Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Вихідці з України задовго до китайців колонізували Синьцзян

Тисячі років тому вихідці зі сходу сучасної України та з півдня сучасної Росії пройшли 4500 км. аби оселитися на північному заході сучасного Китаю. Що зрушило з місця цих людей залишається загадкою...

Китай довго був закритою країною, століттями непроникною для чужоземців і не визнавав культури, що існували за межами Піднебесної. Проте нові від­криття показують, що європейці не лише від­відували Китай ще в бронзовому віці, але і селилися на цій території.

Відомо, що Китай ізольований від довколишніх країн морями, горами, степами і пустелями. Тому його населення формувалося у відриві від інших народів — етнічно і культурно відособлено. В очах своїх правителів, та їх підданих Китай був самодостатнім центром цивілізації, що не потребував досягнень зарубіжних «варварів». Більшість істориків тривалий час вважала, що перше знайомство китайців із західними сусідами сталося лише близько 140 до н.е. Природно, що упродовж століть якийсь культурний обмін відбувався. Та все ж Марко Поло, повернувшись в 1295 р. з «Катая» до рідної Венеції, викликав сенсацію своїми розповідями і книгою про екзотичні вдачі практично невідомої європейцям імперії. На початку 1970-х традиційним тлумаченням китайської історії було завдано нищівного удару.

У пустелі Такла-Макан під тонким шаром солоного піску лежали чудово збережені мумії чоловіків, жінок і дітей в яскравому одязі. Деякі з них, судячи з радіовуглецевого аналізу, жили у 2000 р. до н.е. Перші знахідки були виявлені біля Черчена — в 2600 км. на захід від Пекіна. Міс­цеві жителі знали про древні поховання. Незабаром розкопки показали, що в пустелі на великій площі знаходяться сотні муміфікованих трупів. Мабуть, цей народ жив тут упродровж 1000 років.

Одні мумії були світловолосими, інші рудими, деякі небіжчики були дуже високими на зріст. Так, довжина знайденого в 1978 блондина, названого «Черченською людиною» і датованого 1000 до н.е., сягнула 2 м, а однієї жінки в червоній сукні — 1,8 м. Але найдивнішими були їх обличчя — явно європоїдного типу, анітрохи не схожі ні на китайські, ні на монгольські стандарти зовнішності. Для цих мумій характерні пухнасте волосся, яке запліталося в довгі коси, широкі очні западини, орлині носи і міцні, вольові щелепи. Від розкладання тіла врятували зимові температури, що опускаються тут до -50°С, літня спека і солоний пісок пустелі.

Ця знахідка стала не лише археологічною сенсацією. Вона мала велике політичне значення для сучасного Китаю, оскільки суперечила офіційній доктрині про відсутність західних впливів на його культуру, а заразом і про історичну єдність Центрального Китаю і Синьцзяна (історичної області в Західному Китаї, де поховані мумії).

Хроніки Ханьської династії свідчать про першу появу тут китайця, посла і розвідника Чжан Цаня, лише в 138—126 до н.е. (незабаром, в 104 і 102 до н.е. за ним в Синьцзян і Середню Азію рушили китайські колонізаторські війська). Самоназва Синьцзян означає по-китайськи «нова територія». Однак мумії свідчать, що європейці жили тут задовго до китайців і тюрків. Сучасні жителі цих місць, тюркомовні уйгури (після масового переселення сюди китайців вони перестали бути більшістю) гіпотетично могли б використовувати ці знахідки для виправдання сепаратизму.

Тому на вимогу влади КНР мумії без зайвого шуму перезахоронили. Вони б так і залишилися в землі, коли б не ініціатива краєзнавчого музею Урумчі, адміністративного центру Синьцзян-Уйгурського автономного району. Декілька мумій було виставлено в його експозиції, хоча і за цнотливо запнутою завісою.

У 1987 його відсунув заінтригований відвідувач. Ним був Віктор Мер, професор китаїстики з Пенсільванського університету. Він вже бував в цьому музеї і вважав, що все заслуговуюче уваги їм вже оглянуто. Проте побачене того дня потрясло його до глибини душі. «Нова експозиція була така красива, така несподівана, так розбурхувала уяву, що спочатку я визнав її містифікацією», — згадує Мер.

На щастя, китайські власті дозволили йому з невеликою групою колег детальніше вивчити деякі тіла. Першим етапом стало точне датування. Прадавні мумії належали людям бронзового століття, що осіли на захід від озера Лобнор (китайська назва — Лоулань) близько 2000 до н.е. Там знайдено не менше 100 тіл, похованих разом з поховальнм начинням (горщиками, шерстю, веретенами), а також коржиками і м’ясом на шампурах. Все це повинно було згодитися небіжчикам в загробному світі.

У сусідньому Черчені було знайдено рештки інших індоєвропейських колоністів, мабуть, другої хвилі. Це носії більш розвиненої культури померли приблизно 3000 років тому. На лоуланьских муміях однотонно землисті мішковидні рубищі і гамаші, а черченці були виряджені вишукано, навіть модно. Їх сорочки, спідниці, каптани і штани прикрашені яскравими візерунками — червоними, синіми, охристими, коричневими спіралями і зигзагами.

В ході цієї роботи фахівець з текстиля, професор археології Е.Барбер зробила найприголомшливіше в своєму житті відкриття. Вона 13 років подорожувала Європою і за її межами аж до Ірану, вивчаючи напівзотлілі нитки і клаптики древніх тканин. Тут же вона не повірила своїм очам. Тканини в просоленому піску місцевої пустелі практично не згнили. На вигляд їм можна було дати років сто, не більше.

«Перше, що мене вразило, це шерстяна пряжа, — говорить Барбер. — Я очікувала зустріти рослинне волокно. Диких овець тут ніколи не водилося — вочевидь, колоністи приганяли з собою тварин». Ще вони принесли насіння для посіву. Пшениця з черченских могил — не місцевого типу.

Похоронний ін­вентар мумій суперечить традиційним китайським історіям про «варварів»-кочівників. У Синьцзяні селилися умілі ювеліри, пекарі, шкіряники, гончарі, ткачі. Вони були дуже мобільні — їздили верхи і у возах задовго до китайців.

Виринала логічна здогадка: а чи не кельти вони часом?

Але найнесподіванішу ниточку дали в руки ученим мумії з поселення Хами. У знайдених при них тканинах можна зустріти діагональне переплетення і картатий візерунок з широких і вузьких смуг. Це нагадало Барбер кельтський текстиль. Вона добре знала його по поселеннях бронзового століття в Гальштаті на південний схід від Зальцбурга, що в Австрії.

І у Центральній Європі, і в Синьцзяні в 5500 км. один від одного приблизно в один час виробляли одного і того ж типу тканини, що нагадували шотландку. Барбер вважає її настільки своєрідною, що не сомніваєтся в родинних зв’язках двох культур. Вона вважає, що вони походять з Північно-кавказького і інших примикаючих південних регіонів Росії і України (між Дніпром і Південним Уралом), звідки одні арійські мігранти рухалися на схід, а інші — на захід.

Висновки, що підказали мумії, підтверджуються і іншими даними. У II столітті до н.е. китайці (спочатку шпигуни, торговці, потім армія), рухаючись на захід, відзначають в Синьцзяні людей, схожих, за китайськими поняттями, на мавп: рудоволосих і довгоносих, з великими синювато-зеленими очима. На заході Синьцзяна зображення таких блакитнооких чоловіків зустрічаються серед стінних розписів печер Тисячі Будд в Кизилі біля міста Куча. Їх автори — ченці, що жили набагато пізніше, проте в’юнке волосся і огрядні бороди на портретах властиві саме цим загадковим небіжчикам, а не китайцям, що прийшли зі сходу, або монголам.

Буддійські тексти називають синьцзянских європоїдів тохарами. Відома їх мова, на якій ніхто давно не говорить. Лінгвістичний аналіз тохарской релігійної літератури VI-VII століть н.е. дозволяє віднести цю мову (особливо близьку до італиків, кельтів і хеттів) до індоєвропейської мовної сім’ї — поряд з близькими мовами слов’янської, німецької та інших груп. Наприклад, по-тохарськи «пасер» і «масер» означає відповідно «папа» і «мама».

Свідоцтва спадщини індоєвропейців впадають в очі будь-якому, хто проїде 4000 миль по Великій шовковій дорозі з Середземномор’я до Китаю через Кашгар в Синьцзяні. Блакитні очі і руде волосся часто зустрічаються тут у тюркомовних уйгурів, які різко відрізняються від китайців також своїми звичаями, релігією, культурою.

Багато уйгурів вважають, що тохари — це ланка між ними і місцевими муміями. На початку нашого тисячоліття за Синьцзян билися іраномовні кушани і Ханьський Китай, в VI-VIII ст. алтайські тюрки, а в VIII—ІХ ст. уйгури утворювали в цьому регіоні свої держави. З VIII століття в літописах перестають згадуватися тохари, що остаточно асимілюють тюрками в Синьцзяні, і Тохаристан у верхній течії Амуда-р’ї в Середній Азії, захопленій арабами. Таким чином, арійське населення Синьцзяну (і багатьох інших регіонів, таких, як Алтай, велика частина Середньої Азії) змішалося з тюрками, монголами, хань­ськими китайцями. Індоєвропейська культура зникла, але гени її збереглися у сучасних мешканцях КНР.

Китайські власті дозволили Віктору Меру узяти в двох мумій зразки шкіри і кісток. Генетик Паоло Франкалаччі довів дослідним шляхом, що за особливостями ДНК вони набагато ближче до європейського, ніж до східноазійського матеріалу.

Все це, нарешті, змусило керівництво КНР виступити із спеціальною заявою, мовляв, немає «нічого поганого» в європейському походженні синьцзянських мумій.

Тим часом перебування в глухому музеї не йде їм на користь. Ідеальні умови зберігання владі Урумчі не по кишені, і законсервовані пустелею прадавні тканини починають псуватися...

 

Підготував до друку А.Гусєв

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com