у формати західних «демократичних» цивілізацій. Якщо ми це не усвідомимо більш відчутно, нас будуть обманювати і надалі.

До цього варто додати досить виразну оцінку революцій взагалі, яку додав їм відомий російський соціолог Петирим Сорокін. Революції, на його думку, не соціалізують але біологізують людей, тобто зовсім не роблять їх духовно кращими. Вони не збільшують, а скорочують усі базові свободи. «Усі фундаментальні і по-справжньому прогресивні процеси — це результат розвитку знання, солідарності, кооперації і любові, а не ненависті, звірств, страшенної боротьби, які неодмінно супроводжують революції», писав П.Сорокін.

Отже, Майдан (революція) в Україні — це була просто глибока політична криза, внутріполітичний конфлікт, деградація влади — і не більше.

Щоб не робити народ, та й автора цього матеріалу безвинними статистами у нинішній ситуації (одночасно закликаючи до державотворчих соціальних дій) акцентуємо увагу на декількох принципових моментах, як завершення розмови.

Демократичне життя, управління суспільством багато філософів асоціювали, як вже зазначалося, з відповідним рівнем загальної культури, моральністю, тобто глибокими позитивними внутрішніми переконаннями людини, а, відтак, і народу. Так Конфуцій зазначав: «Якщо керувати народом за допомогою розпоряджень і наводити порядок за допомогою кари, то народ стане ухилятися від розпоряджень і кари і втратить сором. Якщо ж керувати народом за допомогою сили «де» (добродійність) і підтримувати в ньому порядок шляхом належних норм поведінки, то народ збереже сором і буде керованим». Простіше кажучи, нам треба помирати нині від сорому, що не спромоглися розбудувати державу, якої власне гідні, якої жадали мільйони наших попередників на українській землі і поза її межами.

Нехай певною мірою спрощеною, та все ж не позбавленою здорового глузду у зв’язку з цим є точка зору стосовно демократії, як складного соціального явища взагалі, азербайджанського професора, доктора філософських наук Раміза Мехтієва. Йдеться, про так звані «загальноприйнятні демократичні стандарти», «рівень демократії» і т. ін. Р.Мехтієв зазначаючи, що такі «стандарти» часто є авторськими концепціями і точками зору конкретних держав — авторів, пише: «І все ж, на мою думку народи мають право самі визначати, що таке демократія і що саме робить її вагомою практикою суспільно-політичного влаштування, що тисячоліттями привертала увагу людства». Це ще раз підтверджує думку про те, що повинні мати і будувати власну, українську демократію, а не сліпо запозичувати чиїсь її зразки.

Коли в розумінні сутності демократії на перший план постає людина, її свідомість, напрошується висновок давнього філософа Клеобула, який з цього приводу казав таке: «Найрозумнішим є той народ, в якому громадяни бояться більше осуду ніж закону».

І третє, що пов’язано з конкретною владою. Демократія, як соціальний феномен, в багатьох випадках і найбільшою мірою пов’язується саме з владою, з політичним управлінням суспільством. Наскільки таке управління видавалося справедливим, настільки демократичним вважалося і життя суспільства, діяльність влади. Сентенція доведена життям.

Справедливість влади, правління, регулювання суспільного життя глибоко цікавила Платона, Аристотеля, Гоббса, Макіавеллі, Монтеск’є, Руссо, Токвіля, багатьох інших мислителів минулого. Мучить це питання і нас — в ХХІ столітті. Це не означає, однак, що демократію треба цілком або головним чином асоціювати з владою, правлінням. Скоріше всього, демократія найвиразніше кореспондується з людиною (особистістю), її розвитком, а, відтак, розвитком всього суспільства. Додамо, з розвитком його загальної освіти, духовності, культури, в тому числі і політичної культури. Тут доцільно згадати виразну думку видатного французького філософа Жан-Жака Руссо, який вважав, що свобода не полягає у будь-якій формі правління, але є у серці кожної вільної людини. Відтак, демократія є значною мірою абстрактним явищем і, одночасно, досить конкретним, коли йдеться про конкретну особистість, державу, суспільство.

Отож, ніхто нам не вибудує справжньої демократії, якщо цією проблемою щодень не перейматиметься кожен свідомий громадянин України. Справедливо кажуть, щоранку, просинаючись, маємо задавати собі перше і сакраментальне питання — що я зробив для України. Нагадаємо, що найтяжчі злочини чиняться з байдужості тих, хто є їх свідками.

 

Микола Головатий,
доктор політичних наук,
професор

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com