ОБІЙМИ ДРАКОНА

Побоювання, що Далекий Схід і Сибір скоро стануть сировинними придатками КНР, дедалі більше виливаються в Інтернет після публікації «Програми співпраці КНР І РФ до 2018 року». Документ і справді цікавий: велика частина території Російської Федерації з десятками родовищ золота, срібла, заліза, вугілля, апатитів, поліметалів фактично надається Піднебесній в концесію.

Самим освоїти це багатство росіянам, схоже, не під силу: ні грошей, ні технологій, а головне — не видно охочих цим займатися. Влада безпорадна, олігархи виводять мільярди на захід, населення зменшується, інфраструктура дихає на ладан. Все готово до прийому гостей, які прийдуть серйозно і надовго.

Програма складається з трьох частин. Перша — транспорт, дороги і пропускні пункти. Буде зроблено все, щоб сотні тисяч, а може, і мільйони китайців змогли зручно перебратися в Росію. Побудують нові залізниці, автотраси. З’явиться пряме авіасполучення за маршрутами «Петропавловськ-Камчатський —Далянь», «Владивосток—Чанчунь», «Південно-Сахалінськ—Пекін». У селищі Забайкальськ (зараз там всього 11 тисяч жителів) побудують аеропорт! З Хабаровська до Москви літатимуть чотири літаки в день, а до Китаю — десять. Намічено залізничне сполучення від міста Даньдун до Уссурійська, від станції Хуньчун до села Зарубіно. Відкриються регулярні пасажирські автоперевезення від Харбіну до Хабаровська та ін.

Реалізацією цих проектів займатимуться головним чином китайці, причому в своїх інтересах. Мета — «збільшення обсягу перевезень китайською стороною», про це прямо мовиться в документі.

Друга частина програми — туризм, гуманітарна сфера, екологія і створення спільних науково-технічних «парків». Тут цікавий пункт про «співпрацю у сфері трудової діяльності». Сказано про статус тих, що тимчасово проживають з обох боків, але зрозуміло, що з китайського боку таких «тимчасових» буде у багато разів більше, ніж з російського. Вже зараз китайців в Росії, за оцінками експертів, близько 3 мільйонів, а росіян в Китаї — менше ста тисяч. Сьогодні деякі далекосхідники-пенсіонери виїжджають в КНР, тому що там більше порядку, житло дешевше, вулиці чистіші. Якщо такий же лад китайці наведуть в самій Росії, виїжджати не доведеться.

Найголовніша — третя частина, список ключових проектів між східними регіонами двох держав. На території КНР буде створено більше ста крупних підприємств, зокрема з використанням високих технологій. Наприклад, в провінції Цзілінь — завод з виробництва автомобілів з гібридним электро-бензиновым двигуном, виготовлення лазерних пристроїв і батарей з сонячних елементів, будівництво біологічного реактора. У провінції Хейлунцзян Росія допоможе в будівництві комбінату по виробництву фосфорних добрив і створенні Всесвітнього торгового центру. У місті Чифен перероблятимуть видобуті в Росії сплави цинку, свинцю і олова. У місті Туанляо займуться глибокою переробкою російської міді.

У чому виражатиметься російська участь в цих проектах? Перш за все, Росія стане джерелом сировини для китайських підприємств. Крім того, в КНР попрямують кваліфіковані фахівці. В місті Далянь буде створений російський-китайський центр біологічних досліджень і генної інженерії. Дуже зворушливо, що цей центр названий не китайсько-російським, а саме російсько-китайським. Тобто партнери як би віддали російській стороні пріоритет, але центр буде на території КНР... «Китайський пилосос» витягне з РФ те, що йому потрібне, — «мізки» і ресурси.

А чим китайці займуться на території Росії? Левову частку їх планів складають сировинні проекти: освоєння і видобуток.

Ось деякі пункти програми: освоєння Березовського залізорудного родовища; Бистрінського золото-мідного родовища; Бугдаїнського молібденового родовища; Култумінського золотий-мідного родовища; Євгеньєвського родовища апатитов; Куліковського родовища цеолітів; будівництво комбінату на золоторудному родовищі Кутин в Хабаровському краї.

Додамо до цього грандіозні плани постачання в КНР газу, вугілля і нафти, і стане очевидно, що Росія і справді поспішає стати для свого східного сусіда основною ресурсною базою.

Десятки родовищ будуть віддані для освоєння китайським підприємствам без всяких конкурсних процедур. Без тендерів. Хоча японський і європейський бізнес теж претендував на проекти... Як можна таку кількість під­земного добра оптом класти «в одну корзину»?

«Програма співпраці припускає здачу Китаю практично всіх родовищ корисних (окрім, мабуть, якутських алмазів) копалин у всіх регіонах на схід від Красноярського краю, — відзначає політолог Олександр Храмчихін. — Якщо всі родовища здаються одній країні, то це, м’яко кажучи, дивно».

Будуть в Росії і нові виробництва, але не дуже технологічні. Наприклад, в Улан-Уде, на Сахаліні і в Камчатському краї китайці мають намір зводити «житлові масиви». Для кого це доступне житло? Звичайно ж, головним чином для нової робочої сили — самих китайців. Чи з’являться там відособлені «чайнатауни», або місцева влада постарається частину квартир викупити для місцевих жителів — питання другорядне.

Важливе інше: населення в східних регіонах РФ убуває, народжуваність низька, міграція негативна. У 90-х роках число місцевих зменшилося на 1,2 мільйона осіб. Російський Далекий Схід сьогодні — це всього шість мільйонів росіян на колосальній площі в 6,2 мільйона квадратних кілометрів (більш за третину всієї країни). Те ж саме в Східному Сибіру (ще чверть Росії): Красноярський край — 2,9 мільйона мешканців на територію розміром до чотирьох Україн, область Іркутська — 2,5 мільйона чоловік на територію більше Франції, Забайкальський край — мільйон жителів на територію більше Німеччини.

«Сьогодні будь-який далекосхідник мріє виїхати на Велику землю, — говорить доктор економічних наук Микита Крічевський. — Просто немає можливості. До речі, чому не будують федеральну трасу? Тому що якщо її побудувати, з депресивного регіону всі виїдуть туди, де все добре».

У східних регіонах КНР інша демографія: там живуть більше 120 мільйонів громадян. У двадцять разів більше, ніж у РФ. За китайськими мірками російські території майже не заселені. І привернути туди робочі руки з «безробітних» районів (наприклад, з Ленінградської області або Самари) властям сучасної Росії не під силу. Залишається розраховувати на приїжджих, а вони не мають наміру селитися у вагончиках. Більш того, як повідомив член генради «Єдиної Росії» Олександр Коган, китайці згодні будувати у Росії заводи, але за умови, що на них будуть зайняті китайські робітники...

Стратегічні перспективи цього процесу цілком очевидні.

Олександр Рамчихін, завідувач відділом Інституту політичного і військового аналізу каже: «Китайці вже не підуть, вони абсолютно легально поглинуть Східний Сибір і Далекий Схід, повністю прив’язавши його до себе економічно і колонізувавши демографічно. Відіграти ситуацію назад буде неможливо вже ніяким способом. Політична і економічна еліта цих регіонів буде на сто відсотків скуплена Китаєм і стане обслуговувати його інтереси. Китайців в цих регіонах стане більше, ніж росіян. Після цього юридичне оформлення приналежності Східного Сибіру і Далекого Сходу КНР стане чистою формальністю, що не має навіть особливого значення.

Поки СРСР мислив звичними «оборонними» категоріях і кидав величезні кошти у військову промисловість і БАМ, китайці займалися внутрі­шнім розвитком. Без путчів і революцій. Без бажання щось довести і показати всьому світу, когось перегнати або повести за собою. Для СРСР пріоритетом була ідеологія, для китайців — економіка.

Нині в КНР йде «одинадцята п’ятирічка». Правляча компартія — не перешкода капіталізму: мільярдерів там більше, ніж в Росії. Бідняки теж є, але все менше: у 1980 році їх частка в населенні КНР складала 85 відсотків, зараз — 35. ВВП Китаю в 13 разів більше російського. Експорт промислової продукції — в 20 разів більше. Золотовалютні резерви — більше на 2 трильйонів доларів. 60 відсотків промислового виробництва припадають на частку малого і середнього бізнесу. За тридцять років з відсталої аграрної країни Китаю вдалося стати третьою по величині економікою (після США і Японії). Захоплювати хоч би метр чужої землі для цього не було потреби.

Проте останніми роками в КНР дедалі більше відчувається дефіцит ресурсів. Тисячі нових переробних підприємств вимагають величезної кількості палива і енергії: з експортера енергоносіїв Китай перетворився на найбільшого імпортера (нафти купує 180 мільйонів тонн в рік). Китайський бізнес найактивнішим чином діє в Африці і Латинській Америці. Але сусідня Росія з її величезними запасами вуглеводнів — куди перспективніший варіант.

У КНР досить відверто говорять про розширення «життєвого простору». Суть концепції така: встановлені рубежі держави (тобто його межі) — не абсолют, а межі, в яких країна може ефективно захищати свої інтереси. У міру зростання «комплексної потужності держави» його життєвий простір повинен розширюватися. Що зов­сім не означає військову агресію. «Китайська стратегія — це просочування, — говорить економіст і політолог Михайло Делягін. — Для китайців Китай — це не територія, це місця, де живуть китайці».

Якщо слідувати цій логіці, то виходить, що наш Далекий Схід і Сибір у разі активного економічного освоєння з боку КНР і притоку туди східних гостей автоматично потрапляють в сферу китайського життєвого простору. Юридично це будуть як і раніше російські території, але фактично Москва володітиме ними лише частково. Може, наполовину, а може, і того менше.

«Найбільш вірогідне перетворення Далекого Сходу на кондомінімум Москви і Пекіна», — вважає політолог Олександр Кустарєв. На перший погляд, це компромісний варіант: Росія не віддала свою землю, але з вигодою для себе, по-доброму, ділиться її ресурсами з сусідами. Кожна із сторін матиме в цьому регіоні свою «частку». Москва — збирати податки, китайці — отримувати прибуток.

Суть в тому, що при такому сумісному володінні китайці захищатимуть свої інтереси всіма доступними засобами, аж до військових. А їх Народно-визвольна армія (на відміну від російської) рік від року міцнішає. У ній 2,5 мільйона чоловік на дійсній службі і більше ста мільйонів в запасі. Попросити гостей «на вихід» або зігнути їх в дугу явно не вийде.

Як громадяни КНР ставляться до росіян? З підкресленою доброзичливістю. Досить почитати їх головну газету «Жень­бінь Жібао»: про Росію і росіян там або добре, або нічого. У Інтернеті є сотні творів китайських студентів на тему «Я люблю Росію». Читаєш, і сльози на очах.

Як росіяни ставляться до китайців? З повагою, але насторожено. На Далекому Сході не вітають притоку мігрантів з КНР, хоча їх продуктивність в сільському господарстві — в десятки разів вище. КНР для багатьох з росіян — загрозлива загадка. Від спроби уявити собі півтора мільярди китайців росій­ській людині робиться погано.

У вересні цього року в пресі з’явилося повідомлення про те, що частина Владивостока може бути віддана в оренду. Про це написали фахівці розташованого в Петербурзі експертного «Леонтьєвського центру». Їм було запропоновано завдання: розробити сценарій інтенсивного розвитку столиці Примор’я. Це виявилося нелегкою справою. Ніяких об’єктивних передумов для «ривка» не немає. Міська інфраструктура депресивна, а далі буде ще гірше. Експортувати особливо нічого. «Мізки» витікають, причому не тільки на Велику землю, але і в КНР. Серед місцевого населення росте частка тимчасових працівників, які прибули сюди лише заробити і виїхати геть.

Експерти запропонували радикальний варіант: прибрати з Владивостока орду чиновників, перенести краєвий центр до Уссурійськ, встановити граничну свободу для бізнесу і зробити місто далекосхідним «Нью-Йорком» — діловим центром всього регіону. Для цього буде потрібно «політичну хірургію» — розділити його уздовж вулиці Снєгова і половину віддати китайцям в оренду на 75 років. Нехай там править «чайна-менеджмент» з прямим підпорядкуванням Харбіну. Хай будуть митні і прикордонні пости. Головне: земля залишається російською, а орендна плата китайців в п’ять разів перекриє бюджет всього Приморського краю!

Цікавий варіант? Вражаючий... Беремо крупне російське місто, в якому все тихо розвалюється, віддаємо половину китайцям — і все, як в казці, починає квітнути і колоситися. Якщо це реально, то схоже на вирок...

В Примор’ї пітерські прожекти викликали такий дружний сплеск обурення, що керівництво «Центру» поспішило відхреститися від своїх зухвалих рекомендацій. До «спільного володіння» територією росіяни психологічно ще не готові. Проте...

Восени минулого року Росія віддала китайцям 200 кв. км. території Хабаровського краю — острів Тарабаров і половину Великого Уссурійського. І нічого, країна не здригнулася, народ не встав на диби. Тодішній губернатор краю Віктор Ішаєв, який не раз перемагав на виборах під гаслом «Ніяких островів китайцям!», раптом покірливо погодився поділитися з великим сусідом. Федеральні ЗМІ дружно вітали «прагматизм» кремлівського керівництва. Виглядало і насправді розумно: всього лише двісті «квадратів», а в Пекіні росіяни тепер як рідні...

Може, щось подібне відбудеться в найближчому майбутньому і з ідеєю тимчасової оренди Примор’я?

Але ж у Росії є достатньо можливостей для самостійного освоєння Далекого Сходу. За участю іноземного капіталу, але без принизливої залежності від чиєїсь «корзини», куди росіяни зобов’язані разом скласти всі родовища.

Капіталу в Росії з розрахунку на душу населення більше, ніж в КНР. Вивезених з РФ в офшори дивідендів (за оцінкою професора Крічевського, близько 2 трлн доларів!) з лишком вистачило б, щоб реалізувати не сотню, а тисячу крупних інвестиційних проектів. Вільні робочі руки є не тільки в Китаї, але і в центральних областях, не кажучи вже про кавказькі республіки, де велика частина працездатного населення отримує з федеральної скарбниці гроші з безробіття. Влада могла б диверсифікувати іноземну присутність в регіоні, вибирати кращих, на найвигідніших умовах, привернути до обговорення кожного проекту місцеве населення. І в першу чергу створити умови для роботи самих росіян. Але...

Власті фактично заохочують безробітних до того, щоб нікуди не виїжджати: шукають для них альтернативні варіанти, виплачують неабияку допомогу. А ось Далекий Схід стає все більш безлюдним — там закріпити громадян РФ не виходить. Пріоритет відданий гостям, пільги і казенні кредити підуть на реалізацію спільних проектів з громадянами КНР. Парадокс: ближче до Москви є надлишок трудових рук, а на околицях держави — порожні землі, які передаватимуться для освоєння сусідам.

Валерій Кизілов, публіцист: «Не треба говорити, що у Росії немає трудових ресурсів і капіталу, щоб освоїти природні багатства Сибіру і Далекого Сходу. Вони є, але вони омертвлені. Вони сидять в Тольятті, сидять в Пікальово, сидять по всіх дотаційних регіонах і галузях. Сидять і чекають державних субсидій, чекають захисних митних зборів, занижених тарифів на енергоносії, пільгових кредитів від Ощадбанку. Чекають, коли держава побудує навколо них інфраструктуру і приганятиме до них з-за кордону простодушних «стратегічних інвесторів». Чекають і довго ще чекатимуть. А Далекий Схід освоять китайці».

«Держава неефективна», — так пояснює безпорадність двох мільйонів російських чиновників економіст Євгеній Гонтмахер. Кількість держслужбовців, на жаль, не переходить в якість: коли велика частина альпіністів думає не про вершини, а про те, як поповнити вміст своїх рюкзаків, підйом неможливий.

І тут економічні проблеми мимоволі упираються в політику: як змінити державний апарат? Може, нам потрібна сильна рука, нещадні чищення і нова подібність Гулага? Не дарма ж такий популярний серед частини росіян став сьогодні образ Сталіна, якого називають «ефективним менеджером» (мов, людей стріляв, але і землі прирощував). Тобто знову назад, до тотальної мобілізації і перетворення країни в єдиний трудовий табір?

Ні, звичайно. Світовий досвід показує, що існує єдиний нормальний шлях розвитку: зробити владу в країні відкритою і демократичною, підконтрольною і змінюваною. Звичайне заперечення на це: Росія не Захід, не Європа. Вона — Євразія, з наголосом на букві «а», тобто майже Азія. А в Азії нібито особливий менталітет: тут суспільство патріархальне і пасивне і чекає на верховного пастира. Як би там не було, а необхідно змінюватися, інакше буде пізно...