Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
Козацький кінь з народної пісніМабуть, в жодного з народів світу немає стільки пісень, пов’язаних з конем, як в українців. Звичайно, і в росіян в багатьох піснях і романсах згадуються коні. У них в основному це — «русская тройка», або ж тварини у множині: «Ямщик, не гони лошадей», «Вот мчится тройка удалая», «Тройка мчится, тройка скачет...» тощо. Але це ж не той один-єдиний відданий і надійний товариш, випробуваний у битвах або ж просто помічник у селянській сім’ї. А нумо пригадаємо наші народні пісні про коня: Ой, чий то кінь стоїть, шовкова гривонька, Сподобалась мені тая дівчинонька... «По садочку ходжу, кониченька воджу, Через тую неньку нежонатий ходжу... » Вороний коню, грай ти підо мною Та розбий ти тугу мою... Ой, пущу я кониченька в саду, А сам піду к отцю на пораду... В мене кінь вороний, я — козак молодий, То дасть Бог, не загину! Ой, коню мій вороненький, Товаришу мій вірненький, Не плач, коню, наді мною, Не бий землі під собою... Козака несуть, І коня ведуть, Кінь голівоньку клонить, А за ним, а за ним його дівчиїжа білі руки ломить... Це уривки з різних народних пісень. Але з наведеного здається, що пройшло ціле життя людини: кохання, переживання через нього, розлука, від’їзд, боротьба з ворогами, поранення, смерть...! Всюди присутній кінь: і це вже не звичайний представник свійської худоби, а вірний друг і товариш козака, перевірений і загартований у боях і дорогах... Я називаю лише декілька найвідоміших пісень, бо їх перелік може забрати багато місця і часу. Особливо ж багато пісень і дум складали про них українці протягом козацької доби. Про ставлення козаків до цієї тварини красномовно може свідчити навіть один рядок з пісні про козака, який «проміняв дівку на коня та люльку — необачний...» Отже, в українському фольклорі кінь — це не лише вірний товариш, а ще й уособлення волі. Це безсмертний символ нескореності й живучості нашого народу. Недарма ж Козак Мамай, фольклорний образ якого вважався оберегом козацтва, всюди зображувався з конем. І це не дивно. Адже кожний козак вважав свого коня за брата, хай не по крові, але по волі. І це підтверджується багатьма піснями тієї доби. Як стверджують дослідники, тільки в трьох народів світу в старовину існували цвинтарі, де ховали коней: у скіфів, стародавніх греків і в українських козаків. Дуже урочистим в українських сім’ях був обряд, коли хлопчиків, що досягли 14 років, вперше садовили на коня. До цього їх вчили, як сідлати цю тварину, як її загнуздати й розгнуздати, як запрягти й випрягти. Цей обряд, коли хлопчик вперше сідав на коня, відбувався як свято: в присутності родичів, а також хрещених батьків. На честь цієї події хрещений батько обов’язково дарував хрещенику якусь річ, пов’язану з конем: сідло, вуздечку, тощо... І саме цього моменту хлопчик вже вважався хлопцем: тобто переступав із дитинства у дорослість. Нині ж, коли робляться спроби відродження козацтва, то інколи, в деяких регіонах, це носить пародійний і кумедний характер. Адже не треба призначати осавулами хорунжими районних начальників, які й так уже просиділи свої «казенні» місця в кріслах, що не спроможні навіть влізти на коня, а не те що проїхати на ньому! Звичайно, йдеться про всіх тих, що лізуть в козаки, не знаючи про них нічого і не будучи цього достойні. На відміну від таких «псевдокозаків», у нас існують справжні козацькі формування , наприклад у Києві і інших містах України, і, звичайно, в нашій Білій Церкві. Там вчать їздити верхи , вчать боротьбі й володінню холодною зброєю. Але головним для них є не зовнішні атрибути, а кодекс честі, за яким кожен представник козацтва має бути готовим віддати життя за Бога, за Вітчизну і товариша. Тобто всі стосунки у такій козацькій спільноті побудовані на християнській моралі і патріотизмі. Давайте ж не ставитися до козацтва — як до модної забави, а як до нашої славної історії. І якщо робиться спроба її відродити, то слід це робити обережно, з любов’ю і, звичайно, зі знаннями. І як добре було б, щоб ці постулати українського лицарства, пов’язані з козацтвом були відомі ще змалку нашим хлопчикам, які на жаль,більше виховуються на зарубіжних «бойовиках» і «ковбойських» фільмах, а не наших вітчизняних, пов’язаних з історією України. Необов’язково, щоб усі учні вміли їздити верхи, або ж вміли володіти холодною зброєю. Але, гадаю, для них замало й уроків народознавства й української літератури. Бажано, щоб вони добре знали і народний фольклор, і стародавні обряди своєї місцевості, а не лише ті, про які прочитали в підручниках і посібниках. Бо недарма ж їх передавали наші пращури своїм нащадкам з колисковою матері, з думою діда-бандуриста, з весільною піснею, коли молоді сідали у весільну бричку, запряжену конями. До речі, цей чудовий романтичний звичай, який зберігся лише в деяких карпатських селах, варто було б і нам відродити хоч у сільських місцевостях. Мабуть, це краще ніж поїздка в автомобілях, прикрашених чужорідними ляльками «Барбі». Така поїздка на весільних конях залишилася б казковою у пам’яті родичів і гостей, а особливо — молодих, які б зберегли фотокартки про цю подію і показували її потім своїм дорослим дітям і онукам. І, напевно, що таким чином, хоча б частково, через відродження забутих народних обрядів, старовинних українських дум і пісень, передаватиметься нащадкам пам’ять про своїх славних предків.
Таїна Братченко |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |